7 вересня до України повернулися 35 полонених. Це сталося під час великого «обміну» з Росією: українська влада віддала до РФ бойовиків і терористів, натомість змогла забрати 24 моряків та 11 політв’язнів. Серед них, зокрема, були режисер Олег Сенцов, кримський анархіст Олександр Кольченко, журналіст Роман Сущенко, наймолодший політв’язень Павло Гриб. І до цього ж обміну потрапив поки єдиний кримський татарин – Едем Бекіров.

Мешканець Херсонської області, він брав активну участь у русі спротиву російській окупації. Зокрема, у блокаді Криму в 2015 році. Росіяни затримали чоловіка у грудні 2018 року, коли він їхав провідати свою тещу напередодні операції на серці. Його звинуватили у зберіганні і виготовленні боєприпасів. За історією Федеральної служби безпеки Росії, весною 2018 року він нібито передав своєму спільнику понад 11 кг тротилу (47 шашок) та майже 200 патронів до пістолета Макарова. Все це нібито мало слугувати для організації терактів на півострові. Попри значні проблеми зі здоров’ям (зокрема, цукровий діабет), окупаційна влада арештувала Едема Бекірова й відправила його до СІЗО Сімферополя, заявляючи, що чоловік цілком здоровий. В російському полоні він пробув майже рік.

Наразі ж він проходить реабілітацію в українських лікарнях. Власне, в одній із них, в проміжках між процедурами Букви і зустрілися з Едемом Бекіровим і поговорили із ним про становище кримських татар після російської окупації, пропозиції співпраці із ФСБ та життя у сімферопольському СІЗО.

Ви пам’ятаєте першу появу «зелених чоловічків» у Криму? Де ви зустріли захоплення Верховної Ради Криму та так званий референдум про незалежність?

В ті дні було… тривожно. Було відчуття війни. І відчуття, що нас здають. Бо кримські татари розуміють, що з росіянами не можна сідати за стіл переговорів. Бо вони тебе продадуть за 10 копійок. Зрозуміло, що ми були дуже занепокоєні. І були готові захищати свою землю. Пам’ятаю, як з’явилися «зелені чоловічки» 26 лютого 2014-го. Вони тоді захопили Верховну Раду Криму (в ніч на 27 лютого – ред.). І того ж дня під стінами Ради був мітинг. Там були кримські татари. Була і моя сім’я. Я, на жаль, через стан здоров’я спостерігав за всім, що відбувалося, по телевізору, в інтернеті. Пам’ятаю, що той мітинг був жорстким (сталися сутички між проукраїнським та проросійським мітингом, загинуло двоє учасників останнього – ред.). Але тодішня українська влада не прийняла жодних дієвих рішень. Знаю, що тоді в Перевальному стояв український спецназ. Але у них, нібито, було одне завдання: слідкувати, аби кримські татари не бунтували.

Потім, у березні, був так званий референдум. 18 березня. І пам’ятаю, як кримські татари робили флешмоби. Стояли з плакатами. Стояли вздовж трас. Ми говорили, що Крим – це Україна. Ми намагалися боротися мирними методами, без зброї. Та й зброї у нас не було. Це вже потім з’явилися депутати, як Сергій Пашинський, які почали розповідати, що ми «продали Крим» (у лютому 2018 року нардеп Пашинський в ефірі одного з телеканалів заявив, що був готовий надати кримським татарам зброю для захисту півострова від окупації, але вони нібито відмовилися – ред.). Але насправді нас продали от такі політики. Які так і не дали команди армії. Я впевнений: якби наказ захищатися від окупантів був, то і українці, і кримські татари стояли б разом. Так, було б багато крові. Але був би шанс вибити окупантів з півострова. А так… як можна без зброї іти на автомати? Це самогубство. І тоді, у 2014-му, це розуміли лідери кримських татар. Зокрема Рефат Чубаров. Він зміг заспокоїти людей. І нам вдалося уникнути невиправданого кровопролиття.

Але ж свого часу кримські татари потрапили до самопроголошеного уряду Сергія Аксьонова. Наприклад, Ленур Іслямов, який на початку квітня 2014-го став в.о. заступника голови «Ради міністрів Криму». Чи можна говорити про те, що кримські татари намагалися домовитися з окупантами?

