Свій вірш Дарія надіслала #Буквам особисто.
Здравствуйте, меня зовут Дарья, мне 19, я студентка, фотограф. Мой родной город сейчас находится в оккупации, вместе со мной.
Вчера, впервые за всю жизнь, я написала стих на украинском языке:
Якщо я помру молодою,
Бажаю всім тим, хто живий,
Не гаяти часу свого золотого
На різні дурниці, пусті балачки.
Частіш обіймати матусю,
Радіти простим, буденним речам.
Любити себе, безумовно,
Та кожен день молитися Богу, який життя твоє врятував.
Якщо я помру молодою,
Як ті дівчата з Ірпеня та Бучі,
Я хочу, щоб кожен нелюд почув, як реве ревучий.
Він кров’ю нашою напився та в ній хай би втопився тоді!
Не вибачу їм!
Ніхто з українців не вибачить занедбаних дитячих життів!
Начебто в сирому підвалі сиджу разом з ними, або на дорозі лежу в калюжі крові щораз, коли читаю новини.
Мій біль — ніщо в порівнянні з тим, що вони пережили. Люди — ви супергерої нашої вільної країни!
В первое время мы каждый день в городе Мелитополь выходили на митинги, я снимала фоторепортаж. До тех пор, пока не украли нашего мэра и активистов. Сейчас это невозможно, и каждое перемещение по городу – опасно для жизни.
Спасибо, за внимание!
Від редакції: бажаємо Дарії довгого та щасливого життя у вільному Мелітополі або, якщо вона забажає виїхати, в інших куточках незалежної України. І щоб вірш був лише гірким нагадуванням про цей моторошний період української історії. Бажаємо їй побачити знову квітучим рідне місто та розвивати свій талант поетеси.
