Паризький саміт і російський план: про наслідки зустрічі в Парижі рік по тому

Рік тому саме проведення саміту в “нормандському форматі” у французькій столиці сприймалося новим українським президентом і його прихильниками як доказ зовнішньополітичної правоти Володимира Зеленського. Адже під час передвиборчої кампанії Зеленський та його агітатори не раз стверджували, що війна на Донбасі не завершується тому, що в її продовженні зацікавлена ​​чинна українська влада, що Петро Порошенко не хоче продовжувати діалог з Володимиром Путіним – а з Путіним розмовляти треба, що в Києві просто хочуть наживатися на війні, а тому не знаходять компромісу. Найбільш точно все це виразилося в сакраментальній фразі “потрібно просто перестати стріляти” і майже маніакальному прагненні колишнього телевізійного коміка встановити з Володимиром Путіним особистий контакт.

Те, що Путін приїхав до Парижа, нібито демонструвало правоту Зеленського. Діалог розблоковано, президенти і федеральний канцлер зустрічаються знову, отже, можна буде досягти результату, якого так не хотів домогтися ненависний Зеленському (і Путіну) Порошенко. При цьому, як це зазвичай і буває при короткій української політичній пам’яті, ігнорувався той факт, що включно з самітом в Берліні в жовтні 2016 року Путін постійно контактував з Порошенком в “нормандському форматі”, та й після цього саміту, який продемонстрував російському президенту, що Порошенко не збирається йти на очікувані Москвою поступки, контакти тривали – остання офіційна телефонна розмова президентів Росії і України відбулася в червні 2018 року, після чого Путін вже остаточно вирішив очікувати зміни влади в Києві.

“Розморожування” “нормандського формату” Кремлем і згода Путіна на приїзд в Париж була пов’язана з однієї простою причиною: російський президент вирішив, що зможе повернутися в 2016 рік і нав’язати недосвідченому українському колезі умови, від яких відмовився його попередник. Чи були у нього для цього підстави? Формально, звичайно ж, ні. Але у Путіна дійсно з’явилася можливість на це розраховувати з однієї простої причини. Учасники переговорів з української сторони були готові робити все можливе, щоб “заманити” російського президента в Париж.

Тому що саме таким було бажання українського президента – зустрітися особисто. А оскільки двостороння зустріч, від якої Зеленський, звичайно ж, теж би не відмовився, виявилася неможливою через роздратовану реакцію західних союзників і української громадської думки, єдиною і головною надією Зеленського залишався “нормандський формат”. І так, ми не знаємо – але сподіваюся, незабаром, після завершення безславного правління Зеленського, дізнаємося – що саме українські переговорники обіцяли своїм російським колегам.

Однак ми можемо припускати, що вони зробили все можливе, щоб обнадіяти російську сторону та особисто Владислава Суркова, що все вийде – залишилося тільки організувати побачення перших осіб.

Не будемо також скидати з рахунків французький фактор. Еммануель Макрон на цьому етапі з нікому не відомих причин вбив собі в голову, що домовленості з Путіним можливі, що Путін хоче вийти з війни на Донбасі. А, може , причини були більш прозаїчні: французькому президенту хотілося, щоб Москва припинила лізти в справи колишніх французьких колоній в Африці і за це невтручання Макрон був готовий допомогти Путіну зі «збереженням обличчя» на Донбасі. Отже, Путін міг думати, що Макрон допоможе йому натиснути на Зеленського, а Зеленський міг думати, що Макрон допоможе йому умовити Путіна.

Коли всі прилетіли в Париж, сталося те, що й повинно було статися – нічого. Зустріч Путіна і Зеленського продемонструвала, що президенти живуть на різних планетах. Зеленський, здається, щиро не розумів – думаю, що до цих пір не розуміє і ніколи не зрозуміє – навіщо Путіну ця війна. Путін з подивом побачив перед собою людину, яка не розуміє, чого від нього хочуть і не збирається капітулювати просто тому, що не знає, для чого це робити. Макрон взагалі не зрозумів, чого від нього хотіли Путін і Зеленський. Ангела Меркель з розгубленою посмішкою просто спостерігала за цим ідіотизмом – це був не перший і не останній саміт тотального нерозуміння в її довгій політичній кар’єрі і її навряд чи радувала обставина, що вона є єдиним адекватним учасником безглуздого заходу.