Послухайте, ніхто й ні з ким не намагався домовлятися. Від початку були розмови про незалежну від Росії автономію. Говорили про те, що в парламенті Криму мають бути депутати від кримських татар, від України і, лише можливо, від Росії. Але в агресора апетити інші. І ситуація дуже швидко змінилася. Наших лідерів перестали пускати до Криму (Ленур Іслямов був відкликаний Меджлісом за кілька тижнів після свого призначення на посаду, припинив виконувати обов’язки в.о. заступника голови «Ради міністрів Криму» 28 травня 2014-го, у травні 2015-го окупанти почали проти нього кримінальне переслідування за «прорив кордону» під час спроби в’їзду Мустафи Джемілєва на окупований півострів весною 2014-го – авт.).

В який момент стало зрозуміло, що кримських татар на півострові почнуть системно переслідувати?

Ми знали це від самого початку. Це очевидно: щойно владу на півострові візьмуть росіяни – почнуться переслідування. Ми добре пам’ятаємо 18 травня 1944 року. Ми пам’ятаємо геноцид. І наша молодь про нього також пам’ятає. З моменту окупації на півострові почали зникати люди. Зокрема, кримські татари. Наприклад, Решат Аметов. Він загинув першим. А загалом, з 2014 року досі не знайшли 17 людей, які зникли на півострові.

Вас затримали на пункті пропуску до Криму у грудні 2018 року. Як це відбувалося?

Коли я проходив перевірку документів на в’їзді до Криму, у мене забрали паспорт. І годину тримали на пункті пропуску. Як я дізнався, в цей час викликали представників Федеральної служби безпеки з Сімферополя. Коли вони приїхали, то сказали мені, що паспорт фальшивий. Я переконував їх, що це абсурд. Але ФСБшники сказали, що мені з ними треба їхати у Сімферополь. І вже там мені висунули звинувачення у тому, що я нібито намагався провезти через адмінкордон вибухівку і патрони.

Вас тримали у СІЗО Сімферополя?

Так, через нього проходять всі наші політв’язні у Криму.

Які були умови у цьому СІЗО? У вас була можливість спілкуватися з іншими «політичними»?

Які можуть бути умови, якщо цю в’язницю будували ще за часів імператриці Єкатерини? Стіни всі у плісняві, вікон немає. Стеля протікає. Туалети у камерах забиваються і фонтанують у камери. Таке доволі часто траплялося. Умов для життя там немає взагалі. Якщо до цього СІЗО потрапляє хтось «крутий», наприклад мер міста якогось, то його змушують зробити ремонт у двох камерах. І обіцяють, що він сидітиме в одній з них. Але не завжди такі обіцянки керівництво СІЗО виконує. Так, була можливість спілкуватися з іншими політв’язнями. Наприклад, коли нас возили на суди чи слідчі експерименти. Нас зранку збирали у боксах, спільних приміщеннях. І там була можливість поговорити.

 

З ким, наприклад?

Та з усіма нашими, хто у 2018-му сидів у тому СІЗО. Наприклад, я бачився з Еміром Усеїном Куку (кримський правозахисник, арештований окупаційною владою Криму за участь в організації Хізб ут-Тахрір, яка визнана в Росії «терористичною» – ред.). Його тримали в Ростові, але привозили до Криму кілька разів. І ми з ним зустрічалися у боксах ФСБ.

Майже 2 місяці я просидів із Сервером Мустафаєвим, координатором «Кримської солідарності» (рух кримських татар, заснований весною 2016 року для підтримки політв’язнів – ред.). Неймовірна людина. Він примудрявся керувати організацію навіть з-за ґрат. Арештований за участь у Хізб ут-Тахрір. Росія назвала його терористом. Але люди, які входять до Хізби – це просто мусульмани, які ретельніше дотримуються сун (правил у шаріаті – ред.). В Сервера не було агресії чи ворожості. Він дуже миролюбний. Ніколи не нарікав на життя. Його тримали в жахливих умовах. Все, що він говорив на це: «Це випробування, яке послав мені Всевишній». Думаю, тому Росія не хоче відпускати тих, хто звинувачений у справі Хізб ут-Тахрір. Бо коли ці люди опиняться на свободі, одразу стане зрозуміло, хто саме терорист. Держава-терорист.

Як до вас ставилися працівники СІЗО?

