Це народне повстання, приводом для якого стало різке підвищення цін на скраплений газ, але причиною — різке невдоволення неефективною та корумпованою клановою системою, що склалася в країні. Це державний переворот, під час якого чинний президент Касим-Жомарт Токаєв намагається витіснити з влади свого попередника Нурсултана Назарбаєва та його соратників. Поки що важливою частиною цього перевороту стало отримання Токаєвим функцій голови Ради безпеки Казахстану, відліт із країни родичів Назарбаєва (сам колишній глава держави не з’являвся на публіці з 28 грудня минулого року) та арешт колишнього голови Комітету національної безпеки та прем’єра Каріма Масімова. Але це, звичайно, ще не кінець історії.

І, зрештою, окупація. Токаєв звернувся до ОДКБ — фактично до Путіна — із закликом ввести війська до Казахстану. При цьому президент Казахстану не надав жодних доказів причетності зовнішніх сил до подій у країні, не показав жодних «міжнародних терористів». ОДКБ може вводити збройні сили на територію країни-учасниці лише у випадку зовнішньої агресії. Однак Путін пішов назустріч Токаєву. Варто нагадати, що у країнах-членах ОДКБ повстання проти режимів не рідкість. Тільки недавно ми спостерігали повстання в Білорусі, яке було жорстоко придушене силовиками режиму Олександра Лукашенка. Декілька повстань було у Вірменії, у результаті останнього з них влада перейшла до рук чинного прем’єра Нікола Пашиняна, який, за іронією долі, зараз головує в ОДКБ і змушений був повідомити про окупацію Казахстану. Декілька повстань було у Киргизстані — у результаті останнього з них влада перейшла до рук чинного президента Садира Жапарова, до повалення свого попередника він взагалі був ув’язнений. Однак Росія ніколи не йшла на відправку своїх військових до країн ОДКБ, охоплених народними виступами.

Рішення Путіна, таким чином, є свідченням мутації російського режиму, остаточної установки на силу і готовності не розв’язувати, а розрубувати вузли. Очевидно, що присутність російських військ у Казахстані стане серйозним ударом по національному самолюбству казахів, може створити прірву між казахським і російським населенням країни, радикалізувати настрої більшості населення і, зрештою, створити передумови для перетворення Казахстану на ворожу для Росії державу — навіть якщо повстання проти казахстанської клептократії і зараз буде придушене. Я сказав би — тим більше якщо воно буде придушене. Але Путін вважає за краще не замислюватися про наслідки своїх кроків — або вже просто не здатний до реалістичного аналізу. Президент Росії розв’язує проблеми тут і зараз. Можливо, він вирішив, що повстання може перетворити Казахстан на демократичну державу, можливо, подумав, що зараз саме час позбутися старенького Назарбаєва з його зайвою самостійністю і допомогти Токаєву, який перетвориться на таку саму маріонетку Кремля, як Лукашенко. Втім, те, що Путін – добрий тактик, але бездарний стратег, підтверджує вся політична біографія російського президента. Сьогодні Росія втрачає не Казахстан, а казахський народ. Як вона втратила український народ після вторгнення в Україну у 2014 році. І так, як вона втратила білоруський народ після підтримки Лукашенка у 2020 році. Але держава без народу не може існувати довго, ось у чому проблема для Путіна.

Події у Казахстані також продемонстрували, що вся ця система пострадянської «стійкої диктатури» та «керованої демократії» – блеф, колос на глиняних ногах. Назарбаєв — політичний довгожитель значно більший, ніж Путін чи Лукашенко. Він керував країною – а спочатку союзною республікою – з червня 1989 року. Вся вертикаль влади шикувалася під нього. Той, хто намагався виявити навіть найменшу самостійність та амбіції, виганявся і навіть знищувався – Назарбаєв не пощадив навіть власного зятя, чого вже там. Проте боротьба навколо трону не припинялася у Казахстані ніколи. Держава була жахливо неефективною, демонстративно корумпованою і, між іншим, провінційно етнократичною. «Інтернаціоналіст» Назарбаєв насправді вибудовував етнократію навіть не національного, а племінного штибу. І все це розсипалося буквально за кілька годин, начебто й не будувалося протягом кількох десятиліть. Між іншим, щось подібне ми спостерігали у Білорусі у 2020 році, коли божевільний Лукашенко бігав з витріщеними очима та автоматом і не дуже розумів, що йому робити. Якби не толерантність білорусів та готовність білоруських «преторіанців» стріляти у власний народ, теж довелося б закликати росіян.

А тепер давайте поставимо одне просте питання: невже хтось серйозно думає, що система Путіна є більш ефективною, ніж система Назарбаєва? І в яке таке ОДКБ звертатиметься Володимир Володимирович, коли від якогось випадково підпаленого сірника загориться сама Росія? Росіяни, як відомо, довго запрягають, але як поїдуть — рятуйся, хто може, аеропорт Кабула здасться райським місцем у порівнянні зі сценами, які ми спостерігатимемо в Шереметьєво та Домодєдово. І це зовсім не якісь мрії. Те, що сталося в Казахстані, просто ще раз виявило абсолютну неефективність і бездарність пострадянських режимів після 1991 року. І відсутність цих режимів реальної народної підтримки: тепер вже зрозуміло, що вони можуть утримуватися тільки на багнетах, своїх чи російських. Це повзуча «арабська весна» у колишньому СРСР. Але сам Путін – коли почнеться російське повстання – на своїх багнетах навряд чи всидить. І навіть якщо він потопить Росію у крові — що не виключено, звісно — це лише прискорить кінець режиму, який сформувався в цій країні в останні єльцинські роки та путінські десятиліття. Причому відлік вже пішов і все може початися раптово. Саме до такого розвитку подій нам усім варто готуватися.