Інтерв’ю для #Букв підготувала журналістка Валерія Цуба.

Сьогодні документальна фотографія є одним з найсильніших інструментів впливу на людську свідомість і засобом фіксації реальності. Фотографія, знята про війну та її наслідки – це доказ та пересторога для наступних поколінь.

Українська фотографка Олена Тіта (https://www.instagram.com/elena_tita_/) через власний об’єктив показує наслідки війни на контрасті зі звичайною людською буденністю та щирими живими емоціями.

Фото: особистий архів Олени

Про мистецьку трансформацію, меседжі та сенси сучасного фотомистецтва, а також моменти життя крізь руйнування – в інтерв’ю з Оленою.

Якою була ваша діяльність до повномасштабного вторгнення? Які ідеї втілювали у власних роботах?    

Три роки тому я почала цікавитись фотографією, і війна застала мене саме напередодні “мого виходу в світ” в ролі фотографа. Два роки я навчалась у різних онлайн- та офлайн-школах, курсах естетики й розумінню фотографії. Мій вибір до війни – це портрети людей з мінімалістичним світлом та арт-зйомки, де може панувати повна еклектика (поєднання несумісних елементів), тож в центрі – людина і щось відбувається всередині чи навколо неї.  

Ваші фото фіксують воєнні злочини і водночас показують сьогодення українців. Який меседж ви прагнете донести завдяки своїм роботам?    

Країна, в якій йде війна, це не тільки фронт та руйнування. Війна охоплює все навкруги: міські пейзажі, в яких невіддільною частиною стають протитанкові їжаки; кав’ярні, які з кожної чашки віддають відсоток на ЗСУ; безліч людей, які відмовляються від своїх попередніх професій та починають виробляти бронежилети для військових; діти, які посміхаються рідше та тепер дивляться мультфільми в укриттях. Змінюється, підлаштовується все навкруги та намагається жити далі. Мабуть, це я і намагаюсь фіксувати і показати світові: так живе прифронтове місто під час війни. Аналогів такої війни світ ще не бачив і йому складно уявити, як все це співіснує разом в одній країні.  

Фото: особистий архів Олени

Розкажіть, будь ласка, про особливості роботи документального фотографа під час війни.      

Насправді знімати репортаж в рази легше, ніж знімати якийсь арт чи щось постановочне. Але в умовах війни треба дуже делікатно ставитись до всіх людей, які тебе оточують: треба бути готовим декілька разів на день ввічливо спілкуватись з охороною, поліцією, військовими, СБУ та пояснити, навіщо ти знімаєш, і куди це далі йде. 

Щодо зйомки наших переселенців, то тут треба багато терпіння та витримки: в мене було багато ситуацій, коли з людиною я спочатку спілкувалась, допомагала в чомусь, а потім вже просила зробити фото. Бо треба любити людину, кожну, яку знімаєш. Не треба казати, що ти розумієш, як їй погано, ми й близько не пережили того, що люди переживали, наприклад, в Маріуполі. До людини треба придивитись, відчути, може, вона не хоче потрапити в кадр, тоді цей кадр і не вийде. Якщо знімати руйнування та інші наслідки від російських ракет, то треба мати трохи холодне серце та не пропускати все через себе. Взагалі треба знімати трохи нібито зовні, трохи відсторонено та беземоційно, тоді це вплине на глядача, який ніколи такого не бачив власними очима. 

Фото: особистий архів Олени

Деякі люди вважають, що фото «на руїнах» не мають сенсу для загалу, а лише впливають на охоплення самого автора. Можете, будь ласка, пояснити важливість поширення подібних кадрів.

Я – фотограф з дуже невеликим досвідом взагалі, тож саме зараз я аналізую, які документальні фотопроєкти про війну мають вплив на європейського чи взагалі світового глядача. І от якраз там багато таких, на “руїнах”. Це такий мікс репортажу та постановки: беруться реальні руйнування та реальні люди, які проживають чи проживали поруч. От, наприклад, відома зйомка Миколи Синельникова про людей, переважно дітей, які нібито продовжують займатися спортом на різних спортмайданчиках, зруйнованих частково чи майже повністю російськими ракетами. Це метафора, контраст, але – дуже влучний та емоційний, який збуджує людей провести аналогії, чи можливо уявити на тому місці своїх дітей. 

