20-річний марш Володимира Путіна на війну в Україну — і як Захід не впорався із цим

Матеріал The Wall Street Journal переклала для #Букв Інна Пустовалова.

На початку листопада, за місяці до початку війни, директор ЦРУ Вільям Бернс відвідав Москву, щоб попередити: США вважали, що президент Росії Володимир Путін готується вторгнутися в Україну. Якщо він піде далі, то зіткнеться з серйозними санкціями з боку об’єднаного Заходу.

Керівник американської розвідки був на зв’язку через захищений кремлівський телефон з Путіним, який перебував на чорноморському курорті Сочі – ізольований від усіх, крім кількох довірених осіб. Російський лідер не зробив жодних зусиль, щоб спростувати звинувачення Бернса. Замість цього він спокійно продекламував список скарг щодо того, як США роками ігнорували проблеми безпеки Росії.

Щодо України, то Путін сказав Бернсу, що це – не справжня країна.

Після повернення до Вашингтона глава ЦРУ повідомив президенту Байдену, що Путін ще не прийняв безповоротного рішення, але рішуче налаштований на вторгнення. Оскільки європейські країни сильно залежать від російської енергії, російські військові модернізовані, Німеччина переживає зміну урядів, а США дедалі більше зосереджуються на щораз потужнішому Китаї, Путін подав усі ознаки того, що ця зима є найкращою можливістю повернути Україну назад під контроль Москви.

Протягом наступних трьох місяців Вашингтон намагався переконати своїх європейських союзників виступити єдиним фронтом. Самі Сполучені Штати намагалися збалансувати дві цілі: стримати Путіна, уникаючи дій, які він міг би розцінити як провокацію; та озброїти Україну, щоб зробити вторгнення якомога дорожчим для Росіі.

Зрештою, Заходу не вдалося ні стримати пана Путіна від вторгнення в Україну, ні запевнити його, що посилення орієнтації України на Захід не загрожує Кремлю.

На цей момент це стало вже усталеною закономірністю. Протягом майже двох десятиліть США та Європейський Союз ввагалися, як поводитися з російським лідером, оскільки він вдавався до щораз агресивніших кроків, щоб відновити панування Москви над Україною та іншими колишніми радянськими республіками.

Погляд на історію російсько-західної напруженості, заснований на інтерв’ю з понад 30 колишніми і нинішніми політиками у США, ЄС, Україні та Росії, показує, як західна політика безпеки викликала гнів Москви, не стримуючи її. Це також показує, як Путін постійно розглядав Україну як екзистенційну для свого проекту відновлення російської величі. Найбільше питання, яке викликає ця історія, полягає в тому, чому Захід раніше не побачив небезпеки.

Вашингтон, маючи президентами як демократів, так і республіканців, та його союзники спочатку сподівалися інтегрувати Путіна в порядок часу, що був після холодної війни. Коли Путін відмовився, у США та їхніх європейських партнерів було мало бажання повернутися до стратегії стримування, яку Захід нав’язав Радянському Союзу. Німеччина, найбільша європейська економіка, зробила ставку ЄС на мир через торгівлю, розвиваючи залежність від російської нафти та газу, і Берлін зараз перебуває під міжнародним тиском, щоб змінити її.

Організація Північноатлантичного договору зробила заяву ще в 2008 році, що Україна і Грузія одного дня приєднаються, але протягом майже 14 років так і не завершили їх залучення у члени. ЄС уклав торговельну угоду з Україною, не враховуючи відповіді Росії. Західна політика рішуче не змінилася у відповідь на обмежене вторгнення Росії в Грузію та Україну, що спонукало Путіна вірити, що повномасштабна кампанія завоювання України не зустріне рішучого опору — ні на міжнародному рівні, ні в Україні, країні, чия Незалежність, як він неодноразово говорив, була прикрою випадковістю історії.

Коріння війни лежить у глибокій амбівалентності Росії щодо свого місця у світі після розпаду Радянського Союзу. Зменшеній Росії потрібна була співпраця із Заходом, щоб модернізувати свою економіку, але вона так і не змирилася із втратою контролю над сусідами на сході Європи.

Жоден сусід не був настільки важливим для розуміння Росії власної долі, як Україна. Захоплення царями територій нинішньої України в 17-18 століттях було вирішальним для становлення Росії як великої європейської імперії. Російські імперії, що розпалися, втратили Україну через рух за незалежність на тлі поразки у Першій світовій війні та знову в 1991 році, коли українці переважною більшістю голосували за Незалежність.

Після хаотичних 1990-х ветерани служби безпеки навколо Путіна, якими наповнили російський уряд, гірко скаржилися на те, що вони бачили зазіхання Заходу на традиційну сферу впливу Москви у Центральній та Східній Європі. Низка нових демократичних країн, які були сателітами Москви або колишніми радянськими республіками, приєдналися до НАТО та ЄС, вважаючи членство в обох інституціях найкращою гарантією свого суверенітету проти відродження російських імперських амбіцій.

