Про це пише “Громадське”.
Юрій вивчав китайську мову у Київському національному лінгвістичному університеті. Після закінчення другого курсу, восени 2021 року, вирішив піти на строкову службу. А за два тижні до початку повномасштабної війни підписав контракт з 36 бригадою морської піхоти й ніс службу в Маріуполі.
Оборона міста, бої на заводі Ілліча, а далі — російський полон, про який мати пані Мілана дізналася 18 квітня 2022-го. На російському сайті вона побачила прізвище Юри як полоненого. І лише у грудні того ж року змогла з’ясувати точне місце утримання сина — Ряжське СІЗО №2 у Рязанській області.
“На російському сайті я побачила Юркове фото. Обличчя було, як у дитинстві, коли його ображали. І я зрозуміла, що йому дуже дісталося. І ще одна промовиста деталь: у Юрка на фото були страшенно брудні руки. У довоєнному житті сина з такими руками просто неможливо було уявити”, — розповідає Мілана.
Та вже у січні прийшла інформація, що Юрія й інших полонених вивезли з того СІЗО в невідомому напрямку. 31 січня з полону повернувся чоловік, що утримувався з Юрієм в одній камері. Та назвати точне місце, де їх етапували, він не міг. Йшлося лише про якусь Поляну.
“Микола сказав, що з Ряжська їх везли стільки-то часу на автобусі. Ми розрахували, на яку відстань за такий час може від’їхати автобус. Циркулем на карті окреслили відповідний радіус і вирахували колонії, які є в цих межах. Одна з них була у селищі Ударному Зубово-Полянського району Мордовії. Я зрозуміла, що “Поляна” — це про неї. Що мій син там”, — згадує Мілана Вікторівна.
За словами Мілани, на відео з Ряжська Юрко тримався абсолютно адекватно:
“Не плакав, не заїкався. Чітко, спокійно назвав себе, номер бригади. Причому, сказав: “я служу у 36 бригаді”, а не “я служив”, — мені це сподобалось. Я бачила, що він у нормальному стані й заспокоїлася на певний час”.
Миколину розповідь про життя Юрка в полоні жінка почула через рік після цього відео. Мама дізналася, що син ніколи ні з ким не б’ється за їжу, нікого не закладає. Що він допомагав хворим хлопцям. Що спочатку він не виконував команд наглядачів, за що його дуже били. Тож він обрав інший спосіб спротиву: мовчати. Наглядачі нічого не могли від нього добитися. Але через кілька місяців хтось із полонених доніс росіянам, що насправді зі своїми Юрко говорить. І тоді його забрали з камери та зробили щось таке, після чого хлопець уже справді не міг говорити. Це сталось у червні 2023 року.
Мілана була шокована тим, що розповів Микола. Це була історія про тонке фізичне насильство. Про побиття і знущання. Про те, як потрібно було стояти по 16 годин на день, внаслідок чого на ногах з’являлися виразки. Про те, як росіяни спочатку завдають ударів, щоб викликати гематому, а потім б’ють по цій гематомі, що призводить до загнивання рани.
Мати безперервно боролася за його звільнення, організовуючи пікети та пресконференції.
“Спочатку нас не помічали, але згодом мене запросили на Комітет ВР з питань національної безпеки, оборони та розвідки, потім я подавала свої пропозиції в тимчасову слідчу комісію. Саме після цього з полону повернули чимало хлопців, родичі яких підтримували мій пікет”.
Після реанімації в неврології, на 23-річного Юрія чекає реабілітаційний центр, клопоти про документи та зустрічі з близькими.
“До полону ми з батьками часто ходили на прогулянки, в кафе. Для мене це спогади дитинства, звідки приходить тепло, світло. Батькове менторство, мамина турбота. Я часто уявляв, як ми з батьками знову побуваємо в якомусь кафе, поспілкуємося на якісь приємні спокійні теми”.
Не виключає Юрій й повернення до навчання. Ділиться, планує знову вивчати китайську та мандрувати. А ось забувати про полон захисник не хоче.
“У жодному разі. Навіщо ж забувати? Я з полону виніс цінні уроки. Приміром, що треба бути дуже уважним не лише до того, що говориш, а й до того, що думаєш”.