Чесно, мені було огидно дивитися на них. Бо серед працівників ізолятора було багато тих, хто служив Україні, а потім перебіг на бік Росії. Це зрадники, інакше я їх не можу назвати. Так, попервах вони дещо по-хамськи ставилися до мене. Але в такі моменти я розвертався до них спиною і переставав з ними говорити. Я взагалі в ізоляторі ні з ким не сварився, не говорив на «фєнє». І так само ставилися до мене. Навіть працівники СІЗО. Вони розуміли, що я не їх клієнт. Що мною займається ФСБ.

У вас були… «дивні» співкамерники?

Звісно. Було двоє стукачів. Перший, пам’ятаю, одразу в усьому зізнався. В перший же день. Ми вимили камеру, в яку мене перевели, й сіли пити каву. І він в цей момент зізнався, що його до мене підсадило ФСБ. Він мав стежити, з ким я спілкуюся, кому і що саме пишу. Він був наркоманом, але виявився на диво порядною людиною. Пам’ятаю, як він по вечорах затикав свої вуха ватою. Казав, що  якщо раптом щось почує – то може ненароком проговоритися. З ним я просидів півтора місяці. Потім до мене підсадили чоловіка, який торгував наркотиками у Севастополі. Він теж зізнався в тому, що мав за мною слідкувати. Це сталося на другий день його появи.

А у вас був якийсь зв’язок з іншими політв’язнями за межами СІЗО? Скажімо, ви могли їм писати листи?

Хм. Навіть більше. У нас був зв’язок у самому СІЗО. Яким чином ми спілкувалися – не розповім. І можливості написати іншим «політичним» були. Просто треба було передати листа за межі ізолятора. І далі його могли відправити у колонії чи інші СІЗО.

Як ви дізнавалися новини про інших політв’язнів? Взагалі, чи була у вас така можливість?

У нас у спецблоці, де мене тримали, не було ані радіо, ані телевізора. Тому від зовнішнього світу ми були відрізані. Але ми знали все, що відбувається в самому СІЗО. Я мав змогу дізнатися про все, що відбувається з нашими хлопцями. Не було такого, щоб, скажімо, з’явився новий політв’язень і ми не знали, хто він, звідки і за що затриманий. Не важливо, був це кримський татарин чи українець. В цьому, зокрема, допомагала наша Кримська солідарність. Якщо раптом комусь треба було допомогти… ну не знаю, в людини не було елементарних речей: сигарет, чаю тощо – ми допомагали.

Ви отримували в СІЗО листи?

Так, писали з Криму  Росії. Діти писали також, малюнки передавали. Але окупаційний режим віддавав не все. Пам’ятаю листи Ольги Мазур, активістки з Москви. Вона не боїться путінського режиму, виходить на протести. І в листах вона писала, щоб я не думав, що про політв’язнів забули. Писала, що є росіяни, які розуміють – що таке путінська влада. Тому я розмежовую росіян та Путіна. Врешті, вони не винні, що їх президент росіянин. Бо, насправді, в Росії не всі люди однакові. Є й ті, хто виходить на одиночні пікети в підтримку наших політв’язнів. І для цього в путінській Росії, при цій тоталітарній системі, треба мати велику силу духу.

У вересні 2016 року Росія заборонила Меджліс кримськотатарського народу. Як це позначилося на кримських татарах, які лишаються на півострові?

Російська тоталітарна машина не знає, що таке співчуття. Нині в Росії багато говорять про концентраційні табори нацистів. Про Освенцим, Бухенвальд. Про те, скільки там вбили людей. І при цьому не надто розповідають про те, скільки людей вбила Колима. Така ж історія і з Кримом. Зараз поясню. Коли відбувалася анексія, Путін запрошував Мустафу Джемілєва на зустріч. І висунув йому низку вимог. Зокрема, щоб наш народ визнав анексію Криму. Очікувано, що Мустафа-Ага (шанобливе звертання – ред.) відмовився. Бо він як лідер нашого народу не заради цього боровся стільки років за повернення кримських татар на Батьківщину. Не заради цього пройшов радянські табори. Він не міг зрадити. Тому Росія почала репресії. Вони розуміли, що Меджліс – це порохова діжка. Що якби Рефат Чубаров чи Мустафа Джемілєв приїздили в Крим – це були б потенційні ризики. Згадайте лише весну 2014-го, коли Мустафа-Ага намагався потрапити на півострів. Скільки тоді кримських татар зібралося на адмінкордоні. Тому Путіну Меджліс був не вигідний. Єдине, що вони могли зробити – оголосити всіх його членів терористами. І я розумію, чому слідчий ФСБ пропонував мені співпрацю. Вимагав, аби я в усьому «зізнався». Обіцяв, що відправить мене в лікарню, не буде тримати у СІЗО, обіцяв домашній арешт. Але при цьому, якби я «зізнався», – росіяни почали б розповідати, що це мені Меджліс дав патрони і вибухівку, аби я влаштував на півострові терор.