Якщо дивитися з інших країн Європи, розширення НАТО на схід не загрожує безпеці Росії. Членство в НАТО – це в основі обіцянка колективного захисту члена, який зазнає нападу. У 1997 році Альянс погодився не розміщувати на постійній основі значні бойові сили у своїх нових східних членах, які були б здатні загрожувати території Росії. Росія зберегла величезний ядерний арсенал і найбільші збройні сили в Європі.

Путін ж розглядав інтереси російської безпеки ширше, пов’язуючи збереження впливу Москви у сусідніх країнах зі своїми цілями відродження світової могутності Росії та зміцнення свого авторитарного правління вдома.

Зв’язок прояснився на президентських виборах в Україні 2004 року. Путін заздалегідь повідомив США, хто має перемагати.

Коли радник Білого дому з національної безпеки Кондоліза Райс відвідала Путіна на його дачі під Москвою в травні того ж року, російський лідер познайомив її з кандидатом у президенти України Віктором Януковичем. Пані Райс прийшла до висновку, що Путін влаштував несподівану зустріч, щоб продемонструвати свою велику зацікавленість у результатах виборів, про що вона нагадала в недавньому інтерв’ю.

Початкова перемога Януковича на виборах була затьмарена звинуваченнями у шахрайстві та залякуванні виборців, що спричинило тижні вуличних протестів і страйків, які отримали назву Помаранчевої революції. Верховний суд України призначив нове голосування, на якому переміг прозахідний кандидат Віктор Ющенко.

Кремль розглядав Помаранчеву революцію як дестабілізацію, спонсоровану США, спрямовану на те, щоб витягнути Україну з орбіти Москви, і як прелюдію до подібної кампанії в самій Росії.

Щоб зменшити занепокоєння Москви, адміністрація Буша окреслила обмежену фінансову підтримку, яку вона надала українським ЗМІ та неурядовим організаціям в ім’я просування демократичних цінностей. Загальна сума склала 14 мільйонів доларів. Білий дім вважав, що скромна сума відповідає “програмі свободи” пана Буша щодо підтримки демократії, але навряд чи достатня, щоб змінити хід історії.

Цей жест лише підтвердив підозри росіян. “Вони були вражені результатом, яким, на їхню думку, ми отримали за 14 мільйонів доларів”, – згадував Том Грем, старший директор Ради національної безпеки Буша з Росії.

Через три місяці після втрати влади України через прозахідного президента Путін назвав розпад Радянського Союзу “найбільшою геополітичною катастрофою століття”.

У 2005 році розвідка США дізналася, що уряд Путіна провів широкий огляд російської політики у “ближньому зарубіжжі”, як Кремль називав колишні радянські республіки. Відтепер Росія буде використовувати більш наполегливий підхід і енергійно боротиметься з впливом США.

Повідомлення почули й українські чиновники. Коли керівник Адміністрації Президента Ющенка Олег Рибачук відвідав Кремль у листопаді 2005 року, він обговорював з Путіним Помаранчеву Революцію. Пан Рибачук описав вуличні протести як корінний рух українців, які хотіли обрати власний політичний курс.

Путін же відверто відкинув цю ідею як нісенітницю. Він сказав, що прочитав усі звіти своїх спецслужб і знав, що цей рух організували США, ЄС та Джордж Сорос, – згадував пан Рибачук в інтерв’ю.

Під час окремої зустрічі Буш запитав Путіна, чому він вважає розпад Радянського Союзу найбільшою трагедією 20-го століття. Безперечно, загибель понад 20 мільйонів радянських громадян у Другій світовій війні була гіршою, сказав Буш. Путін відповів, що розпад СРСР був гіршим, оскільки, за словами пані Райс, яка була присутня, 25 мільйонів росіян залишилися за межами Російської Федерації.

Проте Путін показав західноєвропейським співрозмовникам інше обличчя, заохочуючи їх повірити, що він хоче, щоб Росія була частиною ширшої європейської родини. Незабаром після того, як він став президентом, він вразив парламент Німеччини промовою, в якій пообіцяв побудувати сильну російську демократію та співпрацювати із Заходом. Вільно розмовляючи німецькою мовою, яку вдосконалив, коли він був офіцером КДБ у колишній Східній Німеччині, він заявив: “Холодна війна закінчилася”.

Він зачарував політиків і бізнес-лідерів по всій Європі та відкрив шляхи для прибуткової торгівлі. Європейські лідери назвали Росію “стратегічним партнером”. Серед тих, хто вважав його близьким другом, були канцлер Німеччини Герхард Шредер та прем’єр-міністр Італії Сільвіо Берлусконі.

Путін був особисто активним у сприянні хорошим економічним відносинам, нагадав багаторічний німецький дипломат Вольфганг Ішингер. На одній з нарад піднялося питання про бюрократичні перешкоди для німецьких закупівель російської деревини. Путін зателефонував профільному міністру і за лічені хвилини вирішив це питання.

“Путін сказав: “Так, проблема вирішена — що далі?”, — згадував пан Ішингер.

