Росія активно впливала на політичні процеси в Україні щонайменше з 1994 року, коли ставка на президентських виборах на «червоного директора» Леоніда Кучму зіграла. До 2014 року російські гроші, медіа, технологи та лідери громадської думки активно експортувалися в Україну під час загальнонаціональних виборчих кампаній. Після приходу до влади Путіна цей процес набув системного характеру, і Україна зрештою відповіла на нього двома Майданами – 2004 та 2013 – 2014 років. Росія – захопленням Криму та агресією на Донбасі, яка продовжується сьомий рік.

Цікаво, що навіть відмова України від закупівлі напряму російського газу не зменшила прагнення Кремля використовувати енергетичну зброю у гібридному протистоянні. Падіння цін на енергоносії навряд чи позбавить керівництво Росії спокуси виставити офіційному Києву рахунок за поставлений до ОРДЛО газ, і вимагати оплати. Звісно, з можливим політичним дисконтом.

Попри понад 13 тисяч людських життів, які забрали бойові дії на Донбасі, висловлювати публічно симпатії до Росії в Україні досі не вважається ганебним. Ба більше – проросійських політиків настільки багато, що їм складно ужитися в межах одного політичного проекту. Вони складають кілька поколінь російського впливу, і не мають намірів відступати. Наприклад, парламентська фракція «Опозиційна платформа за життя» нараховує у своїх лавах 44 нардепи, і є другою за величиною у Верховній Раді дев’ятого скликання.  Адепти зближення з Росією працюють у Москві з різними формальними та неформальними каналами впливу, об’єднуючись в разі потреби. Останній приклад – провалена Верховною Радою постанова про причини Другої світової війни, де здійснювалася обережна спроба згадати про відповідальність СРСР. Не вдалося.

У кільватері кума

Віктора Медведчука можна назвати одним з ветеранів української політики, який розпочав свій шлях у неї ще у другій половині 90-х років. Тоді він разом з бізнес-партнерами підібрав Леоніда Кравчука, якому його тезко Кучма не зумів та не захотів віддати відповідні статусу першого президента почесті, вправно погрався з соціал-демократичною ідеологією, а 2002 року очолив президентську адміністрацію. «Влада сильна як ніколи», – ця фраза Медведчука за кілька місяців до Помаранчевої революції може бути маркером для діалектики сприйняття української політики.

Медведчук є кумом Володимира Путіна, і часто хизується цим фактом, пам’ятаю, що одного разу навіть президент Янукович був змушений чекати завершення посиденьок двох кумів, щоб зустрітися з Путіним. Геополітичний непотизм проявився у 2014 році, коли з подачі Ангели Меркель Віктор Медведчук почав опікуватися в Україні питаннями звільнення полонених. Нескладно здогадатися, хто віддав бундесканцлерці такий «результативний пас». Нескладно здогадатися, що спекуляції на чутливій темі додавали Медведчуку можливостей впливати на українську політику.

У червні минулого року Медведчук завершив монтування телевізійного трельяжу, додавши до куплених наприкінці 2018 року телеканалів NewsOne та «112.Україна» ZIK, який з виходом на загальноукраїнський рівень все одно залишався знаковим для аудиторії західних регіонів країни. Принагідно варто згадати і групу телеканалів «Інтер», яку контролюють Дмитро Фірташ та Сергій Льовочкін – останній після часом драматичних епізодів спілкування з соратниками Медведчука опинився зі своїми вчорашніми кривдниками в лавах фракції «ОПЗЖ». До речі, «зажиттєві» під час парламентської кампанії «з’їли» представників «Опозиційного блоку» Ахметова, створеного на уламках Партії регіонів.

«ОПЗЖ» перебуває у авангарді відстоювання російських інтересів в Україні, не соромлячись це демонструвати. У березні група парламентаріїв з «ОПЗЖ» показово відвідала Москву, де побувала на засідання парламенту, а Медведчук засвітився у компанії Путіна. Публічної реакції українських компетентних органів на цей вояж не було.