Коли в країні війна йде вже майже рік, як не крути, мозок звикає до звичайних фото руйнувань. Так діє і наш мозок, і мозок глядача, на який ми хочемо вплинути. На мій погляд, документальна фотографія в Україні переживає зараз максимальний розвиток: наші фотографи вже навчились знімати репортажі на рівні з іноземними журналістами, які приїжджають сюди на роботу на декілька тижнів, ми кожен день живемо з цими руйнуваннями поруч і хочемо, щоб хоч на хвилину люди могли уявити, як це – жити, коли в твоїй країні війна. І от тут вже починається мистецтво. Мистецтво під час війни.     

Фото: особистий архів Олени

Більшість ваших фото – це репортажі, які демонструють насамперед емоції людей. Якими ви змалюєте людей в житті, поза об’єктивом?   

Різними. З різними емоціями. Я сама – дуже емоційна людина і люблю емоційних людей, які не економлять на свої почуттях. Але от що дивно: що камера іноді відкриває людину з зовсім іншого боку. Це такий інструмент впливу на людину – вона транслює, що з нею зараз насправді відбувається. А час війни – то взагалі дуже цікавий час для вивчення людей: скільки ми чуємо навкруги історій про те, що хтось розчарував під час війни, а хтось – навпаки здивував у гарному сенсі слова. З початку війни я також є фотографом-волонтером великої волонтерської організації в моєму місті та за всі ці місяці я спостерігаю через об’єктив за великою кількістю людей: в мене є час подумати про цих людей, які вони, чому так поводяться, як їх змінює війна. 

Фото: особистий архів Олени

Фото: особистий архів Олени

Як ваші роботи трансформувались у порівнянні з початком документування війни?  

З початку війни я більше знімала репортажі в дусі фактажу: щось відбувається, і я це фіксую. Зараз все більше людина та її емоції виходять на передній план. Але, водночас розумію, що зараз просто репортажу мені вже недостатньо: я думаю над власним фотопроєктом, який би розповідав про глибину наших людей, про їх мужність, чи навпаки слабкість. Це потребує часу, аналізу, роздумів, тож я зараз на роздоріжжі між тим, щоб продовжувати фіксувати чи зануритись у власний проєкт.   

В яких країнах демонструвалися ваші роботи? Відчуваєте підтримку вашої творчості серед іноземної аудиторії?    

В мене були персональні виставки в ряді міст Литви та Фінляндії. Групові виставки (організатор UAnimals) – у США, Нідерландах, зараз планується Стамбул та ще одне місто в Литві.

Я жартую, що зараз половину свого часу витрачаю на те, щоб підготувати комусь фотографії, бо їх запрошують постійно і для різних заходів:  була фотоінасталяція в Вільнюсі, інсталяція з фото великого формату в Торонто (в рамках Днів України в Канаді), меморіал загиблим журналістам, постійно беруть фотографії для сайтів, які фіксують та збирають наслідки військових злочинів російських солдат.

Серед яскравих проєктів – це мурал площею 230 кв м та 27 м у висоту в Вільнюсі, на якому відтворено мою фотографію з дівчиною-волонтеркою у сценічному українському вбранні. Мурал намальовано єдиним в світі роботом-муралістом, який розроблено естонським митцем. Поїздка на відкриття муралу – це єдиний виїзд з України під час війни, і дуже важливий: я побачила, як підтримують Україну в Польщі та Литві, а ще на відкритті були литовські діти, які співали “Стефанію” та “Червону калину” українською, не знаючи мови. А згодом, на 24 серпня, литовські митці подарували нам справжнє свято: на муралі відбувся справжній перформанс під назвою “Танок свободи” – це був неймовірно захоплюючий вертикальний танок Інгі Брязкаловайте (сподіваюсь саме так звучить її прізвище), в кінці якого всі глядачі стали на коліна на знак підтримки та вдячності Україні. Це я дивилась вже онлайн, а от наша співачка Руслана була на цьому заході наживо і багато писала про це у власних соціальних мережах. 

