У вересні в результаті рішучого контрнаступу українських захисників на Харківському напрямку російські військові тікали зі своїх позицій – за традицією, з награбованим майном. Як повідомив Генеральний штаб Збройних Сил України, тримали курс втікачі-визволителі на тимчасово окуповані території та у бік Росії.

“Зокрема, стало відомо, що близько 150 військовослужбовців збройних сил РФ виїхали колоною з Борщової та Артемівки Харківської області на двох автобусах, одній вантажівці та на 19 вкрадених легкових автомобілях”, — розповіли українські захисники.

13 вересня у мережі зʼявилась інформація про розшук 80-річного чоловіка, що був викрадений окупантами разом з власним авто у селі Савинці, під Балаклією.

Фото: особистий архів онуки

#Букви поспілкувались з онукою пенсіонера. У матеріалі дізнаємось обставини та деталі чергового безпрецедентного зникнення ще одного мирного.

У день звільнення Балаклії, у селищі Савинці, налякані неминучим розгромом, окупанти вривались у будинки мешканців у пошуках цивільного одягу та транспорту. Друга армія світу “у знак доброї волі” кидала селища та міста Харківщині на велосипедах, скутерах, декому з них все ж щастило виїхати на крадених автівках.

10 вересня о 7 ранку двоє військовослужбовців РФ, попередньо чеченці, прибігли до будинку Семки Анатолія Івановича, 1942 року народження. За словами онуки, привела їх проросійськи налаштована сусідка, що всіляко сприяла окупантам навіть в останній день повноважень самопроголошеної влади.

“Дідусь всі пів року провів в окупації, стабільно тримав нас у курсі подій, дзвонив нам із сусіднього району, адже лише там був зв’язок. Але після 10 вересня й дотепер ми не отримали жодної звістки про нього…”

За словами онуки чоловіка, всі сусіди розбирали свої автівки, адже мотиви окупантів знали. Однак Анатолій Іванович не робив цього, бо їздив у Балаклію за продуктами та ліками.

“Дідусь аж ніяк не міг за власним бажанням сісти за кермо поруч з окупантами. Йому погрожували. Сусіди розповіли нам, що бачили, як він одягався, взяв з собою барсетку з власними та документами на автомобіль й на своєму темно-синьому “Рено Меган” з номерними знаками АХ 6577 МВ поїхав разом з військовими РФ у невідомому напрямку. Навіщо їм наш дідусь — ми можемо лише здогадуватись. Можливо, він потрібен їм був як водій, окупанти не могли керувати машиною, бо приїхали нас “визволяти” неосвічені вояки хтозна-звідки.”

Фото: особистий архів онуки

Сімʼя 80-річного чоловіка не припиняє пошуки родича. Онука розповідає, що вони намагались відстежити місце перебування викраденого за локацією в телефоні, однак пристрій з першого дня зникнення – поза зоною дії.

“Це далеко не один випадок викрадення цивільного, просто звичайної людини, не військового, не журналіста чи інформатора, не з відкритою позицією патріота. Одразу після звільнення Балаклії у соціальних мережах почали масово публікувати випадки зникнення своїх батьків, дідусів, братів, переважно чоловіків. Що з ними роблять окупанти, чи живі ці люди та чи дізнаємось ми бодай щось про їхню долю, залишається лише здогадуватись. Ми чекаємо на повернення нашого дідуся додому, нашого доброго, чуйного та єдиного!”

Рідні викрадених безперестанку з надією звертаються до відповідних організацій – в ООН, Червоний хрест, СБУ, “Євромайдан SOS”, до українського та європейського парламентів. Однак там, де починається кордон Росії, там, де стоїть нога російського солдата, закінчується закон та право. Влада країни-агресора всі 8 років війни ігнорує листи та звернення з приводу викрадених цивільних.