Про історію маріупольця розповіло видання Deutsche Welle.

Пан Ігор вирішив залишити Маріуполь у переддень Великодня, бо, на його думку, в ці дні “всі люди добрішають”. Чоловікові з собакою довелося йти пішки, готувати їжу на вогнищі та ночувати на вулиці.

“Маріуполь знищений. Якісь чужі люди у військовій формі прийшли в моє місто, розбомбили його. І почали все забороняти. Я не захотів бути рабом. Ось ми з Жужою і пішли”, — згадував пан Ігор.

У маріупольця був з собою ківшик, візок та трохи речей, частину з яких довелося викинути. Мешканцю Маріуполя часто доводилось нести Жужу, яка важить вісім кілограмів, на руках. Пріоритетними були не речі, а їжа та вода.

“Йшли 5 днів, важко було. У мене з собою був ківшик. Дрова підпалив, чай заварив, відпочив трошки, попалив. Підіймаюсь і кажу їй: “Пішли!”. А вона лежить вже ніяка, відвернулась і “помирає”, — розповів чоловік.

Фото: Галина Однорог

За словами волонтерки Людмили Швайки, їхня дорога пролягала через обстріли, негоду та спеку. За п’ять днів вони встигли кілька разів попрощатися з життям.

За близько 80 кілометрів до Запоріжжя Ігоря та Жужу підібрав водій вантажівки. Маріуполець впевнений, що він врятував йому та собаці життя. Він додав, що не передати словами, як дякував водієві за допомогу.

Пенсіонер потрапив до волонтерського центру виснаженим. Собака там викликала фурор, біля неї зібралося 20 людей, і біля пана Ігоря – ще кілька. Він після перепочинку спершу підійшов до дзеркала, вмився і сказав: “Я відчуваю себе вдома”.

“Мені навіть прикро було, що увага вся їй, ніби це вона мене донесла на собі, а не я її ніс всю дорогу, і їжу для неї тягнув, і воду тягнув”, – жартував чоловік.

Фото: Людмила Швайка

Маріуполець та собака вже переїхали до родичів у Київ. Про важкий п’ятиденний шлях у 200 кілометрів їм нагадують мозолі на лапках Жужі та сумний погляд Ігоря, який не знає, чи зможе повернутися до рідного міста. Волонтерка Галина Однорог показала, що руки чоловіка були чорними від бруду, холоду та маленьких опіків.

“У неї (собаки – ред.) стерті подушечки лапок, на які боляче дивитися, а її господар не вірить, що дійшов. Що зміг. Що довірився інтуїції. Що вижили. Що в безпеці. Що тут люди, які їх прийняли, як рідних”, – поділилася Людмила Швайка.

Фото: Галина Однорог

Фото: Галина Однорог