До речі, що ви мали «підривати»?

Якусь заправку у центрі Сімферополя. І це мав стати «страшний теракт». Зрозуміло, що все це вигадки, аби якось підкріпити розповіді про «тероризм» Меджлісу і кримських татар.

За роки окупації в Україні є частина суспільства, яка дивується, чому кримські татари не виїхали з півострова. Адже їх переслідують, арештовують, їх потім треба звільняти з-за ґрат. Що б ви сказали цим людям?

Сталін теж боявся кримських татар. 1944 року більшість наших чоловіків воювали на фронтах. І Сталін підгадав момент, коли в Криму лишилися самі діти, жінки й літні люди. Їх вислали з Батьківщини. І нас виховували, розповідаючи, що ми повернемося додому. Ті, хто помирав у Сибіру, в Узбекистані, Казахстані – вони помирали з мрією про те, що їх діти повернуться на Батьківщину. У нас нема іншого місця, крім Криму, яке ми можемо називати Батьківщиною. І він входить до складу України. Яка теж наша Батьківщина. Але географічно, фізично, територіально наша Батьківщина – це півострів Крим. Так, частина кримських татар виїхала після окупації. Але їх не багато. Ми не збираємося тікати зі своєї Батьківщини. І зараз не той час, аби хтось міг завантажити цілий народ у товарні вагони і кудись вивезти. І якщо, не дай боже, хтось спробує таке зробити – ми будемо захищатися.

Ви пам’ятаєте день, коли ваша сім’я повернулася до Криму?

Звісно. 10 липня 1968 року. Мені тоді був сьомий рік. Що міг розуміти семирічний хлопчик? Я знав, що Крим – це моя Батьківщина. Ми жили у Джанкої. Але місцеві тоді дивилися на нас, як на мавп. Діти просили мене показати хвоста. КДБ добре попрацювало з населенням. У всьому Криму. При цьому існувала заборона для кримських татар селитися на південному узбережжі півострова. Ми могли жити лише у степу. Таким чином СРСР хотів показати, що вони цивілізовані й гуманні. Що вони скасували рішення про висилку кримських татар. І при цьому, обмежували в’їзд на півострів. Скажімо, існували міста й села, в які нас не пускали. І намагалися розсіяти по Криму. Щоб в одному селі жило не більше, скажімо, восьми сімей. Щоб ми не могли спілкуватися одне з одним.

Попервах мені було важко. Поки не навчився битися, отримував від однолітків. Результати у мене на обличчі (Едем показує на переламаний ніс – авт.). От таке було ставлення у людей до нас. Така була політика СРСР. Так би мовити, русскій брат, наслідки знайомства з яким ми відчуваємо досі.

Загалом же КДБ хотіло показати світу, що татари – це зрадники. І таке до нас було ставлення від місцевих. Але, думаю, 2014-й рік показав, хто насправді зрадник, а хто – ні. Ми боролися за Крим. Але українська влада нас не почула. І кинула напризволяще. Не лише нас. Але й свою армію. Своїх громадян. І зараз Крим відійшов на другий план. Багато говорять про Донецьк і Луганськ. Тому що так захотів Путін. Йому байдуже, скільки загине його солдат на війні. Це для нього полігон. І так він відволікає світ від питання окупації Криму. А насправді, на моє переконання, ключі від Донбасу – у Криму. Щойно Україна поверне контроль над Кримом – росіяни залишать Луганськ і Донецьк.

Російській владі вдалося знайти підхід до муфтія Криму Еміралі Аблаєва. І зараз він співпрацює з окупантами. Як до нього ставляться самі кримські татари?

Є таке. Росіяни добре обробили нашого муфтія. Він виявився слабкий духом. Але це не показник. Скажімо, росіяни намагалися переобрати Меджліс, аби зробити його контрольованим. У них не вийшло. Були випадки, коли такі колаборанти приходили, скажімо, на похорон. І їх звідти виганяли. Тому що вони зрадники.

