Україна, яку ми втратили, і Українка, яку могли би втратити: п’ять книжок про Лесю Українку, які нищать і творять міфи

Якби Петру Антоновичу Косачу чи Ользі Петрівні Косач (Драгомановій) у лютому 1871 року явилася Кассандра й бодай натякнула, що через сто п’ятдесят років день народження їхньої дочки Лариси святкуватиметься в усій Україні, з розмахом, стилізованими бігбордами обабіч Одеської та Житомирської трас, дотепними мемами у соціальних медіа, відфотошопленими в кольорі Лесиними портретами та численними добірками на зразок “101 факт про Лесю, який ви не чули” або “Три кохання Лесі, про які вам потрібно знати”, вони б вжахнулися й просльозилися.

Якби ж про це сказали самій Лесі, вона б замислилися. Не стільки над тим, з якої радості заслужила такої шани, скільки над тим, що саме через півтора століття стане джерелом інформації про неї. Листи, які вона писала рясно й не без натхнення? В’їдливі характеристики в її бік з вуст редакторів часописів, з якими співпрацювала? Теплі, щирі й почасти ідеалізовані спогади сестер? Глибокий і глибинний аналіз її творчості?

Насправді наше нинішнє уявлення про Лесю Українку складається з усього згаданого потроху. Але, на жаль, тривалий час наше уявлення про Лесю Українку формувалося не без допомоги радянського міфотворчого інструментарію, завдяки якому з життя і творчості Лесі Українки старанно викреслювалося все, що заважало творенню образу героїчної поетки-революціонерки, котра страждала за народ. Нужденної, хворої, вічно сумної. Як і народ, за який вона страждала.

Тож коли до 150-річчя від дня народження Лесі Українки звідусіль і масово почали сипатися факти про те, скільки мов знала Леся, скільки всього переклала, які журналістські матеріали готувала, що, окрім “Лісової пісні” написала, в яких країнах побувала, що пила, що їла, з ким дружила, кого не терпіла, — усе це можна й треба сприймати як перемогу. Перемогу живого українського над затхлим зрадянізованим.

Поза сумнівом, у наші дні ніхто не знає про Лесю Українку більше, ніж гугл, а найпростіший спосіб згадати її біографію — це переглянути Вікіпедію. Втім, Леся виявилися настільки сучасна й актуальна, що чимало сайтів не відмовили собі у задоволенні поніжитися в проміннях слави її стоп’ятдесятиріччя, підготувавши відповідні цикли матеріалів. І це — прекрасно, бо річниця мине, а сучасні, стильні, у форматі коміксів, мемів, влучно оформлених цитат та відфотошоплених світлин матеріали про Лесю Українку лишаться, і завдяки ним Леся сприйматиметься як наша сучасниця, а не хвора на сухоти жінка-поетка межі позаминулого й минулого століть.

Але не мемами й коміксами єдиними, як то кажуть. Ось вам добірка з п’яти абсолютно різних, але при тому рівноцінно цікавих і глибоких книжок про Лесю Українку. Плюс їхній у тому, що читання першоджерел завжди допомагає знайти джерела мемів, міфів, фото і збагатити факти емоціями. Мінус у тому, таке читання потребуватиме вдумливості й часу.

Звісно, книжок про Лесю Українку написано значно більше, ніж п’ять. Але ці п’ять — саме ті, з яких можна почати. І до слова, усі вони не потребують походу в читальні зали наукових бібліотек: ви без проблем можете купити їх в інтернет-книгарнях.

Усе починається з першоджерел: коротко про три великі томи Лесиних листів

Леся Українка. Повне зібрання листів Лесі Українки. — Київ: Видавничий дім “Комора”, 2018.

Кожен, хто хоча б трохи цікавився творчістю Лесі Українки, хоч раз у житті тримав у руках один чи кілька томів зібрання її творів у дванадцяти томах. Десятий—дванадцятий томи — це епістолярна спадщина Лесі Українки: листувалася Лариса Косач активно, з багатьма людьми, про все. І як все, видане в радянські часи (а дванадцятитомник вийшов у 1975—1979 роках), було безжально відцензуроване й прикрашене цитатами з псевдотворчості великих вождів пролетаріату.

