Прихильники і світова громадськість захоплюються мужністю людини, яка після невдалого замаху на вбивство – а його отруєння “Новачком” було саме спробою вбивства – знайшла в собі сміливість повернутися в Росію для продовження своєї діяльності. Хоча це захоплення не має ніяких тривалих політичних наслідків. Уже кількість тих, хто приїхав зустріти Навального в аеропорт “Внуково” (хоча влада переправила літак з опозиційним активістом в інший аеропорт – “Шереметьєво”), показала, що навіть у багатомільйонній Москві, яка в кризовій ситуації завжди виявляється оплотом будь-якої опозиції, протестні настрої не стали масовими, і стверджувати, що ситуація швидко зміниться, не доводиться.

Російська влада влаштувала цілу спеоперацію, щоб не допустити зустрічі Навального з його прихильниками, затримали його прямо в аеропорту, а офіційні ЗМІ ігнорують повернення “якогось блогера”, заради якого владі потрібно було перенаправляти літаки і блокувати аеропорти. Хоча саме собою це божевілля не має ніяких політичних наслідків, воно радше показує, як російська влада не сприймає жодного критичного голосу – тим більше, коли цей голос, як голос Навального, спрямовано не на дискусію про політичні злочини путінізму, а на викриття його надзвичайної корумпованості.

Багато українських спостерігачів звично закликають не звертати уваги на історію з Навальним, який відмовлявся визнати необхідність повернення Криму Україні і не раз виявляв себе як звичайний шовініст. Хоча і це не має жодного значення. Навальному 44 роки, тобто коли Путін став президентом, йому було 24.

Навальний – продукт уже путінської Росії, ніякої іншої Росії сьогодні просто не існує, як, наприклад, у 1985 році не було ніякої іншої Росії (і України), крім радянської. Для того, щоб у перспективі інша Росія з’явилася, необхідно, щоб такі люди, як Навальний, говорили хоча б про те, що огидно середньостатистичному Навальному, якому може подобатися захоплення Криму, але не може подобатися збагачення чиновників. У будь-якому випадку, успіх опозиції в Росії в найближчі роки або десятиліття передбачає появу Росії без Путіна і навіть без засилля чекістів, Росії демократичної конкуренції, нехай навіть олігархічної та корумпованої. А така Росія, принаймні, не буде становити для України військової загрози – що уже позитивно з огляду на ті виклики, через які ще доведеться пройти нашій країні.

Що ж тоді має значення? Має значення сам факт існування хай навіть невеликої, але опозиційно налаштованої групи людей, які не бояться висловити підтримку опозиційному активісту всередині практично скам’янілої авторитарної системи, заточеної – тепер уже і конституційно – під всевладдя першої особи. Така система спирається не на народну підтримку, а на грубу силу. У цьому нещодавно переконалися білоруси, які щиро вірили, що стабільність режиму Лукашенка залежить від народної підтримки правителя, і після кількох місяців масових виступів побачили, що насправді для влади важливі сила та зовнішня підтримка.

Втім, коли авторитарний силовий режим – тим більше в російському випадку, на відміну від білоруського, який на зовнішню підтримку не спирається і є тому більш вразливим – втрачає народну підтримку, це створює передумови для елітного перевороту, економічної кризи, розпаду держави, хоча б для змін після відходу Путіна з політичної сцени. Якщо ж такої опозиційної активності не буде, це продовжить строк існування режиму і посилить ризики для його сусідів. Опозиційна активність створює шанси для появи в майбутньому іншої Росії, не обов’язково демократичної і не обов’язково в нинішніх кордонах, але – менш агресивної і більш схильної до діалогу, ніж сучасне мерзенне чудовисько.

Тому з нашої точки зору формула виглядає досить просто. Щодня активність таких людей, як Навальний, зменшує строк функціонування режиму, що є смертельною небезпекою для нашої країни і що намагається дестабілізувати ситуацію у світі. При цьому не мають жодного значення політичні погляди і корпоративні зв’язки самих російських опозиціонерів – як за радянських часів не мали ніякого значення політичні погляди і корпоративні зв’язки радянських дисидентів, серед яких були дуже різні люди.

Для нас важливо, що ці люди, хочуть вони цього чи ні, своєю роботою і самим фактом свого існування підточують прогниле дерево огидної авторитарної імперії; правильніше буде сказати – обрубка імперії, який вважає себе цілим.

Обрубок повинен впасти.