Про це вони розповіли в інтерв’ю виданню The Washington Post.
Алекс Друке (ліворуч) і Енді Тай Хюйнь були звільнені з полону 21 вересня. У своєму першому великому інтерв’ю для ЗМІ після звільнення напарники кажуть, що їх допитували, піддавали фізичному та психологічному насильству, бракувало їжі та чистої води. (Вільям ДеШейзер/для The Washington Post)
Далі були нестерпні, часто жахливі 104 дні в полоні. Їх допитували, піддавали фізичному та психологічному насильству, їм давали мало їжі та чистої води, згадують Друке та Гюїн. Спочатку їх вивезли в Росію, до комплексу затриманих, усіяного наметами й обгородженого колючим дротом, за їхніми словами. Пізніше викрадачі перемістили їх спочатку в “чорну зону”, де побиття посилилося, а потім – у в’язницю.
За їх словами, кожен чоловік втратив майже 15 кг під час полону, отримавши травми, найбільш помітні в червоних і фіолетових рубцях, які все ще присутні там, де їхні зап’ястя були зв’язані. Їхня розповідь дає тривожне нове розуміння того, як Росія та її проксі-сили в Україні поводяться з тими, кого вивели з поля бою.
Друке та Гюїн, які познайомилися в Україні, поїхали в країну, попри на суворі попередження Державного департаменту США про те, що воювати проти російських військ є небезпечно та нерозсудливо. Вони приєдналися до Міжнародного легіону Територіальної оборони України, сили, до складу якої входять сотні американців, європейців та інших іноземних громадян, які відгукнулися на публічні заклики президента країни Володимира Зеленського.
Друке та Гюїн сказали, що вони вдячні за те, що живі та вільні, а також за підтримку та дружбу один одного під час перебування в полоні. Вони не висловили жалю. За їхніми словами, тепер їхні цілі — привернути увагу до військових потреб України та підвищити обізнаність про іншого американського ветерана, з яким вони були ув’язнені, Суеді Мурекезі, який тижнями ділив з ними камеру, але не був включений до обміну полоненими. Він – серед небагатьох громадян США, затриманих Росією, для яких дипломатичний прорив поки що виявився недосяжним.
“Ми з Алексом ніколи не робили нічого, щоб стати знаменитими”, – сказав Гюїн. “Ми ніколи не хотіли стати знаменитими”.
Енді Тай Хюй демонструє шрами від ран, отриманих у російському полоні. (Вільям ДеШейзер/для The Washington Post)
Один день бою
Друке, ветеран армії США, і Гюїн, який служив у морській піхоті, сказали, що вони були змушені діяти після того, як на початку війни побачили зображення українських сімей, які тікали зі своїх домівок, коли російські війська зрівняли з землею міста, але зрештою не змогли захопити Київ і повалити уряд Зеленського.
За його словами, Друке жив із членами сім’ї в Тускалузі, штат Алабама, після того, як йому поставили діагноз “людина з інвалідністю після бойових дій із посттравматичним стресом”. Він захопився далекими гірськими походами. Гюїн, уродженець Каліфорнії, переїхав до північної Алабами, щоб бути зі своєю нареченою, навчатися в коледжі та працювати водієм доставки в O’Reilly Auto Parts.
За його словами, Гюїн покинув Сполучені Штати 8 квітня, щоб приєднатися до гуманітарної групи, яка надає допомогу Україні. Друке поїхав через чотири дні, вважаючи, що його досвід під час війни в Іраку та знайомство із західною зброєю можуть виявитися корисними для українських сил.
За кілька днів вони підписали контракти з іноземним легіоном у Львові, приєднавшись до того самого батальйону та отримали автомати АК-74 для навчання далеко від бойових дій. Вони привезли свою камуфляжну форму та інше спорядження.
Обидва прийняли військові імена. Друке назвали “Бама” на честь свого рідного штату. Гюїн називався “Hate”, скороченою версією “Reaper of Hate”, псевдонімом, який він використовував в онлайн-іграх.
“Це була начебто сатира, тому що я насправді не є злою людиною”, — сказав Гюїн. “Швидше навпаки”.
“Ми назвали його Турботливим ведмедем”, — зі сміхом вставив Друке.
Чоловіки вирішили, що “їх навички можна краще застосувати деінде” під час війни, і попросили розірвати контракт, який вони підписали зі своїм першим підрозділом, сказав Друке. Протягом наступних кількох тижнів вони подорожували країною автобусом і потягом у тому, що вони називали “режимом відпустки”, зустрічаючись з українськими військовими щодо різних можливостей і дивуючись, як цивільні повернулися до своїх домівок у столиці та навколо неї.