Утім, вже в наші дні Лесині листи було перевидано окремим тритомником. Це — повне зібрання, без цензорських вирізок і купюр. Усього 1792 сторінки листування. Перший том охоплює 1876—1897 роки (так, Леся почала листуватися з зовсім дитячого віку, і щоб ви не сумнівалися, починала вона свою творчість з листів до бабусі в Гадяч). Другий том — листи, написані 1898—1902 рр. (у цих листах всі болі Лесині і вся її любов). Третя книга містить листування 1903— 1913 років (тут усі Лесині гризоти й філософія її життя).

Про листи Лесі Українки кажуть, що вона ненароком написала “роман у листах”. Але навіть якщо це й роман, то роман з багатьма невідомими, бо насправді Лариса Косач чудово розуміла, що можна довіряти листуванню, а що — зась. І чітко розмежувала особисте й робоче.

Але читати Лесині листи — суцільне задоволення. По-перше, одразу потрапляєш у світ Косачів-Драгоманових і стаєш “своїм” у їхній своєрідній великій родині. При чому не підглядаєш за ними у шпаринку, а долучаєшся до їхнього життя відкрито, на рівних.

По-друге, оскільки писала Леся не лише про справи родинні, а про життя взагалі (погоду, природу, ціни на одеському базарі на дині й виноград, суспільні настрою в Криму, російських туристів в Італії, політичний рух на Галичині, свою журналістську роботу для “Жизні”), то швидко й яскраво вимальовується тло тогочасного життя: ніби гортаєш тогочасну стрічку новин у соціальних мережах.

По-третє, йдеться про листи, які писала саме Леся. Зворотного зв’язку, який отримувала вона, ми не маємо. Тож можна лише здогадуватися, хто і що їй відповів, або ж не відповів. Кому й чому пише вона часто, або чому вона ось в цей період не пише. Виходить своєрідна захоплива гра, в якій читачеві доводиться домислювати, яку саме відповідь на той чи інший лист отримала Леся, і наскільки вона її задовольнила.

По-четверте, це мова й стилістика листування. Якщо хтось і досі думає, що українській бракує слів, щоб вільно передавати думки (від найбуденніших до філософських), почитайте Лесині листи. Такої образної, багатої, виразної мови годі й шукати. І це написано в часи, коли за українською велася слава мови недостатньо сформованої, непридатної до використання у всіх сферах буття. Аж ніяк: Леся так нею користується, що аж завидки беруть! Між іншим, пише вона й російською (зокрема, мовою оригіналу наводиться її листування з редакцією петербурзького журналу “Жизнь”, для якого вона готувала статті), і російська її не менш вишукана й багата. Але при тому, якщо можна російською не писати, Леся нею не тільки не пише, але й вдає, що її не знає. “Люди часто дивуються, що я не їм великоросів”, — жартує Леся, але цей її жарт багато про що каже.

Зрештою, прочитати Лесині листи варто хоча б для того, щоб знати, чим вона жила й переймалася, з першоджерел. І коли ви це зробите, коли перегорнете останню сторінку тритомника, Леся вам стане рідною-рідною. Своєю. Назавжди.

Кілька Лесних міркувань з листів:

Про тонкощі перекладу: “Коли читаєш по-французьки, то ніби легко, але перекладати по-нашому виходить складно”.

Про політику: “Міцна партія мусить мати вплив і без грошей, а інакше її вплив нічого не варт, хоч би й як багато коштував”. “Мужики заплуталися в лабіринтах ваших чвар, а воріженьки навтішаються”.

Про Україну (у складі Російської імперії): “Сором і жаль за свою країну просто гризе мене, і я не думала, що в душі моїй такий великий запас злості”.

Про тогочасний дауншифтинг: “Хотіла б заїхати в яку “трущобу”, куди навіть не пишуть листів, і там на деякий час закам’яніти”.

Про мрії: “Колись, як матиму багато грошей, то ми з Зорею поїдемо навколо світу”.

Про життя: “Жестока річ життя — не дає навіть опам’ятатися людям, все жене вперед і ставить свої питання”, “Самоаналіз — річ добра, але не слід його обертати на самоїдство”, “Стараюсь хорошими віршами заглушити погані думки”.

Великий Кобзар, Великий Каменяр і Велика Хвора: Оксана Забужко та її розповідь про “Україну, яку ми втратили”

Оксана Забужко. Notre Dame d’Ukraine. Українка в конфлікті міфологій. Видання третє. — Київ: Видавничий дім “Комора”, 2018.

