За кілька днів до виборів мера Кривого Рогу Володимир Зеленський вийшов зі спеціальною заявою. У ній він побічно закликав громадян Кривого Рогу проголосувати за кандидата від “Слуги народу” Дмитра Шевчика. Те, наскільки принциповою для Володимира Зеленського була перемога його кандидата говорить і те, що наприкінці листопада Володимир Зеленський з’явився в рідному місті на нараді, присвяченій екологічним питанням. На цій же нараді з усіх кандидатів у  мери брав участь лише Шевчик. Там же Зеленський відверто бажав удачі й перемоги своєму кандидату.

Є підстави вважати, що влада змусила знятися з виборів багаторічного мера Кривого Рогу Юрія Вілкула, який набрав в першому турі понад 44 % голосів – власне про кримінальні справи проти себе говорив сам колишній мер, який після першого туру раптом згадав про проблеми зі здоров’ям.

Шевчик після першого туру був на другому місці з майже 26% голосів, тоді як Павлов в першому турі набрав лише близько 10%.

І ось – всупереч усім  зусиллям президента, Дмитро Шевчик зазнав фіаско, програвши вибори кандидату від ОПЖЗ Костянтину Павлову. Зокрема  з подачі Офісу президента цими днями  було багато сказано про те, що тепер Кривий Ріг виявиться під п’ятою “русского мира”. Однак тут слід уточнити, що з-під цієї п’яти другий за значимістю після Донбасу індустріальний басейн України ніколи й не вибирався.

Уявити вибори як боротьбу проукраїнського добра проти проросійського зла складно, знаючи біографію всіх кандидатів. Всі з них були так чи інакше пов’язані з фігурою Ріната Ахметова. Син Юрія Вілкула Олександр довгі роки займав відповідальні пости в бізнес-імперії Ріната Ахметова, був віцепрем’єром  при Януковичі та очолював близьку до Ахметова партію “Опозиційний блок” після відколу від неї ОПЖЗ – проєкту  Медведчука-Льовочкіна.

Дмитро Шевчик довгий час працював топменеджером  “ЦГЗК”, був депутатом Дніпропетровської облради від “Партії регіонів”.

Павлов у  парламенті минулого скликання так само вважався фігурою близькою до Ріната Ахметова і сім’ї Вілкулів. На виборах Ради-2019 він поступився своїм місцем у  парламенті кандидату від “Слуги народу”.

Як не дивно, не беручи участі у виборах, їх виграв Вілкул, який завів свою більшість у  міськраду. Не можна сказати, що програв Ахметов, тому що попри чутки про сварку з Вілкулом-молодшим, той все ж виявився в його Опоблоці, а не льовочкінсько-медведчуківському ОПЗЖ.

Умовний помаранчевий табір не програв – у  радянському індустріальному басейні, на жаль, він і не представлений.

А ось хто програв, так це особисто Володимир Зеленський. І це не просто фінальна жирна крапка в провальній кампанії, де влада не взяла жодної посади мера в областях.

Президентський провал в рідному місті – це порівняно новий політичний тренд для України, країни, де кланово-політичні групи розвивались за територіальною ознакою. З опорою на олігархічний бізнес.

Дніпропетровський клан, що розділився на ворожі гілки Кучми-Пінчука і Лазаренка-Тимошенко. Донецька зв’язка олігархічної й бандитської вертикалей, консолідованим висуванцем якої був Віктор Янукович. Навіть вінницький гурт Володимира Гройсмана, який не здав місто кандидату від “Слуг народу”, просунувшись на посаду мера близького до експрем’єра Сергія Моргунова.

Між цими політичними моделями завжди було щось спільне. Те, що просування ставлеників цих груп було підкріплене регіональними тилами, сформованими управлінськими командами, які зміцнювалися і розширювалися в міру зростання значення кожного клану. Залізти на вершину української політики без такого “заземлення” в базовому регіоні-форпості було можливо. Утриматися – ні. Саме тому, поразка Володимира Зеленського, нехай і в образі аватара Шевчика – це початок кінця.

Адже у білої ворони української політики Зеленського немає ні своєї опори, ні своєї команди. Крім команди “Запоріжжя – Кривий Ріг – транзит”. Навіть управлінська вертикаль формується ним з людей призову Кучми або Януковича. У ситуації повного усвідомлення того, що прибиральниця з “95 кварталу” не може керувати, наприклад “Укроборонпромом”. І тут ми навіть не розглядаємо ідеологічну сторону справи або породжувані останніми призначеннями загрози для самої державності.

З адміністративної точки зору призначення таких людей – це гра в чужі ворота. Оскільки для людей калібру Гриневецького Володимир Зеленський залишається просто ліфтом, завдання якого – довести до потрібного поверху. А як діяти вже потрапивши на поверх – це ми й самі розберемося, зі старими друзями, без Володимира Олександровича.

Поразка в Кривому Розі – це не просто свідчення кризи довіри до Володимира Зеленського в рідному місті. Це про те, що в реальній політиці неможливо завжди виїжджати на голому рейтингу. Надто  тоді, коли рейтинг стрімко падає. І про те, що український deep state – традиційна система політичних кланів і ФПГ краще за інших усвідомлює кризу президентства Зеленського. І робить висновки.

Проїхавшись на Зеленському як паротягом  до найближчої станції, зміцнивши свої позиції, розуміючи видихання локомотива, авторитетні у всіх сенсах пасажири вже зіскакують на зупинці “Зеленський – Кривий Ріг – транзит”. Шукаючи для подальшого шляху чергове “нове обличчя”.