Оскільки термін дії їхніх 90-денних віз закінчився, вони зв’язалися в Києві з представником Task Force Baguette, військового підрозділу, пов’язаного з іноземним легіоном, до складу якого входили французькі солдати та інші жителі Заходу. Підрозділ пообіцяв військовим контракт, що дозволить їм залишитися в країні і воювати. Цього разу їх відправили на схід і видали гвинтівки чеського виробництва CZ 208 на базу поблизу кордону з Росією.
Їх перша місія, 9 червня, буде останньою.
Того ранку підрозділ вирушив з Харкова на пікапі та двох невеликих позашляховиках у північному напрямку. Їхнє завдання полягало в тому, щоб запускати невеликі безпілотники, стежити за російськими військовими та повідомляти про те, що вони побачили.
Але підрозділ потрапив у засідку, і в перестрілці, що зав’язалася, всі розбіглися. Друке, Гюїн та їхній керівник групи почали пошуки кулеметника та снайпера, які зникли безвісти, лише для того, щоб дізнатися, що інші члени підрозділу забрали їхні машини — а також більшість їжі та води — і повернулися на базу без них.
Представник Task Force Baguette заперечив, що Друке та Гюїн залишилися позаду, сказавши, що команда була розбита на п’ять груп, і що кожна мала повернутися в безпечне місце самостійно, “оскільки ніхто не знав, що сталося з іншими”. Він відмовився від уточнення. У Twitter підрозділ відсвяткував звільнення американців, подякувавши їм за службу та назвавши Друке та Гюїня “героями”.
Друке та Гюїн відмовилися уточнювати точне місце чи характер свого захоплення, але визнали відкриття вогню під час засідки. Після того, як їх взяли під варту, у них відібрали спорядження та зброю і зв’язали. За словами Дрюке, коли вони перетинали кордон із Росією, викрадачі помітили їхнє нове місцезнаходження, вдарили їх у животи та сказали: “Ласкаво просимо до Росії”.
Алекс Друке, який носив бойове прізвисько Бама, коли був призначений до українських військових, втратив близько 15 кг під час перебування в полоні. (Вільям ДеШейзер/для The Washington Post)
Побої
За їхніми словами, більшість наступних кількох днів американці були із зав’язаними очима. Час від часу їхні викрадачі знімали пов’язки з очей, щоб мигцем оглянути простір.
За словами американців, табір був “наметовим містечком”, у кожному з яких утримувалося по шість-сім військовополонених. Подвійна ланцюгова огорожа та колючий дріт оточували територію.
Допити там, за словами Друке, були “жахливими”. У росіян виникли сумніви, що вони є рядовими військовослужбовцями української військової частини. Американці нагадали, що вони неодноразово запитували Друке та Гюїня, чи вони з ЦРУ. Вони наказали їм стати на руки й коліна, залишивши їх так, поки їхні ноги не заніміли. Якщо вони рухалися, то їх били. Вночі Друке та Гюїн були змушені годинами стояти на ногах, бо їм не давали спати.
“Вони справді думали, що нас надіслав наш уряд або ми отримали велику державну підтримку”, — сказав Друке. “Вони дійсно хотіли переконатися, що ми не брешемо про це — і у них були свої способи зробити це”.
За словами американців, більшість полонених були українцями. Той, хто розмовляв англійською, імовірно були британцями. Під час обміну полоненими 21 вересня також було звільнено п’ятьох громадян Великої Британії, а також вихідців з Марокко, Швеції та Хорватії, понад 200 українців. З боку РФ звільнеили 55 російських військових і близького знайомого Путіна – Віктора Медведчука.
Більшість полонених тримали у холодному підвалі, розділеному на кахельні камери, кожна приблизно півтора метри завдовжки і пів метра завширшки, нагадав Гюїн. Вони отримували буханець хліба щодня разом із водою, яка часто була протухлою. Гюїн сказав, що під час допитів чув крики — і плач від болю.
“Це була одна з найгірших частин”, — сказав Гюїн. “Чути, як людям завдають болю, і не мати змоги з цим нічого вдіяти”.
Нагорі трохи більша кімната використовувалася для одиночної камери. Гюїн провів там перші два дні, перш ніж Друке помістили туди на кілька тижнів.