Оксана Забужко задумувала свою “Notre Dame d’Ukraine” передовсім як книжку для фахової гуманітарної спільноти. Перше видання побачило світ навесні 2007 року і, за зізнанням самої авторки, “очікуваної дискусії в цих середовищах книжка не викликала: наші фахівці, за нечисленними винятками, її просто не читали”. Втім, є підозри, що Оксана Стефанівна почасти лукавила, бо якби все було аж настільки безперспективно, то не було б сенсу робити друге, а тоді й третє видання.

Щодо третього, найновішого, видання “Notre Dame d’Ukraine”, то воно побачило світ у 2018 році, коли вже вийшли з друку два перші томи листів Лесі Українки (нове видання), але Оксана Забужко утрималася від спокуси “негайно повиправляти скрізь, де можна, посилання на листи Лесі Українки за найновішим, нарешті вже не купюрованим їх виданням… відклавши цю процедуру до того часу, коли вийде друком остання книга “Листів” і академічна спільнота введе їх у літературознавчий канон”. Отож, цілком можна припустити, що “Українка в конфлікті міфологій” перевидаватиметься ще і ще, доповнена й оновлена. І вона того варта, бо це одна з перших відвертих, нестандартних, цікавих і водночас науково обґрунтованих і фактологічно вивірених розвідок як про біографію Лесі Українки, так і про її творчість.

“Notre Dame d’Ukraine” має досить цікавий формат: Оксана Забужко спочатку формулює або ж озвучує вже сформульовані до неї запитання, а тоді шукає (і знаходить!) на них відповіді. Запитання різного рівня й ваги. Від дражливого політичного (з огляду на час написання), чи можна вважати косу Юлії Тимошенко спробою експлуатувати образ Лесі Українки (відповідь — ні, бо це радше нагадує образ Шевченкової “доні” Марка Вовчка, а Леся народницьку косу не носила, вона носила фін-де-сьєклівський “вузлик”), до буденного жіночого: чи була Леся красива (відповідь — так, вона була БЛАГОРОДНА, і саме цю благородну, шляхетську, “косачівсько-драгоманівську” Україну ми втратили, натомість лишивши собі Україну “шевченківську”, козацько-християнську, і Україну “франківську”, інтелігентськи-ідеологічну).

Власне тема втрати шляхетської України, “початки якої губляться в млі нашого європейського середньовіччя”, — одна з провідних тем “Notre Dame d’Ukraine”. Оксана Забужко скрушно й цілком справедливо нарікає, що чи не найбільша проблема української нації в тому, що до “обов’язкового читацького нормативу сучасного інтеліґента Леся Українка попросту не входить. Борхес входить, Умберто Еко входить, який-небудь Акунін — і той входить, а от “Кассандра” і “Камінний господар” — ні…” Творчість Лесі України — це такий собі незайманий “пострадянський простір”, на якому поки що замість новітніх дослідників ростуть бур’яни, які непогано живляться канонізованими радянськими міфами про Лесю.

Оксана Забужко міфи ці один за одним аналізує й розвінчує. Найвідоміший з них міф про Лесю Українку як хвору, нещасну, безрадісну жінку, яка виявилася чи не єдиним мужчиною в тогочасній літературі. “Леся Українка стало позиціонується в нашій літературі як Велика Хвора, — роз’яснює Забужко. І пояснює, звідки у цього уявлення ростуть ноги: Навіть ті, хто не читав жодного її твору, знають, що вона “з дитинства хворіла на туберкульоз кісток” (це розтиражовано десятками туристичних довідників!), а затверджений Міністерством освіти незалежної України підручник з української літератури із близько трьох сторінок, присвячених біографії письменниці, понад сторінку (!!!) відводить мусуванню, на різні лади, теми її хвороби й фізичних страждань”. Пані Забужко не сумнівається, що Лесю Українку нас вчать любити й шанувати за те, що важко хворіла й мужньо терпіла біль, а що при тому була письменницею й перекладачкою європейського рівня — справа другорядна.

