Заборона книжок — аж ніяк не винахід наших часів. Тим паче  не нашої держави. Справедливості заради треба сказати, що в Україні як суверенній державі книжки загалом ніколи не забороняли. Тобто всі заборони насправді виходили з так званого «центру» (спочатку царського, а потім — радянського), а Україна незалежна в історію книжкових заборон вписалася лише днями: разом із судовим процесом над книжкою Вахтанга Кіпіані «Справа Василя Стуса».

І справа ця зовсім не літературна, а політична. Власне, усі книжкові заборони і в Україні царській, і в Україні радянській були політичними. Так само як і мета заборон ніколи не відрізнялася оригінальністю чи новизною. Заборонялося усе, що могло підірвати чинну владу. Бо найбільше, чого боялися імперії (не лише російська чи радянська) — вміння мислити. А книжки навчають мислити. Тому їх переслідували. Разом з книжками діставалося також і їхнім авторам.

 

Царська цензура vs царська заборона: який ворог небезпечніший?

 

Насправді заборона книжки — це остаточний вердикт. В часи, які ми нині називаємо “недемократичними”, забороні передувала цензура. Тобто, перш ніж книжку надрукувати, треба було отримати дозвіл цензора. Для того він рукопис не лише читав, але ще й правив. Наприклад, з рукопису, на перший погляд, простенької повісті “Кайдашева сімʼя”  Івана Нечуя-Левицького рука цензора дбайливо повикреслювала речення, які могли підірвати … авторитет влади. Ну, наприклад, речення про те, що “Ні один цар не махав з такою втіхою скіпетром, як Мотря своїм мотовилом”  цензору не сподобалося. Настільки, що він його вирізав. Але не настільки, щоб не дозволити друкувати твір взагалі.

А ось Панасу Мирному з цензором не пощастило. Його спільний з Іваном Біликом роман “Хіба ревуть воли, як ясла повні?” царській цензурі не сподобався, тож друкувати його довелося аж у Женеві, а тоді контрабандою ввозити в підпорядковану російському царату Україну. Пікантності справі додавав факт, що письменник Панас Мирний у звичайному житті звався Панасом Рудченком і був сумлінним царським підданим — чиновником з Полтави.

Іван Рудченко (Білик) та Панас Рудченко (Мирний) – зліва праворуч

Утім, тут треба згадати про ще один прикрий факт, точніше указ, який називався Емським і відповідно до якого щось друкувати в Україні українською, в принципі, було неможливо. Після набрання чинності указу той же Нечуй-Левицький був змушений друкуватися в Галичині. А Михайла Драгоманова, рідного дядья Лесі Українки, взагалі 1875 року звільнили з посади приват-доцента Київського університету Святого Володимира через “політичну діяльність”  (йшлося насправді про його незгоду з політикою навʼязування українцям російської мови), він емігрував за кордон, де й видавався. Усі його роботи автоматично вважалися забороненими. Російський царат в усі часи у своїх заборонах був послідовним. Книжку вважав своїм найбільшим ворогом, бо вона несла світло в темні маси. Якби в другій половині ХІХ століття можна було показово палити книжки, їх би палили. Але натомість послідовно й продумано нищили їхніх авторів, максимально обмежуючи доступ друкованого слова до широких мас. Бо, вважалося, що темним і неосвіченим людом керувати простіше.

Саме з цієї причини в імперії, зокрема на її українських землях, заборонялися не лише книжки українською написані українцями або про Україну, але також і переклади українською. З одного боку, це ставило під сумнів повноцінність української мови, а з іншого — звужувало прорубане ще Петром І вікно у Європу.

Узимку 1899 року Леся Українка, перебуваючи на лікуванні у Берліні, писала братові Михайлу, про “зайців”, яких читає. “Зайцями”  брат і сестра Косачі називали заборонені царською цензурою книжки. Обережно, наскільки про таке можна було писати в листах, Леся хвалилася братові, що в Берліні 2зайців багато і на різних мовах, — в Києві таких нема і на лікарство!”  Йшлося переважно про філософські, світоглядні, економічні твори, але нерідко до переліку царських заборон потрапляла й художня література.

Те, що царат не міг “порізати”  цензурою, він забороняв повністю. У результаті більшість підданих російської імперії, потрапляючи за її межі, щиро дивувалися як розмаїттю тамтешньої літератури, так і тому, що газети можуть виходити без цензури. Намагаючись обмежити знання й просвіту, імперія сама себе підвела під монастир: до влади дорвалися революціонери, які не мали університетських дипломів й академічних знань, але це їх не трохи не бентежило, бо вони з “простим народом” говорили однієї мовою.

