Музика і політика у першій половині XX століття. Репресовані українські композитори та їхні твори

Історії найяскравіших українських композиторів, що були репресовані радянською або польською владою та імена яких сьогодні несправедливо забуті — в огляді українського класичного піаніста Павла Гінтова.

Борис Лятошинський (1895—1968)

Бориса Лятошинського завжди називають перш за все симфоністом. І тут не стільки те, що він написав 5 симфоній, низку симфонічних поем, увертюр та інших творів для симфонічного оркестру, скільки симфонізм як певний тип мислення, який базується на розвитку та трансформації музичного матеріалу. І навіть цикл фортепіанних мініатюр Лятошинський трактує як своєрідну мінісимфонію, він об’єднує всі прелюдії тематично та за драматургією.

Борис Лятошинський – П’ять прелюдій, тв. 44 (виконує Дмитро Чесноков, фортепіано)

Лятошинський — одна з найпотужніших і найвпливовіших особистостей в історії українського мистецтва загалом. Якби мені треба було скласти десятку митців України всіх часів, я б назвав Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесю Українку і поруч з ними – Бориса Лятошинського. Для професійних музикантів це дуже банальне твердження, але для більш загальної публіки ім’я Лятошинського залишається, м’яко кажучи, маловідомим. І тому зовсім не дивує той сумний факт, що за кордоном українську музику майже не знають і не виконують, а імена композиторів навіть такого масштабу, як Лятошинський, не згадують у підручниках з історії музики. 

Чому ж так сталося? Є багато причин, але причина цієї до болю несправедливої ситуації полягає в репресіях, яких зазнавали як самі композитори, так і їхні твори. Згадаймо провідних композиторів, які жили не межі епох і чия творчість вже сформувалась на той момент, коли Україна опинилась в умовах тоталітаризму.

Статистика прослуховувань на сервісі Spotify показує досить реалістичну картину сприйняття української музики за кордоном. Наприклад, за останній місяць музику Лятошинського слухали 260 разів. Це надзвичайно мало. 

Микола Леонтович (1877—1921)

Якщо вірити Spotify, то найпопулярнішим українським композитором початку ХХ століття є Микола Леонтович. Його музику за останній місяць слухали понад 120 тисяч разів. Леонтович — майстер хорової музики, автор як оригінальних творів, так і понад 150 хорових обробок українських народних пісень. Але всі ці 120 тисяч прослуховувань стосуються різних сучасних версій тільки однієї з його обробок — “Щедрика”. 

В україні ім’я Леонтовича завжди було відомим. Але до недавнього часу замовчували обставини його смерті. 22 січня 1921 року до хати батьків Леонтовича прийшов чоловік, показав посвідчення співробітника ВЧК і попросив заночувати. Відмовити такому гостю не могли. Вночі чекіст застрелив Леонтовича з гвинтівки, поки той спав.

За півтора року, у жовтні 1922-го, в нью-йоркському Карнеґі-холі відбувся концерт української республіканської капели. Це колектив, створений за наказом Симона Петлюри. Капела мала величезний успіх. В програмі були й твори Леонтовича, зокрема “Щедрик”. 

В залі був присутній хоровий диригент українського походження Пітер Вільговський. Потім він написав новий текст англійською мовою для музики “Щедрика”. Вільговський був не тільки відомим диригентом, він ще працював на радіо NBC в Нью-Йорку. Англомовна версія “Щедрика” — “Carol of the Bells” — потрапила в радіоетер, який охоплював величезну аудиторію. 

Так “Щедрик” перетворився на пісню, без якої сьогодні не можна уявити Різдво в будь-який точці світу. В Америці щороку протягом грудня “Щедрик” лунає з кожної крамниці, з кожного ресторану. Він є у кожній збірці, у кожному плейлисті різдвяних пісень. Його можна почути в численних голлівудських різдвяних стрічках. І при всій цій шаленій популярності “Щедрика”, майже ніхто за кордоном не знає імені автора оригінальної обробки, ані інших його творів. Подивіться, як виглядає сторінка Леонтовича в тому ж Spotify: там, де має бути портрет композитора, різдвяна ялинка. 

Коли українська республіканська капела з величезним успіхом виконувала твори Леонтовича у Карнеґі-хол та в інших найкращих залах США, композитора вже не було в живих. Дико собі це уявляти: з одного боку, овація у Карнеґі-хол, радіо NBC, американське різдво, Голлівуд, а з іншого — Вінниччина, яка голодує, і цей постріл чекіста з гвинтівки… А Леонтовичу тоді було лише 43 роки.