Таке викривлення біографії невипадкове: воно розраховане на смаки громадянина “совєтской закалкі”. У такий спосіб Лесю Українку робили схожою з “персонажами радянського героїчного пантеону, уславленими так само своєю достоту міфологічною непіддатністю на жодні фізичні знегоди, — безногим літуном Алєксєєм Маресьєвим, паралізованим письменником-революціонером Павкою Корчагіним (“Як гартувалася сталь”) та його автором, також інвалідом, Миколою Островським (до речі, мотив “сталевості”, “крицевості” настійно педалювався й педалюється і в стосунку до творчості Лесі Українки”. Але ось тільки культурна радянізація образу Лесі Українки як “жіночої версії Миколи Островського” дала збій, бо Леся виявилася занадто елітарною, щоб стати улюбленою поеткою кожного селянина. Виявилося, що для того, щоб розуміти творчість Лесі Українки, замало знати букви й вміти складати їх у склади. Треба мати хоча б середню освіту. Звісно, спроби перетворити Лесю Українку на “поетку для загальних народних мас” ніколи не припинялися, але, як слушно зауважує Оксана Стефанівна, творці радянської ідеології не могли не відчувати різниці між Миколою Островським і Лесею Українкою: написати “Як гартувалася сталь” під силу практично кожній грамотній людині, а ось “Лісову пісню” — ні.

Леся Українка і Мержинський

Окрім міфу про Велику Хвору, Оксана Забужко на сторінках “Notre Dame d’Ukraine” також препарує так звану мінську трагедію, тобто стосунки Лесі Українки з Сергієм Мержинським. Для широкого загалу це історія про те, чи любив Мержинський Лесю так само, як вона його. Втім, як переконує читачів Оксана Забужко, така інтерпретація — рівень мислення тіточок Мержинського, двох старих дів, які ніяк не могли второпати, які ж стосунки єднають Сергія та Ларису. Історія ж ця не про те, чи любив Сергій пані Ларису і чи була в цьому трикутнику третя жінка, а про те, що Леся пройшла ініціацію смертю, завдяки чому вийшла на новий рівень світосприйняття й творчості.

Якщо відкинути складну філософію та проаналізувати голі факти, то запитань в цій історії буде більше, ніж відповідей. У деталізованій епістолярній спадщині Лесі Українки ми не знайдемо документальних свідчень про їхню “дивну дружбу”. Збереглося все, але не трирічне листування Косач і Мержинського (найімовірніше, вона його знищила, як дуже особисте). Тож домисли дослідників про їхні стосунки вибудовані на основі свідчень друзів, візитів Мержинського до Косачів і, зрештою, того беззаперечного факту, що саме Лесю восени 1900 року викликали в Мінськ. До смертного ложа кличуть найближчих і найдорожчих людей.

Утім, як пише Оксана Забужко, головна в цій історії не любов, а саме смерть. Це знає кожен, хто не лише пережив смерть дорогої людини, але й на чиїх руках вона померла. З таких випробувань люди виходять іншими. Вони розуміють, що зі смертю ми завжди лишаємося віч-на-віч. Смерть дорогої людини — це нова відправна точка. Тож у Мінську стався переломний момент у творчості Лесі — “з пережитої у Мінську трагедії народився не лише великий драматург, в доросла жінка з новою свідомістю своєї гендерної тожсамості, — факт украй неприємний для патріархальної естетики, яка просто не вміє собі дати раду з тією обставиною, що це великий драматург — жінка, а відтак її літературна зрілість закономірно включає в себе й зрілість особистісно-жіночу”. Звісно, значно простіше вірити в значно простіше припущення: що любив Мержинський іншу жінку, а Лесю допустили до його ліжка як сестру милосердя. Це принаймні зрозуміліше усім читачам рівня “тітоньок Мержинського” і значно краще, ніж факт написання за одну ніч “Одержимої”.

Але “Notre Dame d’Ukraine” — це розповідь не лише про велич духу та непересічність таланту Лесі Українки, її шляхетність і платонічну любов до Ольги Кобилянської, але також про її містичний “шлюб-на-смерть”. Так, ідеться про Климента Квітку. І цей розділ припаде до душі усім, хто любить перемивати кісточки й рахувати чужі гроші.

Чому й навіщо зріла й самодостатня Леся Українка вийшла заміж за вбогого чиновника скромного дев’ятого рангу? Зовні історія дуже проста. “Шлюб Лесі Українки з Климентом Квіткою був класичним романсовим мезальянсом, — не без уїдливості пише Оксана Забужко. — “Он был титулярный советник, она — генеральская дочь”. Забужко роз’яснює, що якщо максимально спростити складну ієрархію царського табеля про ранги, то панна Косач була якраз за статусом “генеральською дочкою”, тоді як Квітка — десь на рівні ротмістра. До того ж “ротмістр” сумнівного походження (всиновлений вихованець міщан Карпових), хворий на туберкульоз і молодший за Лесю на 9 років. Тож “навіть Косачам, при всій їхній поступливості, вільнодумстві й демократизмі, не могло не здаватися, що їхня дочка зайшла занадто далеко і що подібне подружжя є чистою катастрофою (“нещастям”, як судячи з Лесиних листів, висловлювалася мати)”.

