24 травня #Букви опублікували інтерв’ю кастинг-директорки Алли Самойленко щодо художнього фільму “Буча”, де вона описала етичну проблему добору людей на роль загиблих внаслідок російських злочинів жителів Бучі. Над виробництвом фільму працює команда продюсера та сценариста Олександра Щура. Через деякий час після публікації Олександр звернувся до редакції із проханням прокоментувати власну позицію. Згідно з правом на відповідь, #Букви надали Олександру Щуру можливість висвітлити власну точку зору в колонці.

У своєму матеріалі автор і продюсер наголосив, що фільм “Буча” – це художній фільм на основі реальних подій про порятунок людей з окупованої території. Відтак спростував деякі факти, надані Аллою Самойленко в інтерв’ю. За словами Олександра, головна мета кінокартини – протистояти російській пропаганді та вшанувати пам’ять загиблих. Натомість продюсер та сценарист визнав, що оголошення про набір акторів масових сцен на роль загиблих є некоректною.

Після публікації до #Букв звернулась Алла Самойленко з проханням публічної відповіді на звернення Олександра. У матеріалі розглянуто головні тези щодо представленої проблеми, насамперед ті, в яких було згадано ім’я Алли, і на які, згідно з правом на відповідь, вона висловила власну точку зору.

 

  • Пряма цитата: “Нещодавно українську кіноспільноту обурила новина, що російські кінороби зняли стрічку “Азовсталь. Освобождение”.  Звісно, в ній мова йде про “звільнення “Азовсталі “від українських нацистів”. І прямо зараз цей фільм возять і показують кінотеатрами Європи. Сучасний світ вже не буде чекати 10 років, як хтось пропонує, поки ми зробимо наші фільми».

– Насамперед, посилання на стрічку, яка мала покази в Болгарії, “Азовсталь. Освобождение» в даному випадку некоректне. Цей, так би мовити, фільм – документальний. І навряд чи його “возитимуть” Європою. Хіба, десь для “путінофанів» у клубах показуватимуть. Що ми можемо протиставити в цьому випадку “раша пропаганді”? Правильно, документальне кіно. Якого в нас, дякуючи приватним зусиллям фільммейкерів, їх об’єднанням, дуже багато. Є безпрецедентні картини, наприклад, фільм Мантаса Кведаравічюса та Ганни Білобрової “Маріуполіс-2», або “20 днів у Маріуполі» Мстислава Чернова та Євгена Малолєтки, наш лауреат Санденсу – безумовний хедлайнер усіх документальних форумів, куди він потрапляє. І це вбивчий аргумент, потужна зброя проти “раша пропаганди”, в яку вкладались космічні суми десятки років, яка проникала в усі можливі сфери і пустила коріння як пирій, по всіх усюдах. Станом на сьогодні, навіть у цивілізованих країнах є багато агентів впливу, які все ще тягають усюди фейки, спродуковані гігантською машинерією “раша пропаганди”. І протиставити цьому ми можемо тільки якісні документальні свідчення. Правдиві свідчення, навіть, до болю правдиві. Цікаво описує процес створення свого фільму той самий Мстислав Чернов, який працював над ним з АР – мав редактора, який суворо слідкував за дотриманням правдивості розповіді включно з хронологією, геотегами і часовими відмітками на фото і відео. Ніякі ігрові фільми з цим “тягатися” не зможуть. 

Наше першочергове завдання – просувати ці фільми у світі, робити це у зрозумілий і звичний спосіб для іноземного глядача і його істеблішменту. Цим, до речі, блискуче займається Український інститут. Якщо читач ще не знайомий з його діяльністю – дуже раджу переглянути, бо робляться справді унікальні речі. При тому, без жодного фінансування від держави, хоч це і держустанова. Взагалі, зараз активно працюють на культурному поприщі –  Український інститут і Суспільне. Є ще багато приватних проєктів, таких, як Вавілон 13, Українер, Український свідок, наприклад, та багато інших, що теж займаються глобальною культурною дипломатією і активно просувають українську повістку за кордоном.

