Цифри зовнішньої торгівлі українського АПК в 2020 році залишаються, незважаючи на цілу низку несприятливих факторів, досить вражаючими: за 10 місяців поточного року експорт продукції АПК становив 17,63 млрд дол. США, що лише на 1,69% нижче за показник минулого, 2019 року.

Побіжний аналіз структури та динаміки агроекспорту за останні п’ять років показує, що основні регіони-покупці з незначними коливаннями залишаються для нашої продукції АПК ті ж самі: на першому місці країни Азії, включно з КНР, Індією і Туреччиною, на другому місці – країни ЄС, третім за обсягами агроекспорту для України на сьогодні є Африканський континент. І це, напевно, є однією з найбільш знакових змін у зовнішній торгівлі України не лише в сфері АПК з 2015 року: країни СНД, перш за все РФ, від домінування в регіональній структурі досить швидко перейшли до категорії “близько 5%”.

Якщо б основне досягнення у сфері зовнішньої торгівлі в АПК України за останню п’ятирічку потрібно було сформулювати одним реченням, то я б однозначно сказала, що український агровиробник за цей час почав відчувати переваги інтеграції в глобальну економічну систему, і хоч і досить повільно і нерівномірно, хоч і з помилками, хибними кроками чи спотиканням, але все ж вітчизняний АПК почав ставати помітним гравцем на карті світової торгівлі. І можна сперечатись про переважно сировинну структуру нашого аграрного експорту чи про недостатню підтримку з боку держави, але прогрес у підвищенні ефективності та продуктивності сектору, які й стали запорукою зростаючого експорту, заперечувати важко навіть найбільшим критикам.

Курс на ЄС

Одним із найвагоміших чинників диверсифікації напрямків експорту продукції АПК став процес європейської інтеграції. Цей комплексний напрям реформування сектору дав поштовх адаптації законодавства та регуляторних рамок до європейських практик, результатом чого стало визнання української державної системи управління безпечністю та якістю продуктів харчування в багатьох підсекторах і відкрило або ж спростило вихід вітчизняних компаній на ринок ЄС і не тільки. Євроінтеграція на всіх рівнях виявилась процесом досить непростим, а іноді й доволі болючим. Як для державних органів, так і для виробників: ЄС є тим партнером, який до себе і до своїх контрагентів висуває досить високі стандарти і постійно піднімає планку вимог як для внутрішніх виробників, так і для імпортерів.

Незважаючи на це, Угода про асоціацію та Угода про ЗВТ між ЄС та Україною на сьогодні, на мою думку, є одними з найкращих драйверів для розвитку експорту продукції АПК і одним з найкращих прикладів угод, які дійсно працюють: усі роки дії Угоди ми відзначаємо як зростання українського агроекспорту (і не лише сировинного) до країн ЄС. (За 10 міс. 2020 року 5,13 млрд дол. США, а за 2019 рік – 7,5 млрд дол. США), так і збільшення кількості українських компаній, які отримують сертифікати ЄВРО-1 або мають виробничі потужності, акредитовані для реалізації своєї продукції на ринках Євросоюзу.

Оновлення Угоди про асоціацію та ЗВТ, яке Україна може і буде ініціювати з 2021 року, дасть можливість переглянути ті додатки та положення, які в силу зміни економічних реалій просто застаріли і ніяк не відображують сьогодення, а відповідно, гальмують розвиток двосторонніх торгово-економічних відносин. І йдеться не лише про перегляд окремих тарифних імпортних квот на деякі види української агропродовольчої групи, а радше про формування нових підходів у напрацюванні інструментів торговельних політик у рамках даних угод (взяти хоча б так званий вуглецевий податок).