 

Сандармох і література, яка в нас могла би бути, але ми її втратили

 

Радянська імперія постала на руїнах імперії царської не тільки швидко й агресивно. Вона також увібрала у себе найкращі царські традиції боротьби з книжками. А ще посилила методи боротьби з письменниками.

Українську літературу нерідко називають “бідною”. Мовляв, де наш експресіонізм, символізм, футуризм, неоромантизм. Модерна українська драма де? Психологічний роман?

Усе це покоїться в Карелії, в урочищі Сандармох. Лесь Курбас, Микола Куліш, Микола Зеров, Марко Вороний, Валер’ян Підмогильний. Перелік довжелезний. З трьох сотень українських письменників, які активно творили у 30-ті роки, ледве вижили три десятки. Крім того, що радянська імперія перемолола тих, хто міг би написати десятки чудових романів, повістей, поезій, драм, вона ще й заборонила уже ними написане.

Якщо разом з Миколою Кулішем ми на десятиліття втратили модерну українську драму, то разом з Валер’яном Підмогильним — урбаністичний психологічний роман. На сценах яких радянських театрів йшли “Мина Мазайло“, “Патетична соната”  чи “Маклена Граса” ? Хто в радянські часи читав (чи хоча б чув) про роман Підмогильного “Місто”?

Микола Куліш і Валер’ян Підмогильний

Радянська система не просто нищила письменників, вона послідовно знаходила і забороняла усе, що вони робили. Навіть, якщо йшлося про переклади світової класики.

Так, після того як Михайло Драй-Хмара, український поет, літературознавець і перекладач, який знав 19 мов, опинився на Колимі, під заборону потрапили його переклади зі Стефана Цвейга, Поля Верлена, Шарля Бодлера.

Арешт (і подальший розстріл) Михайла Зерова означав, що читачам більше не насолоджуватися його довершеними перекладами з “Антології римської поезії” . В Радянському Союзі навіть римська поезія ставала небезпечною, якщо її перекладали вороги народу.

Система працювала на те, щоб максимально примітизувати освітню й естетичну складову суспільного розвитку. Щоб сформувати слухняний і безликий радянський народ без роду, племені й історії. Для його формування потрібні були інші, спеціальні, “радянські” книжки. З радянськими героями й радянською ідеологією.

Але заборонити книжки неможливо. Бо чимало з них живе своїм життям. І навіть письменники на те не мають жодної ради.

 

Невловимі месники української літератури: ті, кого ловили, але невдало

 

Один з найвідоміших у всьому світі пригодницьких українських романів тривалий час українському читачеві був невідомий. Власне, таких романів у радянські часи насправді було багато. Але цей вирізнявся тим, що написав його уродженець Охтирки Іван Лозов’ягін. У романі йшлося про такого собі безстрашного українця Григорія Многогрішного, який тікає зі спецпотяга НКВС і опиняється серед українців Зеленого Клину. Роман переклали англійською, німецькою, іспанською, італійською і навіть (щоправда, в скороченій версії) російською мовами. ЗакордоннА  критика дружно відгукувалася про нього як про «пригодницький, авантюристичний твір про свободу». Але роман “Тигролови”  в радянській Україні був заборонений, і читачі про нього ніколи не чули. Нічого не чули радянські читачі й про інший роман письменника — “Сад Гетсиманський”. У ньому Лозов’ягін, який увійшов в історію української літератури як Іван Багряний, змістовно описав свої поневіряння радянськими тюрмами й таборами. Цілком логічно, що комуністична партія постановила: читачам таке читати не треба. Менше знатимуть — веселіше будуватимуть світле комуністичне майбутнє. Нехай, і на кістках свого народу й своєї історії.

Заборони зазнав і “Жовтий князь”  Василя Барки. Барка — він же Василь Очерет — народився на Полтавщині, а помер у Нью-Йорку. Між цими двома географічними точками — дивовижне, сповнене випробувань, життя і чимало творів. “Жовтий князь” — повість про голодомор і недолугу діяльність комуністичної партії. Тож дозволити до друку в Україні його просто не могли. Повість друкувалася у Мюнхені й у Нью-Йорку. Український читач отримав до неї вільний доступ лише 1999 року, коли “Жовтий князь”  вийшов у видавництві “Наукова думка”  у Києві.