 

  • Пряма цитата: “пані Алла не зверталась до нас з приводу інформації, наведеної у цій статті, тому більшість наданої нею інформації носить неправдивий, упереджений та спекулятивний характер».

– Не розумію, за якою  інформацією я мала звертатися до авторів фільму? Пан Щур вважає, що для того, щоб давати коментарі, потрібно звертатися за коментарями? Я не є представником медіа. Вся історія розгорталася в мережі, було багато дописів із численними коментарями – як учасників цього проєкту, так і опонентів, де можна було детально ознайомитися з предметом (задумом, позицією авторів, трейлером, їх способом реагування на скандал, спробою участі пана Щура у дискусії, ініційованій Кіноакадемією, навіть спробою пана Щура дати інтерв’ю українською мовою Лєні Чиченіній, мешканці Бучі, культурній оглядачці). Цього більш ніж достатньо, щоб скласти якнайповніше враження про предмет. Фільмографії творців є в мережі, кожен охочий може легко задовольнити цікавість і побачити зразки продукції, створені раніше режисером, сценаристом. Що саме з наведеної мною інформації не відповідає дійсності, пан Щур не прокоментував.

Я спробую. На момент початку публічного скандалу інформація про те, що психологи жодним чином не були задіяні ні в створенні сценарію, ні трейлера – це витікало зі слів самих авторів. Більше того, якщо правда, що вони все ж наважилися взяти консультанта, як він вказує у своїй репліці – я відношу на рахунок гострої публічної реакції, яка підштовхнула, цілком можливо, до того. На момент написання сценарію і створення трейлера, пан Щур не цікавився думкою спільноти про готовність приймати зйомки у самій Бучі. Ініціатива створення сценарію виходила, я так розумію, від самого волонтера nomad (чомусь його ніяк не називає пан Щур, не коментує його біографію, можливо, вже перейменували у фільмі?) і його врятованих, серед яких є, наприклад, сім’я Покладів, яка активно взялася просувати ідею створення фільму на всіх можливих майданчиках. І я знаю також той факт, що саме після широкої дискусії в мережі пан Щур все ж приділив увагу принаймні опитуванню місцевих жителів, що перебували в окупації, а не тільки героям тих кількох сюжетів, які потрапили в його сценарій. Що теж, в принципі, є добре. Жанр побутової комедії, в якому працював до того пан Щур, передбачає трохи інші процедури, аніж створення фільму-катастрофи, тим більше, за мотивами реальних подій. Коли я наголосила на тому, що в окупації пан Щур не перебував, мова йшла про те, що особистого досвіду він не мав, але і з місцевими жителями, окрім кількох прототипів власного сценарію, не спілкувався, не проводив збір матеріалу, як зазвичай, робиться в таких випадках. Смішна ремарка, що мовляв, раз не був в окупації – то не має права знімати. 

 

  • Пряма цитата: “Про наведені у статті “факти”: що продюсер фільму – штатний сценарист “95 Кварталу”, про тривале перебування в кадрі важко пораненої дівчинки, що у сценарії немає згадок про жодного з інших волонтерів, є відвертою брехнею, і хай залишаться на совісті тієї, хто їх озвучив»

[примітка: 30.05.2023 р. До #Букв звернулася пресслужба “Кварталу-95” та уточнила, що Олександр Щур був звільнений зі Студії “Квартал-95” за власним бажанням з 03.03.2022 року]

– Я прочитала одну з фінальних версій сценарію. Цього більш ніж достатньо, щоб скласти об’ємне враження від проєкту, сюжетних ліній, художніх прийомів тощо.  І змалювання мною ситуації – це його власні сюжетні ходи. Звісно, картина в процесі створення може змінюватися, в монтаж може не піти якась частина, або якісь сцени кардинально зміняться, якісь персонажі можуть нівелюватися в процесі. Все буває. Але якщо є зафіксований на папері порядок сцен, є план зйомок –  ці сцени мають бути зняті. Принаймні, пошук дітей на ці епізоди в мережі я бачила, отже, ці сцени, за участі тяжко пораненої семирічної дівчинки, хлопчика-підлітка, який мав грати трупа –  точно були зняті. Тому звинувачення мене у неправдивій, упередженій, спекулятивній подачі мого власного коментаря я відкидаю.  