Поглиблення економічних і торгових відносин з ЄС з можливістю поступової виробничої інтеграції – це один з можливих шляхів для України побудувати свій регіональний “тенет безпеки”, зважаючи на загальносвітові тенденції регіоналізації торгових угод та все більшої важливості двосторонніх зон вільної торгівлі або ж преференційних угод. Європейський Союз з точки зору економічної ваги (розмір ринку, купівельна спроможність і т. д.) та географічної близькості до України має не лише для вітчизняного АПК стратегічне значення.

Відповідно, будь-які зміни в аграрній політиці ЄС, наприклад, курс на так звану Зелену Угоду з усе більшим ухилом до жорстких екологічних регулювань та обмежень, яка буде визначати не лише Спільну Аграрну Політику (САП) ЄС до 2027 року, але й механізми встановлення торговельних бар’єрів ми маємо не лише уважно відслідковувати. Ми маємо перехоплювати ініціативу, не боятись артикулювати свою важливість як економічного партнера для ЄС і приймати активну участь у роботі над формуванням засад Зеленої Угоди.

Тим не менш, стратегічне партнерство з ЄС – це чудове підґрунтя, але основним принципом української аграрної торгової політики має бути мультилатералізм і диверсифікація ринків збуту. Надзвичайно важливо також продовжувати роботу над угодами про ЗВТ, які вже знаходяться певний час в роботі (яскравий приклад – Туреччина), і розпочинати перемовини про преференційні угоди чи ЗВТ з важливими для нас з точки зору ринків збуту та економічного співробітництва країнами (наприклад, Південна Корея, В’єтнам, Індія, Мексика, деякі країни Африки та ін.). Азійсько-тихоокеанські країни нещодавно уклали найбільшу в світі угоду про вільну торгівлю, яка теж дасть нові імпульси для розвитку міжнародної аграрної торгівлі.

Глобальні організації, в першу чергу СОТ, перебувають останні кілька років під тиском необхідності кардинального реформування. І це впливає на їхню інституційну спроможність бути “світовими арбітрами” в сфері торгівлі. Тим не менш, активна участь України в роботі СОТ, перехід від політики мовчазної країни-члена до держави, яка чітко висловлює свою позицію у важливих для неї питаннях (а іноді це монотонна і непомітна бюрократична рутина в рамках роботи окремих комітетів СОТ) і є учасником трансформаційних процесів самої організації. Україна також має підвищувати рівень своєї значущості і в інших профільних міжнародних організаціях, таких як МЗР (Міжнародна зернова рада). І я рада зауважити, що завдяки активній та професійній позиції нашого торгового представника пана Тараса Качки, робота в цих напрямах ведеться, і досить продуктивно.

Чи впливає на розвиток торгово-економічних відносин та лобіювання інтересів українського АПК в світі відсутність профільного міністерства? Моя відповідь – однозначно так. Найкраще це відображають слова посла однієї важливої для нас країни в Україні, який тиждень тому в приватній бесіді сказав мені, що Мінсільгосп його країни перебуває в стані “легкої сконфуженості”, тому що контрагента для системного та постійного діалогу і роботи над двосторонніми документами в сфері АПК вони наразі не мають, що призводить до певної вимушеної оптимізації або навіть мінімізації політичних контактів в аграрній сфері на урядовому рівні. Цю позицію, впевнена, можна екстраполювати на більшість наших країн-партнерів, які в своїй структурі державного управління мають не лише міністерства, які відповідають за АПК, але й в структурі дипломатичної служби мають так званих аграрних аташе, які лобіюють інтереси агробізнесу в важливих країнах-партнерах.

Нові геоекономічні виклики, такі як поширення протекціоністських політик, та все більша політизація економічної політики загалом, помножені на непрості аспекти “нової нормальності” епохи після COVID-19 (зміна споживчих мегатрендів, переформатування виробничих, логістичних ланцюгів доданої цінності в світі), і очевидна невідворотність змін кліматичних умов ставлять вітчизняний АПК в умови, коли здатність до стратегічного бачення і гнучкість у реалізації тих чи інших стратегій та візій будуть ключовими факторами успіху сектору в глобальному вимірі.