На межі фолу

Якщо «ОПЗЖ» має формальний статус, то ще одна група проросійських політиків воліє використовувати не депутатські мандати, а популярні месенджери та недосконалість правової системи України. Вони охоче епатують суспільство, порушуючи чуттєві теми та хизуючись власною безкарністю, яка має різну етимологію. Хтось як Олександр Клименко перебуває за кордоном, оскільки навіть після поразки Петра Порошенка повертатися до України йому небезпечно, хтось як Андрій Портнов поєднує очевидний вплив на суддів (тема залежності/незалежності судової влади – одна з найбільших скандальних в сучасній Україні) з активними полеміками в соцмережах. До цієї ж групи можна віднести і Олену Лукаш та Анатолія Шарія, який, сидячи за кордоном, доволі успішно реалізує в Україні власний політичний проект.

Їхні головні інструменти впливу – Telegram та YouTube канали, які дозволяють доносити скандальні заяви до широкого кола людей. Очевидно, що Портнов намагається «наздогнати» Порошенка за допомогою ДБР. Не менш очевидно, що пріоритетом їхньої діяльності є не стільки боротьба за рейтингові очки, скільки руйнування підвалин державності України. Можна сказати, що це найбільш показова група агентів російського впливу у контексті гібридного протистояння.

Окремо варто звернути увагу на анонімні Телеграм-канали, які беруть активну участь у формуванні інформаційного порядку денного в Україні. Козиряючи десятками тисяч підписників, ці інструменти впливу намагаються компенсувати заборону використання російських соцмереж в Україні, яку днями продовжив Володимир Зеленський.

Ті, що домовляються посередині

Про прагнення Володимира Зеленського «домовитися посередині» та прагнення до миру, яке він побачив в очах Путіна, сказано чимало. Шостий президент назвав Росію агресором лише з трибуни Генеральної Асамблеї ООН, хоча нагод зробити це знову і знову у нього було чимало. Відсутність чіткого державного наративу «Росія – агресор» відбивається на позиціях численної армії українських чиновників на місцях, хоча варто відзначити, що позиція МЗС та МінОборони у цьому питанні залишається послідовною.

Показовою виглядає позиція близького президентського оточення. Лише один приклад: підписи Андрія Єрмака (сьогодні – керівника президентського офісу) та Дмітрія Козака (куратора українського напряму в адміністрації Путіна) стоять і під протоколом про наміри транзитувати російський газ територією України протягом 2020 – 2024 років,  і під намірами створити консультативну раду при ТКГ за участю представників ОРДЛО. Варто нагадати і про артикульоване на Банковій прагнення провести місцеві вибори в ОРДЛО у жовтні цього року, і про несприятливий для України алгоритм обміну полонених. Протягом року президентства Зеленського Україна не наважилася вийти за межі прокладеної Кремлем колії у двосторонніх відносинах, що спричинило помітну втрату зовнішньополітичної суб’єктності.

Це, власне, логічний наслідок відсутності ідеологічного стрижня у політичної сили, яка має більшість у Верховній Раді, контролює уряд та спирається на популярність президента. Локальні реверанси «слуг народу» в бік Росії вже давно перестали дивувати. Останнім часом заяви в дусі ностальгії за СРСР став робити і спікер парламенту Дмитро Разумков. Тому декларації про створення «демократичної платформи» всередині «Слуги народу» погоди не роблять.

«Почем опиум для народа?»

Хоча церква в Україні відділена від держави, відкидати релігійний фактор гібридного протистояння буде суттєвою помилкою, адже гібридність передбачає боротьбу за свідомість та канали впливу до неї. Звідси стає зрозумілим значення Томосу для Православної церкви України, причини  активного впливу на боксерів Олександра Усіка та Василя Ломаченка. Позицію  заступника керівника ОПУ Сергія Трофімова, який перестав приховувати симпатії до УПЦ (МП) та особисто митрополита Онуфрія, навряд чи можна назвати конструктивною. Втім, на Банковій, схоже, живуть в ілюзії власного всеохоплюючого впливу. Проте є серйозні застереження, що місцеві вибори, які повинні пройти в Україні у останню неділю жовтня 2020 року, можуть поставити не лише перед владою, але і перед всією державою серйозні виклики через активізацію проросійських сил.