Зрештою, катастрофою все це й скінчилося. Щоправда, катастрофа ця мала більше фінансові корені: Леся змушена була утримувати не лише Квітку, але всю прийомну чоловікову родину, і ця фінансова катастрофа й звела Лесю в могилу. У листах вона писала, що, може, “Кльоня до чогось більшого дослужиться”, то буде трохи не так скрутно жити, але Кльоня так ні до чого й не дослужився. Тож коли вони проїли Лесин посаг, злидні з’їли й саму Лесю.

Оксана Забужко описує в деталях бідування родини (як Леся намагалася добитися, щоб їй повернули борги позичальники, яким вона щедро позичала гроші ще до заміжжя, і як продавали речі з хати, щоб вижити), але висновок з цього всього робить своєрідний: “Психоаналітик міг би сказати, що у шлюбі з Квіткою Лариса Косач послідовно й до кінця зреалізувала ту психологічну програму любові-жертви, якої в “духовному шлюбі” з Мержинським їй не дала зреалізувати передчасна смерть партнера”. Вона свідомо вибрала “любов не на життя, а на смерть”.

На доведення цієї думки Оксана Забужко ретельно й прискіпливо аналізує творчість Лесі Українки, зокрема мотиви, якими керуються героїні її драматичних поем. Власне, левова частка тексту “Notre Dame d’Ukraine” (обсяг видання — 646 сторінок) — це аналіз творчої спадщини Лесі Українки, а не її біографії. Тож якщо братиметеся до читання тексту Оксани Забужко, не завадить запастися текстами Лесі Українки.

І ще один міф, про який варто згадати. Міф про те, що Оксана Забужко пише складно. Так, “Notre Dame d’Ukraine” — складна дослідницька праця, читання якої вимагає певної підготовки й настрою. Але написано просто, зрозуміло, емоційно та зі смаком. Справді естетичне читання.

Про біографів замовте хоч слово: історії тих, хто писав про Лесю

Лариса Петрівна Косач-Квітка. Біографічні матеріали. Спогади. Іконографія. — Нью-Йорк; Київ, 2004—2015.

Ми знаємо так багато про життя Лесі Українки не лише завдяки її щедрій епістолярній спадщині, але й завдяки її численним біографам. Найголовніша серед них — її молодша сестра Ольга Петрівна Косач-Кривнюк. Саме вона — авторка праці “Леся Українка. Хронологія життя і творчості”, а також спогадів про старшу сестру.

Але, крім неї, спогади про Ларису Косач лишило й чимало інших людей. Зокрема, її рідні сестри Ізидора та Оксана, кузен Світозар Драгоманов (син Михайла Драгоманова, той самий, з яким Леся збиралася об’їхати навколо світу, щойно з’являться в неї гроші, і яким Леся опікувалася після смерті Михайла Драгоманова), Оксана Драгоманова (дочка Лесиного дядька Олександра, письменниця і одна з найперших жінок-юристок у царській Росії, входила до складу дипломатичній місії Директорії на Версальській мирній конференції, а після поразки українських визвольних змагань емігрувала за кордон) і ще багато-багато непересічних, шляхетних людей, завдяки спогадам яких ми маємо змогу дізнатися про Лесю Українку чимало цікавого і навіть несподіваного.

І найголовніше: усі ці розрізнені спогади (почасти у форматі мемуарів, подеколи у вигляді стислих нотаток, а інколи навіть у формі інтерв’ю) можна прочитати під обкладинкою видання “Лариса Петрівна Косач-Квітка. Біографічні матеріали. Спогади. Іконографія”.

Проєкт свого часу вийшов за підтримки Української Вільної Академії у США. Автор і науковий секретар видання — Тамара Скрипка, відома дослідниця, яка з 90-х років ХХ ст. живе у США. У вступному слові до зібрання біографічних матеріалів про Ларису Косач пані Тамара детально розповідає, хто й коли і як саме писав про Лесину біографію. Зокрема, про те, як Ольга Косач-Кривнюк дуже критично ставилася того, що у ХХ столітті її сестру намагалися увібгати в рамці марксистсько-ленінської теорії. І про те, що найповнішу бібліографію “Леся Українка. Бібліографічний покажчик 1884-1970” одразу після виходу вилучили з книгарень і бібліотек, бо в ній містилися назви статей ув’язнених у січні 1972 року Івана Дзюби, Євгена Сверстюка, Василя Стуса. Про всі способи, якими радянська ідеологія творила “правильний” образ Лесі Українки.