До вас багато народу приходило на суди?

Зали, в яких слухали мою справу, були маленькі. Туди 6-7 людей влазило. Інші мали стояти на вулиці чи у коридорах. Пам’ятаю, коли люди кричали «Бог найвеличніший» (Аллаху Акбар – ред.) – то судді аж здригалися. Ще була історія. Привезли мене на суд, але з автозака ще не випустили. І видно, що за територією суду багато народу. Кричать «Едем-Ага, ми з тобою!» А конвоїр нервує, автомат смикає. Я йому кажу: «Заспокойся,  кому ти треба. Це мене люди підтримати прийшли». А він ображається, каже, що в нього камінням кидалися якось. Кажу йому: «Я б у тебе гранату кинув, якби міг. Тому що ви батьків у сімей забираєте. Дітей лякаєте. Матерів до інфарктів доводите. Вриваєтеся у чужі домівки. Ви очікуєте, що вас хлібом-сіллю мають зустрічати?».

Як відбувався ваш обмін? Коли ви про це дізналися?

21 серпня 2019-го у мене мав бути суд. І того ж дня мені змінили запобіжний захід. На особисте зобов’язання. І в рішенні суду було написано: «Звільнити у залі суду». Але цей рядок суддя не прочитав. Мене садять у авто. Адвокати протестують, кажуть, що мене мають звільнити негайно. Але мене везуть до ФСБ. Там віддають паспорт і везуть в аеропорт. А звідти я потрапив до Москви. Там якийсь час жив у готелі. Зі мною був лікар і охорона. Була можливість гуляти на вулиці, але лише у супроводі. Знаю, що мав бути обмін 26 серпня. Але все вперлося у рішення щодо Вишинського (Кирило Вишинський – керівник РІА «Новості-Україна», звинувачений у державній зраді, обміняний на українських політв’язнів 7 вересня минулого року – ред.). Поки його не звільнили – не могло бути й мови про обмін. А 7 вересня зранку мене привезли у СІЗО Лефортово. На території вже стояли автобуси. А в них були наші.

Кого ви побачили першим?

Олега Сенцова. І Романа Сущенка. А потім Володимира Балуха. Сенцова, до слова,  до цього моменту я особисто не знав. Хіба з фотографій у новинах. А потім ходив на акції в його підтримку. З плакатами стояв. І ніколи не думав, що опинюся з ним в одній команді. І насправді я дякую богу за те, що він дав мені сили і терпіння, що я отримав таких братів. Це для мене честь. Євген Панов (звинувачений у «підготовці диверсій у Криму»), Микола Карпюк (звинувачений у «вбивствах російських військових під час першої Чеченської війни»), Роман Сущенко (звинувачений у «шпигунстві»), Олег Сенцов (звинувачений у «тероризмі») – всі унікальні люди. А наш дід-партизан Олексій Сизонович (звинувачений у «підготовці вибухів в Росії»).

Єдине, що засмучує – зараз здоров’я не дозволяє мені робити багато речей. Всі вже з мого обміну працюють, допомагають у звільненні наших хлопців. Один я ніяк з лікарень не виберуся. Хоча теж роблю, що можу.

Коли ви повернулися до України – яка новина чи подія вас здивували чи вразили найбільше?

Не те щоб вразила… засмутила. До мене відбулося два великих обміни. І в них  не було жодного кримського татарина. Я й досі єдиний, кого поміняли. Навіть не знаю, як так сталося. Я, насправді, дуже вдячний своїй сім’ї, яка за мене боролася. Вдячний правозахисникам, нашому омбудсмену Людмилі Денісовій. Європейським країнам, які вимагали відпустити мене на свободу. Вдячний усім до глибини душі. І навіть не знаю, чи зможу я колись виплатити цей борг.

І на останок. Я дуже люблю українців. Ми ж із вами один народ. Я дуже хочу, аби ми не втрачали віру в себе. Аби у нас лишалася сила духу. Аби люди пам’ятали, що Україна – це Батьківщина, за яку треба боротися. Бо політики прийдуть і підуть, їх  багато. А Україна у нас одна. І вона залишається. Хочу, аби ми пам’ятали – що смерті наших військових на Донбасі були не марні. Що вони захищали нашу Батьківщину. І ми маємо зробити все, аби Україна розвивалася.