Приблизна також доля і “Волині”  Уласа Самчука. Самчук народився на Рівненщині, навчався в Українському Вільному університеті у Празі, головував у секції митців, письменників і журналістів Культурної референтури проводу українських націоналістів, яку очолював Олег Ольжич. Після Другої світової війни жив у Німеччині, а 1948 року емігрував до Канади.

Українська діаспора Уласа Самчука знала добре. Роман “Волинь”  приніс йому, без перебільшення, світову славу (подумували навіть висунути його на Нобелівську премію). Не менш відомим став і роман “Марія”. Але український читач ні про “Волинь”, ні про “Марію”, ні про Самчука до початку 90-х років навіть не чув.

Утім, одночасно з тим були й ті, про кого чули, знали, читали, але їх також намагалися заборонити.

 

Мальви біля собору: як радянська влада боролася з радянськими письменниками, і чим це скінчилося

Хто не чув про яничарів? Певно, жодному українцеві не треба пояснювати усі глибокі підтексти, заховані в цьому слові. Тож коли Роман Іваничук шукав назву своєму історичному роману, то надумав назвати його “Яничари” невипадково. Роман помітили, про нього заговорили, але не зовсім так, як хотілося б автору. Хоча йшлося у творі про часи Хмельниччини, було зрозуміло, що насправді йдеться про всіх, хто зрікся рідної мови й свого роду.

Друге видання довелося перейменувати в нейтральні “Мальви”. Але це не врятувало письменника. Як писав сам Іваничук, “Мальви”  вийшли у київському видавництві “Дніпро” стотисячним накладом, тоді додрукували ще тридцять тисяч примірників — і їх розкупили. А тоді роман заборонили, Іваничука жорстоко розкритикували, але процес уже було не зупинити — книжка жила своїм життям, її передавали з рук в руки, видали в українській діаспорі в Америці. Так заборонений роман став відомий українцям не лише в Україні, але й в усьому світі.

А ось Івану Білику з його “Мечем Арея”  пощастило менше. Історичний роман про київського князя Богдана Гатила вийшов 1972 року й одразу став відомим. Утім, ідейне підґрунтя твору страшенно не сподобалося радянській владі. Іван Білик втратив не лише роботу, але й право друкуватися. Роман заборонили. Наклад, який не встигли продати, знищили. А всі примірники, які потрапили до бібліотек, вилучили. Утім, за приблизними підрахунками, на руках лишалося десь тисяч із шістдесят книжок. Їх передавали “з рук у руки”, і люди поділялися на тих, хто “Меч Арея” читав і “ще не читав”. Крім того, роман вийшов у Канаді, Америці й Великій Британії. Заборонена радянськими функціонерами історична сага в наслідку  витримала стільки перевидань, що деяким радянським “канонізованим” письменникам і не снилося.

Цікаво, що від заборон в радянські часи не був застрахований ніхто. Щоправда, не всіх можна було позбавити роботи і права друкуватися. У доробку Олеся Гончара, багаторічного голови спілки письменників України, є роман, про який радянські критики якщо й згадували, то як про його творчу поразку. Це — “Собор”.

Спочатку ніщо не віщувало біди: наприкінці 70-х років XX століття Олесь Терентійович був чи не найбільш титулованим українським письменником. Ордени й медалі, Ленінська премія, всесоюзне визнання. Роман вперше вийшов у журналі “Вітчизна” 1968 року, потім почав друкуватися у двох найбільших видавництвах — “Дніпрі” і “Радянському письменнику”. Підготували російський переклад, який мав вийти, але так і не вийшов на сторінках журналу “Дружба народів”. Пішли перші схвальні рецензії, а тоді пішло-поїхало. Роман радянській владі став кісткою в горлі. Але кістка була занадто велика — сам Олесь Гончар. Від нього вимагали переробити роман або ж від роману відмовитися. Гончар на жодну пропозицію не пристав. Заарештувати його не наважилися.

У результаті на долю “Собору”  випали напівміри: наклад не нищили, з бібліотек не вилучали, але до 1987 року роман не видавався і про нього не згадували. Так, ніби його й не було. За іронією долі, якщо сьогодні щось і варто почитати з Гончара, то аж ніяк не його “Прапороносців”, а саме”Собор”. Бо час усе розставляє на свої місця. І книжки — також.