Інтерв’ю опублікувано на YouTube-каналі “Демократична Сокира“.

Під час спілкування з бойовиками так званого “ДНР” вона відчувала, що вони хочуть зрівняти свій рівень життя з українцями. Тобто, щоб ми стали жити гірше та примусити нас жити так, як вони. Проте під час перебування у полоні вона не сильно реагувала на подібні речі, а намагалася фокусуватися на іншому.

У кабінетах у так званому “ДНР” вони вивішували портрети радянських катів — Сталіна, Берії, Ягоди тощо. “Тайра” вважає, що це пов’язано з тим, що вони залишилися жити у минулому та прагнуть повернути часи, коли вони були молодими. У такий спосіб вони хочуть виправдовувати насильство щодо українців. Вона вважає, що у них немає майбутнього, бо вони “сумують за минулими часами”, а “совок тягне їх назад”.

“Манера одягати мішок на голову – це не тільки через те, щоб ти не побачив, де ти і якими коридорами тебе проводять. Це не тільки через те, щоб принизити тебе або зламати твою волю, а й через те, щоб якнайменше стикатися поглядом з ув’язненим. Звичайно, у цьому відчувається страх. Іноді я навіть запах страху відчувала”, — додала Юлія Паєвська.

Поки “Тайра” спілкувалася з бойовиками та перебувала в їхньому середовищі — їй здалося, що серед них близько 80% дійсно вірять у прокремлівські наративи. Інші ж підтримують цю легенду, щоб виправдати себе у власних очах.

“У мене склалося враження, що вони “відпрацьовували номер”. Вони намагалися знайти будь-який привід та доколупатися будь до чого. Задавали провокативні питання та чекали, аби я говорила та десь помилилася. Це такий прийом. У них, вочевидь, було завдання зробити компромативний матеріал для подальшого монтажу”, — сказала “Тайра” про досвід надання інтерв’ю та допитів.

Попри полон, вона не відчула, що бойовики її ненавидять або інші емоції. Навпаки: скоріш вона побачила професійні прийоми та цинізм щодо ситуації, де вони є катами.

Після визволення Юлія Паєвська раділа від новини, як “вдало та круто” російських окупантів відтіснили від Києва. Її приємно здивувало та вразило, що українці зібралися, як “одна людина і жива істота”. Вона знала, що буде велика підтримка, але не очікувала, що матиме настільки масштабний характер.

“Мене дуже засмутили новини, скільки моїх друзів загинули за той час, що я була відрізана від великого світу. Я ще досі рахую втрати, на жаль”, — поділилася вона.

Раніше волонтерка заснувала рух “Янголи Тайри”. Поки парамедикиня була у полоні, то всі “янголи” долучилися до ЗСУ, Нацгвардії або як добровольці. Вони евакуюють поранених з місць бойових дій: як цивільних, так і військових. “Тайра” думала відновити підрозділ, але практично всі займаються іншими справами під час війни. Тому вона подумала, що краще вони залишатимуться там, де вже приносять користь. Натомість, можливо, сама вона приєднається до когось з них пізніше.

Коли Юлія Паєвська перебувала у Маріуполі, то вона надавала медичну допомогу і пораненим російським військовим. За її словами, як парамедикиня вона не повинна засуджувати людину, а чемно виконувати свою справу згідно з законами війни. Оскільки вони були і полоненими, і пораненими, то “медична допомога мусить надаватися в повному обсязі, а спеціальні органи мусять вирішувати його долю та виносити вирок після розгляду справи”.

“Щоб ми не стали схожими на тих, хто катував там всіх нас, хто катує наразі. Я не можу спати і не можу нормально дихати, бо мої побратими і посестри потерпають зараз”, — підкреслила волонтерка.

“Тайра” знала, що буде велика війна, хоча мозок відмовлявся в це вірити та нівелював погані відчуття гарними думками. Вона не думала, що Маріуполь, де проживало пів мільйона цивільних, можна зруйнувати до такого стану. Все, що сталося через росіян та залишилося після їхніх злочинних дій, це “просто жах”, додала вона.

Після визволення Юлія Паєвська дізналася, що вона вміє вчитися чомусь новому навіть у таких ситуаціх.

“Я навчилася стояти на своєму у будь-якій ситуації та під будь-яким тиском. Я навчилася не скорятися. Я навчилася відчувати людей, інших людей, не своїх друзів, з якими ми спілкуємося зазвичай, а людей, які тебе або щиро ненавидять, або просто виконують свою роботу – без емоцій та жодного співчуття. Я навчилася з ними спілкуватися, чути їх та відчувати їх наміри”, — поділилася “Тайра”.

Вона вважає пережите цінним досвідом, якого не побажала б нікому. Проте відмовлятися від нього вона не планує.

Коли волонтерка перебувала у полоні, то вирішила охреститися, якщо їй пощастить бути визволеною з нього. У в’язниці вона переписала молитву та вивчила її. “Тайра” вирішила стримати цю обіцянку: хоча не відчувала внутрішньої необхідності охреститися, але все ж таки після визволення пішла до ПЦУ та прийняла віру.