“Вони дійсно, дійсно тримали нас там окремо”, — сказав Друке. “Були часи, коли я проводив дні, нічого не чуючи про Енді, і багато разів я думав: “Чоловіче, вони його вбили”. “
Побиття продовжувалося, і одні з їхніх викрадачів, здавалося, любили знущатися з людей більше, ніж інші. Британець, Пол Юрі, зазнав побиття в тому ж закладі та помер там, сказали Друке та Гюїн. Міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба оголосив 7 вересня, що український уряд знайшов тіло Юрі, та що воно має “ознаки невимовних тортур”.
Багато запитань, які ставили слідчі, здавалися безглуздими, просили американців ідентифікувати фотографії незнайомих їм людей і детально описувати події, до яких вони не були причетні. Один із чоловіків майже вільно розмовляв англійською, а інший знав поверхнево, сказав Друке. Він вважає, що це були співробітники російської розвідки.
У кімнаті на верхньому поверсі Друке та Гюйну наказали зателефонувати до, здавалося б, випадкових організацій у Сполучених Штатах, багато з яких не мали можливості їм допомогти.
Одного разу викрадачі сказали Друке зателефонувати на лінію ветеранів, службу, яка надає психіатричну підтримку американським військовим після того, як вони залишають службу. Друке сказав, що намагався відмовити їх робити це, оскільки це не мало сенсу, але його викрадачі наполягали.
“Вони дивляться на мене й кажуть: “Ти ветеран. Це криза!” — згадав Друке, імітуючи їхній акцент.
Багато телефонних дзвінків нікуди не пішли, загубившись у лабіринті телефонних комутаторів, скриньок голосової пошти та американців, які, здавалося, сумнівалися, чи законні благання про допомогу. Але представник кризової гарячої лінії запропонував Друке номери до Державного департаменту та іншого федерального агентства, можливо, Федеральної служби охорони, правоохоронного підрозділу, пов’язаного з Департаментом внутрішньої безпеки. Хтось підняв другий номер, сказав Друке, вони взяли його інформацію та пообіцяли допомогти. Це був проблиск надії.
Представник Державного департаменту на умовах анонімності, згідно з основними правилами, встановленими агентством, сказав, що він серйозно ставиться до свого зобов’язання допомагати громадянам США за кордоном, оскільки дипломатичні установи США призначають чергових офіцерів у позаробочий час для вирішення життєвих або… надзвичайних випадків смерті.
“Коли громадян США утримують у зонах активних бойових дій, неможливо надати особисту допомогу”, — сказав чиновник. “Незважаючи на виклики, ми докладаємо всіх зусиль, щоб надати допомогу громадянам США та їхнім родинам”.
За словами Друке, викрадачі, які були озброєні, наказали Друке та Гюїну з’явитися в пропагандистських інтерв’ю, які з’явилися в російських державних ЗМІ, і спостерігали за тим, як їх записували. В одному, опублікованому 17 червня, вони висловили розчарування корупцією в українській армії та попередили інших американців “двічі подумати” щодо приєднання до військових дій. Друке сказав, що його все ще турбує те, що він був змушений говорити такі речі.
Енді Тай Гюїн каже, що під час перебування в полоні його атакували клопи, і після звільнення досі залишилися шрами. (Вільям ДеШейзер/для The Washington Post)
“Я насправді молився про смерть”
Американців разом із кількома іншими в’язнями знову перемістили приблизно через чотири тижні, повідомили Друке та Гюїн. До них приєднався Мурекезі, ветеран ВПС США, якого відправили на “чорну ділянку” після затримання в південному місті Херсоні в червні. Він жив і працював в Україні, коли Росія вторглася, і відмовився залишати країну. Підтримувані Росією сепаратисти викрали його та звинуватили у злочині на ґрунті ненависті, сказав Селе Мурекезі, брат Суеді, який живе в Міннесоті.
У наступному закладі їх не били, але умови все одно жахливі, кажуть американці. Їх атакували клопи, на руках і спині полонених залишалися шрами від комах й досі.
Американці не підозрювали, що обговорюється обмін полоненими, і поставили під сумнів, чи це правда, навіть після того, як їх вивели з камер і сказали, що вони їдуть додому. Їхні руки та очі були нестерпно затягнуті пакувальною стрічкою під час польоту на невелику російську злітно-посадкову смугу за обставин, які вони описали як агонізуюче болючі, але відмовилися детально розповідати.
“Для мене особисто це було найгірше”, — сказав Друке. “Я багато разів усвідомлював, що можу померти, або що я близький до смерті, або що я, ймовірно, помру. Але це був єдиний раз, коли я дійсно молився про смерть”.