Кирило Стеценко, Яків Степовий, Віктoр Косенкo

Інший хоровий композитор того часу Кирило Стеценко (1882-1922) міг бути наступним в розстрільному списку, але смертельна хвороба випередила чекістів. Після Першої світової війни Україну охопила епідемія тифу, і саме від тифу у 1922 році помер Стеценко. Вочевидь, шансів співіснувати з радянською владою у Стеценка не було, адже він був не лише одним із співзасновників української республіканської капели, цієї потужної культурної зброї УНР, а ще й священником та діячем Української автокефальної православної церкви. 

За рік до Стеценка, у 1921 році, також від тифу помер Яків Степовий (1883-1921), автор як хорових, так і інструментальних творів. Степовий був художнім керівником Театру музичної драми. А головним режисером в цьому театрі був Лесь Курбас, якого пізніше розстріляють як “українського націоналіста”. 

Tреба згадати щe одного композитора, який рано помер — Віктoра Косенка (1896-1938), піаніста, автора фортепіанних і камерних творів, чудових солоспівів. Він був дуже популярним у 20-30 роках, багато концертував, але у 1935 році його твори раптом вилучили з продажу та з концертних програм. Косенко очікував, що його заарештують, і так його мучило це очікування, що він сам прийшов до НКВС. Його не заарештували, але після цього він прожив уже недовго і помер у 1938 році.

Можна сказати, що рання смерть цих композиторів, як це не парадоксально звучить, врятувала їхню музику від репресій. Так, їхні твори – особливо Степового та Стеценка – майже не виконували, але прямих заборон не було. 

А ось кілька прикладів того, що сталося з музикою композиторів, яким пощастило жити довше. 

Павло Сениця (1879—1960)

Якщо відкрити видану у 1922 році “Історію української музики” Миколи Грінченка, то першим у розділі “Сучасна музика” автор називає композитора Павла Сеницю. Це ім’я геть забуте і невідоме навіть професійним музикантам. 

Я вперше почув про Сеницю зі статті Марка Роберта Стеха та з його програми “Очима культури”. А у 22-му році видатний музикознавець Микола Грінченко називає Сеницю, і я цитую, “найбільш серйозним зі всієї групи композиторів після-лисенського періоду”. На той час Сениця був уже автором симфоній, опери, камерних та фортепіанних творів та великої кількості солоспівів. Він прожив до 1960 року, але його творчість була визнана “контрреволюційною”, і було заборонено друкувати та виконувати його твори. Тільки у 2019 році симфонію Сениці виконав диригент Іван Остапович.

Федір Якименко (1876—1945)

Ще один, зовсім очевидний приклад. Рідний брат Якова Степового — Федір Якименко, феноменально цікавий композитор. На початку ХХ століття він був відомим композитором і педагогом, викладав у Петербурзькій консерваторії. У 1918 році він повернувся до України, а після поразки УНР переїхав до Праги, де викладав в Українському високому педінституті імені Драгоманова. Там Якименко видав підручник з гармонії українською мовою, а серед його учнів у Празі були видатні композитори Микола Колесса та Зиновій Лисько.

Пізніше Якименко переїхав до Франції, де він жив уже до своєї смерті у 45-му році. Він пережив свого молодшого брата майже на чверть століття, але якщо Степовий помер і не встиг протиставити себе радянській владі, то ім’я Якименка було викреслено з нашої пам‘яті, і музика його не звучала до останнього часу. А його музика — це взагалі якийсь інший світ, і я впевнений, що він обов’язково посяде своє, дуже особливе, місце в історії української музики.

Піаніст Павло Лисий грає цикл Федора Якименка “Уранія. Муза небес”

Сергій Борткевич (1877—1952)

Дуже схожа доля спіткала Сергія Борткевича. Він, як і Якименко, харків’янин. Він так само поїхав до Європи після того, як більшовики захопили Україну. Тільки жив у Берліні, потім у Відні. 

У 30-40-х роках нацисти заборонили йому викладати та заборонили видавати його твори. Під час війни у будинок, в якому жив Борткевич у Відні, влучила бомба, і багато манускриптів згоріли у вогні. Була назавжди втрачена його єдина опера “Акробати”. 

Але, на відміну від Якименка, життя Борткевича мало певний щасливий фінал: він пережив війну, після війни його запросили викладати у Віденській консерваторії, його твори виконували у Європі, а після його смерті деякий час існувало так зване товариство Борткевича, члени якого пропагували його музику. 

B Україні його ім’я, як і ім’я Якименка, забули на багато десятиліть. А рукописи деяких творів Борткевича, які після війни опинились на території Східної Німеччини, зокрема у Ляйпцигу, пролежали в архівах аж до падіння Берлінської стіни у 1989 році. 

