Музей “Голоси Мирних” – найбільша у світі колекція історій мирних, постраждалих від війни Росії проти України.

Андрій (без прізвища)

“Ми виїхали з Маріуполя 15-го числа … а 16-го колону обстріляли”

Андрій розповідає про повну відсутність електрики, води та газу, як холодно було при температурі -8 вночі. Розбиті хати, вікна, розтрощені покрівлі — так виглядав Маріуполь після приходу “визволителів”. Люди вимушені були протягом місяців палити багаття у кожному дворі, щоб приготувати їжу. 

“З другого березня в Маріуполя не стало зв’язку. В окремих частинах міста десь можна спіймати хвилю. Мені це дивом вдалось. Так я дізнався, що 15 березня з Маріуполя будуть виїжджати колони мирних на свій ризик. Ми проїхали 15 блокпостів з перевірками. А людей, що виїжджали 16 березня, обстріляли.”

Поруч з Андрієм стоїть жінка з очима, повними сльозами. Вони хотіли б повернутись додому, але їх міста більше немає. Одне каміння замість півмільйонного квітучого Маріуполя. 

“Ніякої інфраструктури, електромереж, дороги розбиті. Це навіть не нуль, це нижче нуля…”

В інтерв’ю, що було записано наприкінці березня, Андрій з посмішкою на обличчі каже: “Наша армія там воює та Маріуполь не здає”, отже надія не втрачена до останнього. 

Артем Ільїн 

“З Божою допомогою. Як виїхати з Маріуполя…” 

Батьки та брат Артема дивом вижили у блокадному Маріуполі. Брат із родиною зміг вибратися через «зелений коридор». А ось їхнім батькам довелося здолати маршрут Маріуполь-Непідконтрольні території-РФ-Білорусь-Україна… Подорож з України в Україну тривала 9 днів. 

“До бомбосховища в Лівобережному районі Маріуполя, де близько місяця цілодобово перебували мої батьки та ще понад 100 людей, увійшли кілька російських військових, озброєних автоматами. Вони дали 30 хвилин на збори та наказали своїм ходом вибиратися у бік села Сопіно, яке вже перебувало під контролем армії окупантів.”

Батьки Артема пішки вийшли з осадного Маріуполя у напрямку “ДНР”. В рідному місті в них не залишилось нічого, крім двох дорожніх валіз.

Десятки тисяч мешканців Маріуполя, який в облозі, вимушені рятуватися від бойових дій, виїжджаючи на тимчасово окуповані території Донецької області й надалі до Росії. Відтак люди проходять фільтрацію та отримують “корінець” після її завершення. Один із таких таборів знаходиться у Безіменному. До маріупольців – пильна увага з боку самопроголошеної влади на окупованих територіях. Без реєстрації переміщення територією “ДНР” заборонене.

“Процес реєстрації зайняв близько доби. Там їх допитали, ТРИЧІ заповнили анкети («такий порядок»), зняли відбитки пальців і долонь, зробили три фото — в анфас, два — у профіль. Після цього видали корінець з основними даними та штампом «МВС ДНР».

Повернутися з шахтарського містечка на азовське узбережжя вдалося лише разом із військовими з “ДНР”, які завдяки приватним перевезенням заробляють непогану надбавку до військової платні. 

“У мене була можливість приїхати автомобілем на кордон України з Білоруссю, тому вирішили, що кінцевий пункт поїздки батьків має знаходитись у Брестській області. Планування такого маршруту з окупованих територій, через РФ та РБ – в Україну та виконання кожного пункту плану виявилося найскладнішим елементом операції.”

Перетин кордону з РФ зайняв близько двох діб, із ночівлями в автомобілі родичів.

Андрій наполягав, щоб батьки вийшли у Ростові-на-Дону. Дистанційно з України знайшов волонтерів, які допомогли із тимчасовим житлом та купівлею квитків через онлайн-додаток на поїзд до Мінська.

При вході у вагон з’ясувалося, що перетин кордону Росії та Білорусі потягом громадянам інших країн – заборонене. Тому начальник поїзда видав листочок-повідомлення, що під час під’їзду до кордону їх оштрафують на суму від 2 до 5 тис. російських рублів та  висадять у Смоленську, на останній російській залізничній станції.

Батьки Андрія — пенсіонери, можливо тому російські прикордонники поставилися до них поблажливо. Не стягнули штраф та не висадили з потяга. 

“Після потяга батьки потрапили до рук людей, які за фактом займаються тим, що в Україні та Європі вважається волонтерством. Але в Білорусі така діяльність переслідується згідно із законодавством, тому вони стали просто добрими знайомими.”

А далі вже кордон РБ — Україна, понад чотири години очікування, перевірки українських спецслужб і нарешті довгоочікувана зустріч на порожньому українському прикордонному переході.

Володимир Пінаєв

“Спалили будинок. Спалили дочку”

Війна застала маріупольця Володимира вранці 24 лютого. Чоловік чув віддалені вибухи та стрілянину з перших ліній фронту. Вже 26-го війна дійшла до його району. 

“В цьому неможливо жити — бої постійно йдуть, кулі, бомби свистять над головою, вогонь палає.”

Володимир на момент влучення снаряда був у себе вдома. Одразу ж побіг шукати  доньку з внучкою, що приїхала на канікули в Маріуполь, а залишилась в місті на довгі місяці війни. Будинку вже не було повністю, тільки одна дірка у підвал. Там нікого не виявилось. 

“Я одразу ж побіг до сусідів. Ні в одних, ні в інших дівчат не було. В мене голова вже лускала. Скрізь був тільки попіл.”

Під уламками будинку, що спалахнув у результаті прямого влучення снаряда, лежав молодий хлопець, спалений, без кінцівок і голови, донька Володимира — теж без голови, лише з однією рукою. 

Володимир виїхав з Маріуполя лише через пораненого зятя. “Це не рішення евакуюватись, це єдиний шлях порятунку зятя”. 

“Зелених коридорів” не надавали, тож чоловіки із внучкою Володимира їхали під снарядами та бомбами над головою. Дві машини з їх колони не змогли виїхати — авто розтрощило разом з людьми.

“Це на удачу, як повезе, ніяких гарантій”

Машини людей, що евакуювались, тримали на російських блокпостах по 6 годин, щільно перевіряли, навіть попри пораненого чоловіка, що терміново потребував допомоги.

“Ми опинились в селі, де жила медсестра нашого знайомого. Як же нам пощастило…Зятю надали потрібну допомогу.”

Наступного дня машина з Володимиром, онукою та зятем прибула до Запоріжжя, де маріупольців зустріли волонтери, напоїли та нагодували. Потім люди доїхали до Дніпра, де в клініці прооперували двічі пораненого чоловіка.  

“Мій син хоче нас відправити в Польщу… Я не знаю, мені ще треба в Маріуполь – доньку поховати…”