У сценарії не згадано інших волонтерів. Точніше, згадано в такому контексті – те, що недоступно українським рятівникам, доступне казахському рятівникові. Розтин, як кажуть, покаже. Як і те, чи пишатимуться проєктом актори і кілька гарних професіоналів кіносвіту, які долучилися до його створення. Компанія Фільм ЮА, яка бере участь у виробництві, вже неодноразово доводила свою спроможність навіть невдалі картини прокатувати і продавати, бо ринок є ринок, він вимагає контенту, і кожен продукт, навіть неякісний, все одно знаходить свого споживача. Отже, я так розумію,  скоро побачимо, чи стане проєкт “Буча” новим “Списком Шиндлера”, чи ні.

Принагідно дякую пресслужбі Кварталу-95 за підтвердження інформації. А також наводжу перелік робіт пана Щура: “Я, ти, він, вона” (реж. В. Зеленський, Д. Додсон, 2018 р), “Семья на год” (реж. А. Сілкін, 2019 р.), “18-летний олигарх” (реж. А Сілкін, 2020 р.), “Беглецы” (реж. А. Сілкін, 2020), “Спасти маму” (реж. А.Сілкін, 2021) – пан Щур там – креативний продюсер, “Дом Бобринских” (реж. А.Сілкін, 2022) – це все створено компанією “Квартал-95”. І є “Побачення у Вегасі”! (реж. С. Уейн, 2020, компанії Go production). 

Пан Тіунов фільмом “Буча” дебютує, оскільки до цього в його доробку – лише музичні відео та фільм “Продюсер”, де він виступає в якості продюсера (реж. С.Уейн, 2019 р. також в компанії Go production).

 

  • Пряма цитата: “хибна теза авторки, що не можна знімати фільми про війну під час самої війни. Наведу лише два свіжих приклади: фільм “Володар Бурі” режисерки Кетрін Бігелоу, який отримав 6 премій “Оскар”, розповідає про війну в Іраку, і знятий у 2008 році саме під час цієї війни. “Кіборги” Ахтема Сеітаблаєва знятий у 2017 році, коли російські війська продовжували окупацію нашої території і постійні провокативні обстріли» 

– Ну, мабуть, пан Щур не приділив належної уваги хоча б Вікіпедії щодо фільму Кетрін Бігелоу “Володар бурі” і перебігу подій під час Іракської війни. Період активних бойових дій тривав у Іраку кілька тижнів, почавшись у березні 2003 року. Далі настав тривалий період терактів і громадянської війни, який не характеризувався активними бойовими діями, але постійною небезпекою для життя – так. Картина знімалася на американській авіабазі в Йорданії, без залучення реальних учасників подій. Також без залучення місцевих жителів, що пережили окупацію і масові вбивства, знищення житлового фонду і інфраструктури. На момент зйомки (2006-2007 роки) вже стався певний часовий лаг, відбувся певний процес переосмислення подій у американському суспільстві. Був консенсус… Фільм – про особисту драму людини, що потрапила в жорна війни і вже не змогла з них вийти. Фільм  антивоєнний, із надзвичайно глибоким проникненням у внутрішній світ людини, яка пережила певні події і свідомо обирає ризик балансування на межі життя і смерті. І при цьому фільм сповнений любові до життя. Сценарій на основі власної книги написав учасник подій.

Стосовно “Кіборгів” – те ж саме – певний проміжок часу (3 роки від подій), інша територія, камерна історія, обмежена простором локації, без участі масовки, за характером – так, фільм пропагандистський. Чи існувала для авторів проєкту “Буча” війна до 2022 року? Війна, від якої люди “устали», воліли не помічати, вочевидь, провокативні обстріли і окупацію, що тривала. Це все не заважало співпрацювати з рфією у мирному Києві до останнього, шукати замирення з ворогом і казати, що “вайна вигадна баригє”. Ще раз наголошу, вже як кінознавець – в історії кіно невідомі приклади створення якісних фільмів про війну прямо під час бойових дій. Пропагандистських агіток-одноденок –  так, є приклади. Особливо численні – у скаженого сусіда. Зараз, наприклад, сусід вже спромігся відзняти саме ігровий фільм про Маріуполь. 