Фортепіанні твори Сергія Борткевича (Павло Гінтов, фортепіано)

Західна Україна

На Галичину тоталітаризм прийшов пізніше, у 1939-му році. Звісно, за польської влади українську культуру обмежували та утискали. У 1919 році поляки розстріляли композитора Остапа Нижанківського. Але все одно до початку Другої світової війни Львів був дуже прогресивним у музичному плані містом. 

У Львівській консерваторії до початку Другої світової війни багато років викладав Юзеф Кофлер (1896-1944), перший польський композитор, який писав у техніці додекафонії. Кофлер народився в Стрию, більшу частину життя прожив у Львові та відігравав дуже важливу роль у музичному житті міста. Він був євреєм, і під час Голокосту його і його родину вбили нацисти. Після війни його твори не видавали та не виконували.

Зі Львова була і перша українська композиторка Стефанія Туркевич (1898-1977). Вона навчалась у Львові у Василя Барвінського, а потім у Відні та у Берліні у самого патріарха так званої нововіденської школи Арнольда Шенберга. У 1940-х роках вона переїхала до Англії, в СРСР її твори було заборонено, і її ім’я до останнього часу в Україні не згадували.

Трагічна доля була у її вчителя Василя Барвінського (1888-1963). Він був однією з ключових фігур у музичному житті Галичини. Барвінський мав величезний авторитет як композитор і педагог, він понад 30 років був директором Вищого музичного інституту імені Лисенка. Але у 1948 році, за кілька тижнів до того, як композитору виповнилось 60 років, Барвінського та його дружину заарештували та відправили до ГУЛАГу. А його рукописи зібрали на подвір‘ї Львівської консерваторії та привселюдно спалили. Таким чином знищили результат десятків років його праці. Барвінський повернувся з таборів через 10 років, але до кінця життя йому було заборонено викладати і навіть заходити до консерваторії.

Станіслав Людкевич (1877—1977)

Чи не єдиним, хто підтримав Барвінського під час цього жахливого судилища, був Станіслав Людкевич, ще один корифей української музики. І це диво, що навіть після його публічного протесту, після публічної критики дій влади його не переслідували. Людкевич прожив довге і плідне життя, але всі його основні твори було написано в дорадянські часи, а в радянський період він займався в основному педагогічною діяльністю. 

Професорка Любов Кияновська розповідає, що це була його свідома позиція, бо, з одного боку, Людкевич не хотів, щоб його твори поливали брудом та забороняли, як це було з творами інших композиторів того часу, а з іншого боку, він не міг писати на догоду радянській владі. І його не чіпали, але водночас удавали, наче його немає. 

У виданій у 68-му році радянській енциклопедії написано: “Станислав Людкевич — “собиратель народных песен”. І все, крапка. Людкевичу на той момент було 90 років, і він був титаном, живим класиком української музики. Він був автором творів практично у всіх жанрах: симфоній і симфонічних поем, хорових творів, інструментальних концертів, фортепіанних мініатюр, солоспівів. Але навіть зараз за інерцією його творчість залишається маловідомою. 

Станіслав Людкевич — “Піду, втечу” (на слова Олександра Олеся). Софія Соловій – cопрано, Юлія Маківничук – фортепіано.

Брати Дмитро та Левко Ревуцькі

Повертаємося до Києва, де так само свідомо замовк і Левко Ревуцький (1889-1977). Ревуцький ззовні, здавалось би, дуже успішний в радянські часи композитор: лауреат державної премії СРСР, герой соціалістичної праці, народний артист СРСР. Але насправді це глибоко трагічна постать, феноменальний майстер, який свідомо припинив писати музику.

У лютому 1936 року у Москві мав відбутись концерт з двома українськими прем’єрами — фортепіанного концерту Ревуцького та Другої симфонії Лятошинського. В той самий час помер член політбюро Орджонікідзе, оголосили дні жалоби та скасували всі концерти. І цей концерт також не відбувся. 

Але вийшла стаття з нищівною критикою цих двох творів. Начебто така суто радянська, майже анекдотична ситуація, але тоді нікому смішно не було, бо це 36-й рік, і в ті часи подібна критика могла спричинити арешт, заслання чи розстріл. Усі подальші концерти з розкритикованими творами було скасовано.

Багато творів Ревуцького були втрачені у полум’ї Другої світової війни. Але найбільшим ударом для Ревуцького було вбивство його старшого брата Дмитра. 

Дмитро Ревуцький — дуже важлива постать в українській культурі. Це був вчений, музикознавець, фольклорист, автор великої кількості наукових праць. Він переклав багато оперних лібрето та понад 300 солоспівів, і саме в його перекладі вони сьогодні звучать українською мовою. 

