Нашу пам’ять про перемогу над нацизмом у Другій світовій війні більшою мірою склали журналісти, аніж професійні історики.

Наприклад, мотивацію німців починати війну пояснив німецький журналіст Іоахім Фест, що в 1973 році видав тритомник — біографію Адольфа Гітлера. Чому ж Німеччина програла війну попри свою “тотальну мобілізацію”, розповів американський журналіст Вільям Ширер у книзі “Злет і падіння Третього Рейху”, що побачила світ в 1960 році, а українською була перекладена у 2015 році.

Дві вищезгадані книжки по суті відтворює у своїх тезах радянська чи російська пропаганда. Надто — коли йдеться про “нацистську Німеччину, на яку працювала уся Європа”, або ж про “демонічність особистості Гітлера”. Просто Кремль зміг використати ці тези у своїй пропаганді так на свою користь, щоб історики сперечались хіба про дату початку та кінця Другої світової війни, а також – хто ж зробив найбільше для перемоги над Німеччиною та її сателітами.

У таких суперечках зовсім випадають із поля зору мотиви поведінки інших 80 мільйонів німців, що жили в одній країні з Адольфом Гітлером – мотиви вести загарбницьку війну або ж лише пасивно опиратись націонал-соціалістичному режиму. Цю лакуну заповнюють написані медійниками часів Другої світової війни дві однойменні книги – “Берлінський щоденник”.

Перший – авторства того ж Ширера, написаний у 1936-1940 роках, коли він працював журналістом на радіо, та виданий одразу в 1941 році.

Другий – написаний в 1940-1945 роках російською аристократкою Марією Васільчіковою, що працювала в пресслужбі німецького міністерства зовнішніх справ. Виданий він був вперше 1984 році англійською мовою, у 1994 році – російською.

Смерть у прямому ефірі

Націонал-соціалістична Німеччина сама зробила собі ворога із Вільяма Ширера. Цензори Геббельса створювали усі мислимі та немислимі завади для роботи, бо їх влаштовувала лише робота в мейнстрімі офіційної пропаганди. Гестапо  поводилося  так, наче має справу із небезпечним політичним противником особисто Адольфа Гітлера. Хвору дружину журналіста принизливо обшукали при спробі повернутися  додому в США у 1936, а друзів подружжя Ширерів регулярно переслідували за начебто “незаконні валютні операції”.

Можливо саме завдяки цьому Ширер зміг досконально вивчити та описати свого ворога в “Берлінському щоденнику”.

Нераціональність дій керівництва Третього Рейху проявлялась на тлі економічного фактажу. Для німецьких військових потреб критичним був імпорт залізної руди, 45% якого давала Франція та її колонії, і так по суті німці були залежні від тих, проти кого і почали війну. Але замість повернення до довоєнного “статус-кво” німці просто захопили силою рудники в Норвегії у квітні 1940 року, а також встановили політичний контроль за імпортом руди із нейтральної Швеції.

Шкіру та бавовну для легкої промисловості німці імпортували повністю. З початком війни постачання такої сировини морем заблокували британці. Натомість Геббельс закликав німців до кінця війни взагалі обходитись без нового одягу і взуття, та навіть – без ремонту старого взуття.

“Берлінські щоденники” тим і цінні, що зображують “перемогу телевізора над порожнім холодильником” за технологіями Геббельса. Наприклад, з початком війни в Берліні стали дефіцитними усі можливі харчові продукти, окрім макаронів в італійських ресторанах – і то лише тому, що Італія не була у стані війни  до травня 1940 року. Кількість таксі в столиці одразу скоротилась від 1200 до 300. Гарячу ванну можна було прийняти лише в суботу та неділю. Вугілля для домашніх камінів в принципі зникло з продажу. На початок 1940 року військова комендатура стала вилучати усі цивільні автомобілі, що хоч якось підходили для військових перевезень. А на Великдень 1940 року німці в принципі не змогли скористатись залізницею, щоб приїхати на свято до родичів: магістралі були зайняті товарними та воєнними ешелонами.

Ширер підмітив, що звичайні німці в принципі пригнічено зустріли початок Другої світової війни, а в побутових розмовах не приховували гніву від неправдивості офіційної пропаганди та черг по товари першої необхідності. Ширер також підмічав, що уряди країн Заходу цілком резонно сподівались на  “майдан” звичайних німців проти режиму Гітлера, бо слабкість економіки Німеччини ні для кого не була секретом. Але ніхто не зміг передбачити, що німецький націонал-соціалізм зможе майстерно керувати страхом німців.

Тому Ширерові тільки лишалось дивуватись з абсурдності таких історій. В одному невеличкому селищі військове командування оголосило сім’ї пілота, що він загинув у повітряних боях над Британією. Безутішна сім’я вже встигла замовити поминальну службу в церкві, але перед початком панахиди Бі-Бі-Сі встигло оголосити в одній зі своїх передач, що той льотчик взагалі-то живий. Про людське око родина відстояла панахиду, але вдома уже відсвяткувала шампанським радісну звістку про «воскресіння» свого родича.