Також беруть фото і для відеоконтенту: наприклад, фото тварин, яких вивозили біженці з Маріуполя, потрапили у кліп Vivienne Morte та короткометражне кіно “Мої нещасні коти”. Також мені пощастило поспівпрацювати з режисером та оператором Девідом Даргом (є номінація на “Оскар” та одна нагорода “Еммі”) і онлайн відзняти документальне короткометражне кіно про те, як змінилося життя кожного українця та, зокрема, моє 24 лютого 2022 року. Ще є два документальні кіно в процесі зйомки. Я охоче даю фотографії усім, хто звертається, якщо це не пов’язано зі збором грошей чи не переслідує незрозумілі мені комерційні цілі. 

Зважаючи, що війна триває, плануєте збирати матеріал і надалі, до перемоги?  

Так, звісно. Але, можливо, зміниться формат цього матеріалу.   

Тисячі історій проходять крізь ваш об’єктив. Чи є фото, що приховує історію, яка найбільше вразила вас не як професіонала, а як людину?  

Багато вразливих. От одна прийшла на згадку, коли я знімала дуже значне руйнування: від влучання ракети “склався” цілий під’їзд, а весь дім став непридатним до житла. Великий дев’ятиповерховий житловий будинок. І от я знімаю, як працюють ДСНС, як люди намагаються врятувати власні речі… Біля будівлі багато людей, хтось рятує банки з консервацією. До мене підходять батько та маленький син, і батько пропонує сину позувати мені на камеру на тлі того зруйнованого будинку. Я зробила фото сина, ми поспілкувались, вони розповіли, що чудом вціліли, бо їх під’їзд був поруч із зруйнованим. А от вже дома я побачила, що хлопчик стояв на фото із руками, які він тримає так, ніби це зброя, як діти і дорослі зазвичай демонструють зброю. От про цей вплив війни я і знімаю: воно тепер в кожному з нас. 

Фото: особистий архів Олени

Фото: особистий архів Олени

В такі моменти чи вдається зберігати баланс між людською емоційною реакцією та професійним обов’язком зафіксувати побачене?    

Незважаючи на те, що я – дуже емоційна та чуттєва людина у своєму житті, як фотограф я навпаки – емоційно стабільна. Буває, що друзі чи мама кажуть, що плачуть від моїх фотографій. Я такого не відчуваю і навіть досі не дуже розумію силу фотографій, які я роблю. Якщо серце болить, то за всю Україну, за все, що зараз відбувається. Якщо фото беруть, то вони варті того, і треба продовжувати знімати. Окрема тема – це зйомка безпосередньо на “нулі”: зараз я не маю ані команди, ані фінансів, ані розуміння, що моє місто там, але я часто думаю про те, чи змогла би я там знімати? 

Фото: особистий архів Олени

Фото: особистий архів Олени

В часи, коли ми на власні очі бачимо війну та смерть, чи є місце мистецтву? Яка його місія під час війни?  

Перехід однієї епохи в мистецтві до іншої завжди пов’язаний з якоюсь дуже сильною подією у всесвіті: це такі спалахи у житті, які не можуть не впливати на митців. Дуже багато фотографів зараз змінило теми довійськові на репортажі сьогодення. Для мене це дуже логічно: якщо мистецтво – це сенс мого життя, а в моєму житті зараз війна, вона змінює мене і змінює все, що я народжую. 

В часи війни навпаки, саме мистецтву є місце: подивіться, який спалах зараз в малюванні муралів по всьому світу. Чи штучний інтелект, який дозволяє створити картину, навіть якщо людина зовсім не вміє малювати, і створюються шедеври. Короткий метр, документальне та звичайне кіно – скільки створено вже за період війни, і скільки ще буде. Ми – печерні люди, нічого не змінилось, все, що нас турбує, ми оформляємо в щось, що має візуальне відтворення. 

Зрозуміло, що місія мистецтва зараз – це нагадування про війну та виклик емпатії у країнах, що нам допомагають. Але, якщо глянути глибше, то це збір усіх можливих аудіо- та візуальних предметів мистецтва для наших нащадків та для світу.

Наостанок: ваш переможний репортаж – це?

Він попереду і він – про перемогу. 

Фото: особистий архів Олени