Відразу ж після саміту Путін відразу і назавжди втратив інтерес до Зеленського – потрібно сказати, набагато швидше, ніж до Порошенка. Порошенка він намагався “розвести” два роки поспіль, а тут, ймовірно, вирішив, що його спроби і сигнали просто не зрозуміють, так що нема чого старатися. Але це не означає, що Путін не зробив висновки.

Найголовніший з них – рішення “відсікти” Україну від західних союзників і перенести важелі переговорного процесу в Мінськ. Зеленський з радістю помчав в цю пастку, тим більше, що замість самовдоволеного і звиклого до істерії Суркова Путін призначив новим головним разводилою обережного і делікатного Дмитра Козака, якому відтепер було доручено було грати роль доброго поліцейського в переговорному процесі (роль злого поліцейського зараз відведено Борису Гризлову, який за Суркова злим поліцейським грав роль доброго, але це московські деталі).

Козак в тандемі з Андрієм Єрмаком, який намагається довести шефу, що не все втрачено і яхта “Біда” нашого нового Врунгеля все ще попереду регати, спробував просунути в ТКГ улюблену ідею Путіна про прямі переговори Києва з “народними республіками”, але хитромудрі комбінації Козака, які Єрмак чи то не розумів, чи то не хотів розуміти, постійно наштовхувалися то на опір західних союзників, то на українську громадську думку, то на нерозуміння Зеленського, чого від нього насправді хочуть.

В результаті жодних консультативних рад, жодних спільних інспекцій, жодних прямих контактів з маріонетками немає, а єдиним наслідком нової гри стало зниження інтенсивності військових дій в зоні конфлікту, яке називається “перемир’ям”. І, звичайно, доля цього перемир’я буде залежати від того, як захоче Володимир Путін використовувати конфлікт на Донбасі завтра, що він захоче “розморозити” – переговори чи війну.

Зараз же, по суті, “заморожено” і те, й інше.

“Нормандського формату”, по суті, немає, ні про який саміт в Берліні (який повинен був пройти через чотири місяці після паризького) ніхто й не думає – а навіть якби і думав, то який був би в цьому саміті сенс, крім чергового задоволення протиприродного бажання Зеленського дивитися в очі Путіну до знемоги?

Путін у властивій йому знущальній манері напередодні річниці зустрічі в Парижі поговорив про її результати з Ангелою Меркель, а не з Макроном або Зеленським – так би мовити, розмова дорослих людей, поки молоді люди перебувають у своїх підліткових ілюзіях.

Ніякого реального діалогу в ТКГ теж немає. І вже навіть Леонід Кравчук починає говорити, що майже переконався в тому, що Росія, виявляється, не хоче миру, а хоче легітимізувати за допомогою Мінського процесу “народні республіки” – хто б міг подумати, а? Ніякого обміну полоненими теж немає – по-перше, тому що у Зеленського немає в розпорядженні нового Цемаха, який міг би зацікавити Путіна, а по-друге, тому що в Кремлі побачили, що для Зеленського звільнення людей є одним з важливих доказів своєї правоти в питанні Донбасу – і вирішили не давати йому такої можливості (а, між іншим, в Парижі домовлялися обміняти “всіх на всіх” до кінця 2019 року). Ніякого плану Б у Зеленського теж немає, тому що ніяких можливостей для маневру в України в ситуації, що склалася, просто не існує.

А у Путіна такий план є – але він пов’язаний вже не з Зеленським, а з очікуванням зміни влади в Києві. Після саміту в Парижі Зеленський цікавий для Кремля тільки тим, що його незграбне некомпетентне правління не може бути греблею для подальшої дестабілізації України і посилення впливу проросійських сил там, де ще недавно розраховували на успіх популісти (Кривбас! Мама! Папа! Павлов!).

При цьому ясно, що ті, хто зараз їздить на переговори в Москву, і ті, хто пише Путіну аналітичні записки, запевняють російського президента, що Зеленський вже не жилець, що він впевненими кроками поспішає до своєї політичної могили, потрібно ще трохи потерпіти і потім, коли влада в Україні в черговий раз зміниться, діяти залежно від нової конфігурації.

І тут уже російський план Б буде залежати від нас з вами – яку, власне, конфігурацію ми виберемо і чи зможемо  забезпечити захист держави від російських планів її знищення і поглинання.