Але насправді просто протікає інформаційна модель, яка була збудована Володимиром Путіним відразу ж після його приходу до влади й стала альтернативою моделі, що існувала з часів горбачовської перебудови. Адже саме Горбачов запровадив інститут, якого, по суті в повноцінному вигляді не було з ленінських часів — часів Надії Крупської. Ну і, до речі, дружини ленінських соратників — Троцького, Каменєва та інших — теж були авторитетними партійними дамами. При Сталіні всі поховалися і спроба Хрущова повернути свою сім’ю в публічний простір мало що змінила. Зате все змінила Раїса Горбачова, яка постійно перебувала поруч з чоловіком, була його головною порадницею і близьким другом.

Тільки з роками — втім як і про багато інших дій Горбачова — стало зрозуміло, що несподівана поява в комуністичній державі першої леді було пов’язано  не з якимись продуманими намірами Горбачова, а з щирою любов’ю до дружини. Так, це була не політика, це була любов, яка у справжніх політиків зустрічається не так часто. І, можливо, саме тому такі відносини викликали буквально звірячу ненависть і у радянської номенклатури, і у радянського народу, який зазвичай яке не сприймав все щире.

Так що фактичний наступник Горбачова Борис Єльцин уже й не намагався — та й не хотів через характер зробити свою дружину Наїну “справжньою” першою леді Росії, хоча її вплив на чоловіка теж був великим. І безперечним був авторитет єльцинської сім’ї, яка досі залишається одним з найвпливовіших кланів путінської Росії.

У будь-якому випадку, про особисте життя Єльцина було відомо досить багато. Його дружина, його дочки, його зяті завжди були перед очима, вони брали участь у громадському та світському житті, а дочка Єльцина Тетяна Дяченко, яка потім вийшла заміж за колишнього главу адміністрації президента і стала Тетяною Юмашевою, навіть була радником глави держави. І в останній період президентства Єльцина про неї нехай і іронічно, але говорили як про співправительку і можливу ​​спадкоємицю батька.

Путін поводився зовсім по-іншому. Він ніколи не афішував своє особисте та сімейне життя. З першого дня поводився на посаді президента країни не як публічний політик, а як офіцер КДБ. Дружина Путіна з’являлася поруч з ним виключно тоді, коли мова йшла про протокольні заходи — і, зрештою, цей протокол завершився публічним розлученням.

Про своїх дочок Путін ніколи нічого не розповідав. Ми й зараз не володіємо підтвердженою інформацією. Говоримо про можливих дочок, про ймовірні зв’язки. Про можливих зятів. Все це тримається виключно на припущеннях, а не на фактах. Кремль ніколи нічого не підтверджує. Путін ніколи ні про що не розповідає. На спільних фотографіях з членами сім’ї ніколи не з’являється. І точно також поводяться багато представників його оточення. Винятком є ​​хіба що Дмитро Медведєв, який одружився зі своєю однокласницею. Його дружина Світлана із задоволенням грала роль першої леді під час перебування Медведєва президентом. Але оскільки й сам Медведєв був умовним президентом, то і його дружина була умовною першою леді. Все це не мало ніякого значення.

Якби Путін так відчайдушно не приховував своє особисте і сімейне життя, воно нікого б не цікавило. І вже точно ніхто не здивувався б тому, що його колишній зять мав можливість за безцінь купити якісь там акції.

На тлі вседозволеності російської номенклатури й самого Путіна, про яку неодноразово розповідали численні дослідники, можливості зятя виглядали цілком логічно і природно. А кому ще купувати за безцінь акції нафтових компаній, якщо не путінському зятю? І взагалі це його акції — або ж акції самого Путіна? І що тут змінюється на тлі інформації про знаменитого віолончеліста Ролдугіна та інші махінації, крім того, що ми взагалі нічого не знаємо про Путіна поза президентського протоколу і це породжує мільйони чуток і припущень від двійників президента до двійників його кабінетів. Але це точно не вказує на конфлікти в оточенні й деградацію влади. Тому що влада Путіна базується зовсім не на популярності у населення і не на лояльності еліт.

Не розуміти цього — значить допускати ту ж помилку, що допустили білоруси, які вірили що режим Лукашенка закінчиться рівно тоді, коли сотні тисяч людей вийдуть на вулиці Мінська та інших білоруських міст. А чому вони у це вірили? А тому що протягом десятка років більшість жителів країни дійсно підтримувало свого божевільного правителя і вважало себе його опорою. І можна було вважати, що як тільки ця опора зникне, то зникне і сам режим.

Але думати й бути — це зовсім не одне і теж. Опорою режиму Лукашенка з часів знищення їм білоруського парламенту і проведення референдуму, що легітимізували президентське всевладдя, стали силові структури. Лукашенко дійсно прийшов до влади на відносно демократичних виборах, але потім зчинив справжній державний переворот і з цього часу правив виключно за допомогою сили. Так, при цьому більшість білорусів підтримували організатора перевороту. Але від того, що вони перестали його підтримувати для режиму мало що змінилося. Тому що режим як спирався на силу, так і спирається, тільки зараз потрібно бити більшу кількість людей. А з економічної точки зору режим як спирався на російські подачки, так і спирається — йому байдужі санкції цивілізованого світу і збіднення населення.

З путінським режимом практично та ж ситуація. Путін прийшов до влади як регент Єльцина, його головною функцією було забезпечити безпеку президентської сім’ї й баланс інтересів кланів. Але з того часу минуло  два десятиліття, які змінили саму сутність режиму. Як і Лукашенко, Путін тепер спирається не на клановий баланс і вже точно не народну підтримку, а на силові структури. Будівництво саме такого режиму було розпочато Путіним відразу ж після його приходу до влади, але дуже обережно, перейшло у відкриту фазу після розгрому ЮКОСу і практично завершилася окупацією Криму. Це був перший конституційний переворот, який пов’язав всю еліту. А другий переворот стався тоді, коли Путін, який завжди рішуче виступав проти будь-яких конституційних змін і навіть поступився кріслом Медведєву, щоб не бути обраним на третій термін поспіль, забезпечив власне “занулення”  та інші поправки до конституції, які перетворили президента майже в монарха і забезпечили йому повну недоторканність після відставки.

І тепер в Росії ми маємо справу з диктатурою, яка перевершила навіть білоруську. І в Москві, і в Мінську ми маємо справу з правителями, які можуть бути повалені тільки в результаті народного повстання, при якому народу доведеться витримати справжню війну з силовими структурами влади. Або можна говорити про зміну режиму, якщо про транзит задумається саме перша особа, як про це задумався багаторічний президент Казахстану Нурсултан Назарбаєв. Але при цьому ми повинні розуміти, що такий транзит забезпечить повне всевладдя Путіна аж до його фізичного кінця і дозволить новому президенту хіба що обережно маневрувати в спробах знайти якийсь новий клановий баланс, щоб вціліти після Путіна або посилати несміливі сигнали Заходу. А ось демонтаж путінського спадку почнеться саме тоді, коли Путіна не буде і якщо стане очевидною неефективність і непотрібність продовження силового режиму.

Поки ж потрібно розуміти одну просту річ. Поки Путін і Лукашенко живі, а їх народи безсилі або інертні, від влади вони добровільно ніколи не відмовляться. Ніякі корупційні історії, ніякі марші протесту, ніякі санкції не змусять їх зробити це, поки силовики зацікавлені підтримувати господарів і стріляти у власний народ.