Брати Ревуцькі багато працювали разом, вони були справжніми однодумцями, і це була велика вдача, що існував цей родинний тандем.

У 39-му році Дмитро Ревуцький пережив інсульт, його паралізувало, і в 1941 році він не зміг виїхати в евакуацію, коли до Києва прийшли німці. В СРСР його оголосили “фашистським запроданцем”. 29 грудня 1941 року в окупованому німцями Києві до квартири Дмитра Ревуцького прийшов агент НКВС, який спочатку вбив його дружину, а потім 34 рази вдарив паралізованого 60-річного вченого молотком по голові. 

Питання цензури

У 1948 році з’явилась відома постанова Політбюро про формалізм у музиці. Всіх провідних композиторів СРСР звинуватили у формалізмі та у тому, що вони пишуть антинародну музику. 

Зокрема, Третю симфонію Бориса Лятошинського назвали “формалістичним мотлохом, який треба спалити”. Левко Ревуцький багато років працював над своєю Третьою симфонією, але на тлі цих подій він знищив рукопис.

Самоцензура — це, як на мене, ще страшніше, ніж ця державна цензура. Бо Митець завжди перебуває у пошуку. Митець обирає з безлічі напрямків, в яких він може рухатись. Або винаходить власний напрям, який ще ніхто собі не уявляв.

У 20-30-ті роки стільки було нових ідей, стільки з‘являлося нових напрямів у мистецтві. І українські композитори чудово про все знали: і про “нововіденську школу”, і про “французьку шістку”, і про американський джаз. Але це ж було вороже мистецтво, цю музику ж не можна було слухати, про неї навіть не можна було говорити вголос. 

Тобто весь цей нескінченний простір для пошуку скоротили до двох-трьох напрямів: неоромантизм — щось схоже на Чайковського чи Бородіна, або щось обов’язково з використанням народних пісень, або щось в до мажорі про партію та успіхи комбайнерів. Що залишається в цій ситуації, як не замовкнути? 

Борис Лятошинський (1894-1968) не замовк. Так, після цькування 48-го року він переписав Третю симфонію і змінив фінал з трагічного на соцреалістичний. Так, він писав і на догоду радянській владі, наприклад, оперу “Щорс”. Але він продовжував писати свої твори, в стіл, з розумінням, що, можливо, ніколи не почує їхнього виконання. 

Його симфонії — на мою думку, серед найкращих симфонічних творів, написаних у ХХ столітті. Найвідоміша — та сама Третя симфонія. Якщо ви її ще не чули, я вам заздрю. Послухайте цей “мотлох, який треба спалити”!

Борис Лятошинський – “Симфонія №3” (оригінальна версія). Борнмутський симфонічний оркестр, диригент – Кирило Карабиць

Епілог

Я сьогодні згадав багато імен і багато жахливих історій. Це, звісно, ніяка не політика. Це злочини: злочини проти конкретних людей — українських композиторів. Злочини проти української культури, злочини проти людяності, бо шедеври мистецтва належать усьому людству, а про ці українські шедеври людство поки ще майже і не здогадується. 

Я навчався у Києві у 90-х роках, і десь половину з цих імен я тоді не знав. Навіть Людкевича, який не поїхав в еміграцію, не був репресований, а жив у Львові до 100 років. 

Зараз ситуація змінюється на краще. У Львові в рамках проєкту Ukrainian Live Classic виконують і записують багато з цих забутих творів. Молодіжний симфонічний оркестр України щойно виконав симфонію Стефанії Туркевич. У 2017 році в Києві вперше відбувся фестиваль музики Сергія Борткевича. Це була ініціатива двох молодих музикантів — Темура Якубова та Євгена Левкулича. Піаніст Павло Лисий виконує дуже багато творів Федора Якименка, грає та активно пропагує його музику. Але мені здається, що за 30 років Незалежності вже мав би бути інший рівень сприйняття української музики як в Україні, так і у світі. 

Українська музика горіла у полум‘ї двох світових воєн. Її знищували, поливали брудом і намагались викреслити з нашої пам’яті. Проте вона пережила заборони та репресії, існує у всьому своєму різноманітті.

Я б дуже хотів, щоб українська музика звучала за кордоном, а люди приїжджали до України, аби дізнатись більше про наших композиторів.  Так само, як вони приїжджають до Італії, аби дізнатись про Верді. Чи до Польщі — дізнатись про Шопена. Слухаймо українську музику, граймо українську музику, говорімо про українську музику. Бо вона цього варта.