Путін і історія: запрошення до миру, запрошення до війни

Напередодні російського “святкування 75-річчя перемоги” і референдуму, який повинен перетворити Путіна в де-факто довічного президента, лідер країни-агресора вибухнув небаченим досі потоком публічних заяв.

За підписом Путіна на сайтах “Российской газеты” та американського журналу The National Interest вийшла велика стаття із заголовком ​​”75 років Великої Перемоги: спільна відповідальність перед історією та майбутнім”. Також російський президент дав інтерв’ю програмі “Вести”, в якому недвозначно описав своє бачення відновлення “справедливості” після розпаду СРСР. Заявивши, що перед виходом з СРСР республікам треба було б повернути “подаровані” Росією землі.

Хоча формально ці два медіавиходи Путіна не пов’язані один з одним, у специфічній системі сигналів, на основі якої побудовано спілкування російського диктатора із зовнішнім світом, вони несуть єдине послання. Фактично це запрошення до війни або миру, адресоване західним і не тільки західним елітам.

Незважаючи на те, що в українському медіапросторі стаття Путіна запам’яталася швидше пасажем про Бандеру, основне її послання полягає все ж в іншому. Звичайно ж, у тексті є обов’язкові штампи про посіпак фашистів, нарікання на те, що Захід нібито піддає ревізії внесок СРСР у перемогу над нацизмом, тим самим нівелюючи жертву “радянського народу”. Однак основне послання полягає в іншому. Якщо раніше Путін, використовуючи Другу світову війну як привід, нападав на умовний Захід з інвективами і звинуваченнями в антиросійській позиції, зараз він запрошує Захід до діалогу.

Приблизно третину путінського опусу присвячено темі виправдання гітлеризму і пакту Молотова-Ріббентропа історичними обставинами.

За версією Путіна, саме Захід винен не тільки в тому, що Гітлер почав вести агресивну політику, нібито змушений таким чином реагувати на утиски Німеччини Версальським договором 1919 року, але й СРСР, бачачи Мюнхенську змову і розділ Чехословаччини, спостерігаючи мало не союз Гітлера з Францією і Британією, був змушений захищати себе мирним пактом з Німеччиною.

Особливе місце в статті відведено звинуваченню Польщі у фактичному союзі з Німеччиною і веденні агресивної політики в Європі. У статті Путіна Польща постає не жертвою німецько-радянської агресії, а країною, яка загралася в союз із гітлеризмом, зривала організацію системи колективної безпеки в Європі і мало не сама напала на СРСР.

“Друга світова війна не трапилася відразу, не почалася несподівано, раптом. І агресія Німеччини проти Польщі не була раптовою. Вона – результат багатьох тенденцій і чинників у світовій політиці того періоду. Всі довоєнні події вишикувалися в один фатальний ланцюг”, – ось справжнє послання Путіна Західному світу. І це, звичайно ж, не послання про Другу світову, як уже було сказано вище – інструментальне і практичне мислення Путіна жодним чином не схиляє його до теоретичних дискусій про історію.

Ні, це послання – про сьогодення. Про те, що з точки зору кремлівського режиму немає ніяких жертв агресії, ніяких моральних і ціннісних обмежень, тільки реальна політика і цинічні інтереси. А отже, і агресія проти України і анексія Криму – не відповідальність конкретного диктатора, який марить відновленням імперії. А лише наслідок об’єктивних історичних процесів, “результат багатьох тенденцій і чинників”, з якими Захід повинен змиритися.

У ситуації економічної та епідеміологічної кризи путінський режим стоїть на роздоріжжі. Вибір простий – між умовно новою перебудовою, яка очевидно несе ризики демонтажу самого режиму з його лідером, і між війною, яка може знову відволікти російське суспільство від нагальних проблем.

Друга частина послання зашифрована в інтерв’ю Путіна російському телебаченню. Розповідь про російські землі, які повинні бути вилучені з тіла колишніх республік – це натяк на те, що в разі відмови Заходу від визнання посткримського статус-кво, Путін готовий до війни. Не просто до війни проти України, або анексії Білорусі, але й можливої війни на території самого Заходу – в країнах Балтії.

Напередодні конституційного “референдуму”, який повинен назавжди зростити Путіна з його кремлівським кріслом, російський диктатор ставить цивілізований світ перед простим вибором – штучним вибором між визнанням за Росією її сфер впливу і загрозою продовження агресивної політики Кремля на пострадянському і, можливо, європейському просторі.

Яку б реакцію не вибрав умовний Захід – а багато тут залежатиме від президентських виборів у США, Україні варто приготуватися до важких часів, поєднаних з ризиками розширення путінської агресії проти нашої країни.

Багато що тут залежить від позиції української влади та її готовності як не здавати Путіну ні п’яді наших позицій у зовнішній політиці, так і за необхідності військовими методами відповідати на можливу інтенсифікацію військових дій. Наскільки Володимир Зеленський буде готовий адекватно реагувати на ці виклики – питання теоретичне. Однак поки що дії Зеленського і його влади не додають оптимізму.