Офіційна пропаганда полонених солдат, пілотів та моряків підводних човнів завжди оголошувала загиблими. Британське радіо натомість завжди прямим текстом називало прізвища та ім’я взятих у полон, і звісно, що німці вірили завжди Бі-Бі-Сі. Інша справа, що за слухання «чужих голосів» можна було легко опинитись у в’язниці гестапо.

А ще Ширер не шкодував фарб, аби зобразити такий собі прототип путінського “побєдобєсія”, яке влаштували Гітлер та його поплічники на 10 березня 1940 року. Ця дата була традиційним днем вшанування загиблих солдат Першої світової війни. Але замість схилити голову над пам’яттю солдат, німецький фюрер виголосив фанатичну промову про міць німецької військової машини. А на перших шпальтах газет чималим планом були надруковані заклики не рахувати   вбитих солдатів на шляху до перемоги, та йти “Вперед крізь могили!”.

Цікаво, що якраз німецькі військові у “Берлінському щоденнику” виглядають розважливими, а не фанатичними людьми. Наприклад, моряки військово-морського флоту легко та невимушено показують журналістові свої найбільші кораблі у порту міста Кіль. Пілот-учасник боїв над Британією зізнається, що хоче замість війни переїхати в Латинську Америку і займатися там авіаційним бізнесом. А секрет перемоги над Францією, за версією Ширера – це підтримка війська від усього народу, а не”фанатична віра у фюрера”.

Ширер був вимушений покинути Німеччину наприкінці 1940 року, після активізації британських бомбардувань Берліну. Але річ  була не стільки в страху за життя, а у неможливості далі виконувати журналістську роботу. В радіоефір потрібно було виходити уночі, коли прилітали англійські бомбардувальники. Під час авіанальотів транспорт зупинявся, тому до радіовежі можна було дійти лише пішки. На голову падали якщо не британські бомби, то уламки німецьких зенітних снарядів. Від них можна було заховатись в бомбосховищах, але так Ширер доволі часто пропускав призначений час для виходу в ефір. Іноді німецькі цензори просто забороняли виходити в ефір, бо їм не сподобалось жодне слово із тексту для передачі, поданого Ширером на затвердження.

Оповідь слід завершити таким фактом: саме завдяки Ширерові світ дізнався, що саме СРСР напав на Фінляндію, а не “Народний уряд”» почав війну проти “режиму Маннергейма”. Передача цієї новини за океан обійшлась в 40 годин зусиль без сну, у той час як інші колеги були ладні вдовольнитись офіційною інформацією від Кремля.

Новий притулок для життя

Для Марії Васільчікової націонал-соціалістична Німеччина не була дружньою.  Але її сім’ї просто нікуди було тікати  з Литви 1940 року, коли туди прийшла радянська влада. На милість Кремля не варто було сподіватися, бо глава сімейства був чиновником Тимчасового уряду Керенського.

Марія Васільчікова не лише змогла влаштуватись на роботу в пресслужбу німецького МЗС, але й отримала “вхід” до столичного “вищого світу”, який складався з аристократії та дипломатів. Ці люди вміли не помічати воєнних лихоліть, та залюбки обмінювались дефіцитними приємними дрібничками, як то нові туфлі, рідкісні французькі парфуми чи навіть справжня кава, доставлена в Німеччину контрабандою. Дипломатичні установи власне й були центрами “світського життя”, бо лише для дипломатів існували винятки із заборони танців у публічному місці.

З жіночого убрання вільно купити можна було лише капелюшки, а зі страв у ресторанах вільно подавались лише італійські макарони. Але ці обставини не засмучували панянок з аристократичних родів, а давали скоріше черговий привід легко і невимушено провести час.

Нюанс ситуації в тому, що шефом Марії Васільчікової був Адам Трот – один з учасників “змови 20 липня” – сумнозвісної невдалої спроби вбити Адольфа Гітлера та повалити нацистський режим.

Васільчікова у своїх щоденниках не рефлексує про причини провалу антигітлерівської змови, вона лише натякає “штрихами до портрета”. Сама змова виглядає скоріше як набір фраз, “випадково” озвучених під час чергового світського заходу. І по таких фразах читається, що режим Гітлера був для опозиціонерів нестерпним, але вони насправді й не розуміли, що ж слід протиставити порядкам Третього Рейху. Тим більш, що США та Британія відповідали мовчанкою на спроби “мирного зондажу” німецьких дипломатів, що виконувались без відома вищого керівництва держави. Тому всі німці не мали іншого варіанту, аніж битись проти всього людства до кінця.

Прочитати “Берлінський щоденник”  Васильчикової варто, щоб позбутися комплексу про “совковість”  поведінки українців. Наприклад, героїня описує епізод, коли в МЗС стали нормувати видачу туалетного паперу – він був у дефіциті, і тому його просто крали із кабінок. Або ж – коли разом з Васільчіковою та її подругою в село купити яблук у фермера поїхав чоловік, котрий потім написав донос до цінової  інспекції про начебто нелегальну торгівлю за завищеними цінами.

Цілком можливо, що екранізація “Берлінського щоденника” Васільчікової могла б створити шедевр, рівний фільму “Віднесені вітром” зразка 1939 року за однойменним романом. Тим більш, що обидва твори розповідають в чомусь схожі історії в чомусь схожих героїнь, що не втратили жіночності на тлі воєнних лихоліть.