 

  • Пряма цитата: “Алла Самойленко, яка у інтерв’ю “Буквам” розповідає, що зарано знімати художнє кіно про війну, вітала Олега Сенцова з перемогою і бажала зняти гарний фільм про “Азовсталь”! Єгор Олесов вже зняв фільм “Донька”, де події відбуваються у Бучі, кіностудія Film.UA відзняла фільм “Дві сестри” та 6-серійний серіал “Those who stay” теж на тему війни»

– І тут – повз! Я написала допис-привітання колегам, які отримали грантові гроші (близько 1 млн доларів США) на девелопмент проєктів. Мені дійсно було радісно від того, що ті, кого підтримала приватна американська компанія Нетфлікс –  ряд провідних українських фільммейкерів у складі режисерів, продюсерів, сценаристів,  таким чином отримали можливість спокійно працювати над своїми проєктами, не думаючи, де взяти гроші на прожиття. Для тих, хто не розуміється на цих процесах, поясню: грант (стипендія, можна сказати) дається саме на розвиток проєкту. І чи дійде до реалізації взагалі, і коли саме – залежить від дуже  великої кількості факторів. Зазвичай, від початку розвитку проєкту до його релізу в кінотеатрі може пройти багато років. Як приклад – один з останніх успішних українських фільмів “Памфір” йшов до глядача 9 років. Фільм, на який рівняється пан Щур – “Список Шиндлера” (процес його створення сам заслуговує на екранізацію) йшов до екрану 50 років. На цьому шляху пережив невдалу спробу реалізації у 60-ті роки 20 сторіччя, відмову знімати його режисерів Вайлдера, Скорсезе, Полака, зрештою, Поланскі, який просто не зміг з особистих причин на той момент взятися за цей матеріал. Спілберг виношував ідею фільму 10 років. Якщо дослівно – не бажала успіху, а застерігала від поспіху у реалізації фільму про “Азовсталь”. Після того, до речі, мала розмову і з продюсером фільму Денисом Івановим, і з самим Олегом Сенцовим, бо тема ця мені занадто близька особисто. І я стою на тому, що тему “Азовсталі” ігровому кіно треба залишити у спокої. Принаймні, поки не вийдуть з полону всі, хто там залишається. До речі, Олег Сенцов зараз у війську. 

Станом на сьогодні є велика кількість написаних і вже апробованих в межах міжнародного кінопроцесу українських проєктів найвищої якості. І нікому не відомо, як і коли вони будуть реалізовані. Все впирається у відсутність хоча б найменшого вітчизняного фінансування, найменшої підтримки з боку нашого власного розпорядчого органу, Держкіно, який мав би виробляти політики і будувати взаємини на міждержавному рівні з іншими кіноінституціями з метою підтримати сектор. Натомість, ми бачимо від цього засадничого органу зараз лише палиці в колеса. А всі сутнісні події, отримання грошей іноземних донаторів – відбуваються якось окремо від держорганів. Я думаю, частину проєктів буде знято, права будуть віддані комусь, творчі групи будуть не українські, що, звичайно, боляче вдарить по індустрії. Не всі можуть знайти приватні кошти на реалізацію такого коштовного задуму. Та ще й залучити всі органи влади: “Генштаб, Міноборони, ГУР, Нацполіція, прикордонники, мерія Києва, цивільна-військова адміністрація Київщини». Я так розумію, це тепер буде стандартна практика, і саме так державні органи будуть допомагати всім фільмам про війну, що зніматимуться в Україні? Стосовно інших, вже знятих ігрових проєктів, зрозуміло, що вони є і будуть, каналам потрібно чимось заповнювати ефір. І тут підходимо до основного. Мірило –  розум і совість творця. Ну, і бюджети, куди без них, якщо потрібно освоювати бюджети (наприклад, виділені з держбюджету для виробництва телеконтенту 500 млн гривень, розподілені між виробниками).