Утім, спогади, як і рукописи, не горять. Хоча варто згадати, що Косачі-Драгоманови таки втратили практично увесь свій родинний архів. Річ у тім, що зберігався від у Гадячі, в родовому гнізді, яке сім’я поспішно лишила у 1929 році. А коли через рік Олена Пчілка туди повернулася, то була шокована: всі будівлі, а разом з ними і сімейні реліквії радянська влада націоналізувала. І про це також пише Тамара Скрипка.

Але ще болючіше звучать спогади Ізидори Косач, наймолодшої Лесиної сестри, яку у роки сталінського терору репресували, а 4 лютого 1938 року за “агітацію проти радянської влади” засудили до восьми років виправно-трудових таборів, а тоді після перегляду справи звільнили, і вона з родиною емігрувала до США, де заробляла на життя посудомийкою і вишивкою. Спогади про той світ Косачів-Драгоманових, який було втрачено назавжди: “Мати наша виросла на Полтавщині, де на високому березі Псла розкривається чудовий вигляд далеко на сіножаті, ліс і села. Тут, у Колодяжному, мати тужила за широкими обріями, і тому, як будували “Лесин домик”, то зробили балкон врівень з дахом. Із нього дійсно краєвид був широкий…

Ізидора Косач

… Найбільшою окрасою садиби був велетень-каштан, що ріс перед “старим будинком”. Було сім старих каштанів, зрослих основами, що своїми вітами творили грандіозне шатро. Під цим шатром був великий стіл з лавами навколо і ціла велика площина для крокету, де наша молодь, бувало, могла дограти партію навіть під час дощу, бо крізь густий намет з каштанового листя дощ довго не проходив. Там під каштанами влітку часто снідали, обідали та вечеряли. Особливо приємно було там вечеряти, коли на стіл ставили свічки в лампіонах, щоб не гасли від руху повітря. Тоді навколишня темрява робилася ще густішою від контрасту, а це надавало всьому якогось таємничішого вигляду. І так шкода було нам, дітям, по вечері йти спати, коли старші ще залишалися насолоджуватися гарним вечором. Часами на наше прохання…. нам дозволяли ще з годину побути під каштаном. І тоді точилася розмова цікава і для нас, — дорослі оповідали різні пригоди поважного або веселого змісту”.

А потім, як ми знаємо, цей світ було зруйновано. Ось так ми і втратили шляхетську Україну. Тож почитати спогади рідних і близьких Лесі Українки варто хоча б для того, щоб зрозуміти, якою могла би бути нинішня Україна, якби не численні “якби”…

Праця “Лариса Петрівна Косач-Квітка. Біографічні матеріали. Спогади. Іконографія”, попри дещо беземоційну назву, сповнена глибоких, непідробних (хоча й тужливих) емоцій, а також — неймовірних світлин. Проте якщо ви любите світлини, то вам потрібна інша книжка про Лесю Українку.

Шляхетна фоторозкіш: світлини, які не зіпсувати фільтрами і фотошопом

Тамара Скрипка. Родові гнізда Драгоманових-Косачів: їх устрій і культура. — Київ: Темпора, 2013.

Якби у часи Косачів-Драгоманових був інстаграм чи будь-яка інша соціальна мережа, то вони могли б бути наповнені світлинами, зібраними у цьому виданні. Це навіть не книжка, це великий і величний (без перебільшення) фотоальбом. Розкішно виданий. Такі книжки, як правило, купують на подарунки шанованим людям.

І це той рідкісний випадок, коли про книжку не можна не написати, але написати про неї важко, бо її треба роздивлятися, а не читати. Річ у тім, що серед заможної публіки середини ХІХ століття (а Драгоманови-Косачі до неї, безперечно, належали) була мода на фото. Точніше, фотографування стало обов’язковою частиною тогочасної культури. Варто було відкритися першим фотосалонам, як традиція писати в спеціальні альбоми вірші поступилася традиції … обмінюватися фотографіми! Ба більше: вважалося за гарний тон з нагоди ювілеїв і поважних дат дарувати дорогі, оздоблені сріблом фотоальбоми. Тамара Скрипка зазначає, що, наприклад, Олені Пчілці до 25-річчя з нагоди творчості подарували саме такий альбом, у який свої фотографії з автографами вмістили тогочасні провідні громадські й культурні діячі.

