Українська філологиня, телеведуча, кандидат філологічних наук Аліна Акуленко розповіла #Буквам чому постала потреба у фемінітивах і як тепер нам із ними жити.

“Жив собі Кайдаш. Несолодко велося чоловіку: Кайдашиха натхненно виносила йому мозок, а тоді ще й старший Кайдашенко одружився і привів у хату гостру на язик Довбишівну. Навіть якщо ви жодного разу житті не чули про “Кайдашеву сім’ю” Івана Нечуя-Левицького, здогадатися, хто кому ким доводиться у цій сімейці з одного цього речення нескладно. Український народ споконвіку вміло жонглював суфіксами, щоб за їхньою допомогою стисло й коротко пояснити, хто кому який родич. Кайдашеві сини були Кайдашенками, син мірошника – мірошниченком, син попа – попенком (або ж поповичем). Дівчата теж не лишалися осторонь цього словотвору: якби Кайдаш мав дочку, то була б вона Кайдашівна, тоді як у мірошника – мірошниківна, а в попа попівна. Дещо складнішим було зі словотвором у дружин: якщо з Кайдашихою й мірошничихою все зрозуміло без додаткових пояснень, то у дружина попа могла бути як попихою, так і попадею. Утім, на цьому вона не зупинялася і могла зватися ще й “матушкою”. На противагу своєму чоловікові – “батюшці”, – розповіла Акуленко.

За її словами, остання пара слів яскраво свідчить не лише про потенціал “безсуфіксності” фемінітивів в українській мові, але й вказує на соціальну роль: якщо “иха” – це про дружину (ковалиха, гончариха і навіть дячиха), то “матушка” – це більше про соціальні роль і статус.

“В усі часи дружини священиків були собі такими “першими леді парафії”: в ідеалі займалися благодійністю та іміджмейкерством, а на практиці часто вели справи своїх чоловіків. Сьогодні б ми їх назвали “асистентками керівника”, тобто батюшки. Але важить в цьому випадку не назва, а явище: чутливість мови до фемінітивів. Мова – дзеркало суспільної ієрархії: попадя – це лише дружина попа, а матушка – вже соціальна роль. Відчуваєте різницю? Якщо у значенні є різниця, то мова швиденько пропонує спосіб, як її підкреслити, увиразнити, а в разі потреби, закріпити й увіковічнити”, – пояснила вона.

Акуленко зазначила, що якщо повернутися до теми суфіксів, перелік яких не вичерпується кількома згаданими вище і частина з яких в сучасній українській мові закріпилися як прізвища, то варто згадати ще й сакраментальне “ш(а)”: професорша, докторша, меценатша.

“За його допомогою навряд чи вдасться утворити іменник жіночого року від дяка, попа, мірошника або стельмаха. І проблема криється не стільки в фонетичній неможливості приєднати цей суфікс до згаданих основ (спробуйте – і викрутите язика), скільки в його походженні. Докторша, професорша і навіть меценатша – це покруч із російської. Таке собі зневажливе називання дружини доктора, професора чи мецената. У цей же перелік виром затягує лікаршу, банкіршу і навіть бізнеменшу (хоча могла би бути бізнесвуменша, як на те пішло). Якщо пробігтися переліком основ, до яких заввиграшки додається суфікс “ш”, то в око впадає беззаперечний факт: переважна більшість із них – назви професій, що увійшли у слововжиток порівняно недавно і мають основи іншомовного походження. Більш того, йдеться тут переважно про сучасні професії чи посади: жодних шаповалів, стельмахів, старост чи війтів, а лише дизайнери, девелопери, депутати й менеджери”, – розповіла телеведуча.

Тобто, якщо би ми нині й надалі жили в реаліях ХІХ століття, то говорили б про дизайнериху, девелопериху, депутатиху, менеджериху тощо.

“Але часи змінилися, так само, як і соціальні ролі. Жінкам давно замало просто бути “дружиною когось”, а разом зі зміною соціальної ролі (вона не попиха, бо вона – матушка!), мова пропонує жінкам змінити й суфікси. Так з’явилися і закріпилися у слововжитку дизайнерка, депутатка, менеджерка. І навіть девелоперка. Щодо “докторши” й “професорши”, то їм через їхню чужорідну для української мови меншовартість судилося лишитися на периферії просторіччя. Утім, підстав ідеалізувати гендерну “збалансованість” української мови немає: нам також не чужий патріархальний підхід до словотвору, коли жінку у її соціальних характеристиках описують через професійні характеристики її чоловіка. Але якщо “у них” буває “професорша” чи “докторша”, то у нас – “пані професорова” чи “пані докторова”. І перше, і друге – запозичення. Але різницю вловлюєте? І ось тут питання словотвору у гендерній політиці варто припинити обмежувати суфіксами. Тому що насправді мова має значно ширший інструментарій для творення іменників жіночого роду, але більшість мовців стали заручниками “членкині” й “міністерки”. Творити ж варто не меми, а зручні у вжитку слова”, – резюмувала Акуленко.