Я нічого не можу сказати про фільм Олесова, крім того, що це камерна картина, теж дебют, основна дія там протікає в межах помешкання, масовку грати трупи на вулиці не розкладали. “Дві сестри” – це польська картина, яка знімалася по гарячих слідах, роуд муві з головними героїнями – польськими дівчатами, наскільки мені відомо, художній метод, якого дотримувався режисер – на межі документального, з малою знімальною групою. Історія вигадана. “Ті, хто залишилися” – шість вигаданих новел, з яких я знаю дві – спроба іронічного погляду на ситуації, які супроводжували процеси вимушеної еміграції. Про цей проєкт написано багато, теж швидко дізнаємося, що це за погляд, і які цінності сповідують автори проекту. Стосовно ще одного проєкту, “Перевізниці” – це може бути той випадок контенту, який, не порушуючи особливо етичних меж, дозволяє опрацьовувати події. Сама побудова сюжету, коли дія обмежена місцем, коли розповідь замінює пряму дію, не вимагаючи інсценування – це тип психологічної роботи. До речі, за описом нагадує повнометражний документальний фільм, щойно представлений в Каннах – “Звідки-куди» польського режисера Мачека Хамела. Є й інші, вже реалізовані під час повномасштабного вторгнення проєкти. Скоро побачимо, що за контент назнімали на хвилі інтересу творці.

Є ігрові короткометражні фільми, зняті під час повномасштабного вторгнення, що також знімаються по гарячих слідах, часто – власним коштом. Як правило, міні-командою. Це рефлексії, спроби зафіксувати стан, враження, почуття – часом, дуже круті, вони вже фестивалять, і ці картини, їх присутність на фестивалях – величезна підтримка цілому великому пластові українського кіновиробництва. Є відверто хайпові, з голосними назвами, як правило, дуже слабо зіграні і зняті, які свою ігрову частину, буває, підсилюють хронікальними кадрами. І це, зрозуміло, нікуди не йде. Хоча, навіть такі стрічки зараз претендують на “Дзигу”, національну кінопремію.  

Підсумовуючи, чи потрібна пропаганда? Так, вміло і розумно зроблена, всіма можливими засобами, на всіх носіях, інакше ми ризикуємо зникнути. Весь наш інфопростір має бути просякнутий грамотно зробленою пропагандою. Чого зараз я не спостерігаю. Чи потрібно знімати кіно під час війни? Так, звичайно, процес безперервно фільмується, з’являються документальні шедеври гострої публіцистичної сили авторства українських та іноземних творців. Представництво –  фестивальне і телевізійне. Чи є десь тут голос авторів ігрового кіно – безумовно, всі мені відомі талановиті українські режисери мають в розробці проєкти, часом навіть декілька. На перспективу. Я спостерігаю за процесом створення деяких із них – це складно, боляче і проходить через  горнило самоцензури. Бо зараз всі шукають співзвуччя з гострим почуттям правди у людей,  ці нові пристосування, нову мову, як говорити про війну. Такі відкриті дискусії є у документалістів, у журналістів, у драматургів, у письменників, у режисерів і сценаристів. Немає сумнівів тільки в тих, хто до вторгнення знімав “раша серіали”, а зараз з тією самою оптикою, з тим самим інструментарієм хоче продовжувати це робити, тільки вже “патріотично» українською мовою, якої часто не знають, бо багато сценаріїв продовжують створюватися російською, а потім перекладаються. Такої продукції зараз буде сила-силенна. 

Щодо “закиду” продюсерам, які бояться проєкту “Буча”, бо він, мовляв, покаже там щось – ну, це лихоманка неофіта, хоч і вельми амбітного. Це свідчить про те, що особа, яка це сказала, не зовсім розуміє, як влаштована українська та світова кіноіндустрія. Бо поки велика кількість класних продюсерів, режисерів торувала шлях до визнання українського кіно на світовому рівні і постання повноцінної індустрії, пан Щур у складі “Кварталу-95” плідно знімав побутові комедії з російським режисером Сілкіним.