Ціна фотографії залежала не лише від розміру знімка, але й від імені фотографа і його популярності. Косачі фотографувалися в одного з найвідоміших й найдорожчих фотомайстрів — Франца де Мезера. У 1865 році він відкрив фотоательє на Прорізній, 4, а з часом, коли справи пішли краще, переїхав на Хрещатик. Мезер викладав малювання в Інституті шляхетних дівчат, де навчалася Ольга Драгоманова. Тож фотографуватися у Мезера вона почала ще з часів свого дівоцтва. Коли ж вийшла заміж, то всі родинні фото Косачів Ольга довіряла лише Мезеру. Подейкують, він єдиний у Києві мав “селянсько-етнографічний реквізит”, тож відоме фото маленької Лесі Українки в національному строї, босоніж і з грабельками зроблене в одному з найдорожчих фотосалонів на Хрещатику.

Цю та безліч фотоісторій ви можете прочитати на сторінках видання “Родові гнізда Драгоманових-Косачів”, і що набагато важливіше, побачити на власні очі як професійні, салонні, так і аматорські фото. Бо щойно з’явилися любительські фотоапарати, як Косачі собі такий придбали для сімейного вжитку. Фотографував старший Лесин брат Михайло (у нього навіть з часом з’явився “Кодак №1”), захоплювалися фотографуванням наймолодша сестра Ізидора й кузен Світозар Драгоманов.

Але якби у середині ХІХ століття серед заможних родин не було моди фотографуватися і якби Олена Пчілка так не шанувала фотографію, то навряд чи б сучасні соціальні мережі могли рясніти підфарбованими й відфотошопленими фотографіями Лесі Українки та її рідних.

Якщо ж у вас виникло бажання переглянути оригінальні світлини, тепер знаєте, де їх, окрім інтернету, можна знайти, при чому всі — в одному місці.

І наостанок: з чого почати любити (і вивчати) життя і творчість Лесі Українки

Наталка Малетич. Леся. Мандрівний клубочок. — Київ: Портал, 2021.

Якщо переповісти усе викладене вище, але максимально просто й зважено і так, щоб і малій дитині було зрозуміло, а на основі надрукованих у фотоальбомі “Родові гнізда Драгоманових-Косачів” зробити яскраві ілюстрації, вийде проста, змістовна книжка про Лесю Українку. Дитяча книжка.

Буде в ній Леся, яка пише листи у Гадяч бабусі. І красива й вимоглива Лесина мама — письменниця Олена Пчілка. І добрий і чуйний Лесин тато, який, виявляється, встиг попрацювати “татом у декреті”. Тут будуть історії про те, що любила маленька й доросла Леся (плавати, варити варення, вирощувати квіти, ходити в театр), і що вона терпіти не могла (публічні виступи й шопінг). Будуть Лесині листи та її поезія. Її подруги та її кохання. Перелік мов, які вона знала. Перелік драм, які написала.

Така собі систематизована “абетка лесезнавства”. Про все на світі, стисло, коротко, без зайвих деталей. Можна було б про неї взагалі не писати, бо, по-перше, книжка по-справжньому дитяча, а по-друге, у ній у зародку є кілька міфів про Лесю, які намагається розвінчувати Оксана Забужко. Так, можна було б і не писати, якби свого часу сама Леся так не переймалася, що бракує хороших книжок, щоб за ними вчити історії, літератури, мистецтва дітей.

“Мандрівний клубочок” — це своєрідний підручник про Лесю, з якого у багатьох і почнеться справжнє знайомство з її творчістю.

Фактично всі дослідники творчості Лесі України нарікали в той чи іншій спосіб, що твори Лесі Українки тривалий час не перевидавалися, бо на них не було попиту. Леся втратила свого читача, бо читачеві потрібно було до неї доростати, і він безнадійно відстав.

То, можливо, вже час вирощувати нове покоління читачів? Відкривати їм живу, жваву, енергійну, різнопланову, шляхетну й елітарну Лесю Українку. Щоб знало про неї майбутнє покоління не лише як про зображення на двохсотгривневій купюрі. А ми таки не втратили остаточно нашу шляхетську Україну.