Сприйняття змінилося в січні 2007 року, коли пан Путін висловив своє зростаюче розчарування щодо Заходу на щорічній Мюнхенській конференції з безпеки. У довгій і крижаній промові він засудив США за спробу керувати однополярним світом за допомогою сили, звинуватив НАТО у порушенні обіцянок, розширенні на схід Європи, і назвав Захід лицемірним за те, що він читає Росії лекції про демократію. У розкішному готелі Bayerischer Hof на аудиторію західних дипломатів і політиків опустився холод, згадують учасники.

“Ми не сприйняли промову так серйозно, як слід було”, – сказав Ішингер. “Для танго потрібні двоє, а Путін більше танго не хотів”.

Поведінка Путіна з прозахідними лідерами ставала агресивнішою. Під час зустрічі з головю балканської держави під час енергетичного саміту в Хорватії Путін виступив проти НАТО і назвав відрив Косова від Сербії найбільшим порушенням міжнародного права в новітній історії. Через роки він називатиме Косово прецедентом анексії Криму в України.

Наростала лють, Путін перебирав образи. Він кричав лайливі слова на адресу свого перекладача, який намагався не відставати.

“Кімната затихла. Це було неймовірно незручно: президент могутньої Російської Федерації знущався над простим перекладачем, який намагався виконувати свою роботу”, – сказав один із учасників.

В Україні президент Ющенко намагався здійснити надії Помаранчевої революції, що країна зможе стати процвітаючою демократичною за західним зразком. Нестабільна політика, звичайна корупція та економічна стагнація підірвали його популярність.

Пан Ющенко прагнув закріпити місце України на Заході. На Всесвітньому економічному форумі в Давосі в січні 2008 року він зустрівся з Райс, яка на той час була держсекретарем США, і благав її знайти шлях до вступу в НАТО. Процедура вступу до альянсу отримала назву План дій щодо членства.

“Мені потрібен План дій щодо членства. Нам потрібно зосередити український народ на стратегічній перспективі. Нам це дуже потрібно”, – сказав Ющенко, нагадала Райс.

Райс, яка спочатку не була впевнена в тому, що Україна потрібна в НАТО, дала неохочу відповідь. Коли запит обговорювався в Раді національної безпеки, Буш сказав, що НАТО має бути відкритим для всіх країн, які відповідають вимогам і хочуть приєднатися.

Саміт НАТО був призначений на квітень 2008 року в Бухаресті, у величезному Палаці парламенту, побудованому для колишнього комуністичного диктатора Румунії Ніколае Чаушеску. Саміти альянсу зазвичай продумані заздалегідь. Як би не намагався, але Білий дім так і не зміг подолати опір Німеччини та Франції щодо пропозиції ПДЧ Україні та Грузії.

Берлін і Париж вказали на невирішені територіальні конфлікти в Грузії, низьку підтримку НАТО в Україні та слабкість демократії та верховенства права в обох.

Меркель, згадуючи промову Путіна в Мюнхені, вважала, що він розглядатиме запрошення до НАТО як пряму і навмисну ​​загрозу для нього, за словами Крістофа Хойсгена, її головного дипломатичного радника на той час. Вона також була переконана, що Україна та Грузія не принесуть ніяких переваг НАТО як члени, сказав Хойсген.

Меркель заздалегідь повідомила Путіну, що НАТО не запрошуватиме Україну та Грузію до вступу, оскільки в альянсі є розкол у цьому питанні, але російський лідер все ще нервував, нагадав Хойсген.

З наближенням саміту НАТО Буш провів відеоконференцію з Меркель, але незабаром стало зрозуміло, що консенсусу заздалегідь не буде досягнуто.

“Схоже на перестрілку в OK Corral”, – сказав Буш, за словами Джеймса Джефрі, тодішнього заступника радника президента з національної безпеки.

Меркель була збентежена цим висловом і звернулася до свого перекладача, який зізнався, що він теж поняття не має, що мав на увазі президент США.

Під час вечері в Бухаресті Буш висловив свою позицію щодо надання Україні та Грузії ПДЧ, але безрезультатно. Наступного дня Райс і радник з національної безпеки Стівен Хедлі спробували знайти компроміс зі своїми німецькими та французькими колегами.

Райс, експерт із Радянського Союзу та Росії, сказала, що Путін хотів використати Україну, Білорусь та Грузію для відновлення глобальної могутності Росії, і що розширення щита членства в НАТО може стати останнім шансом зупинити його. Німецькі та французькі чиновники були налаштовані скептично, вважаючи, що російська економіка – занадто слабка і залежить від західних технологій, щоб знову стати серйозною загрозою.

На заключній сесії Меркель вела дебати в кутку кімнати з лідерами Польщі та інших східних членів НАТО, які рішуче виступали від імені України та Грузії. Президент Литви Валдас Адамкус різко розкритикував позицію Меркель, попередивши, що неспроможність зупинити відродження Росії в кінцевому підсумку загрожує східному флангу альянсу.

Буш попросив пані Райс приєднатися до активної дискусії. Єдиною спільною мовою пані Меркель, східноєвропейських лідерів і Райс була російська. Тож компромісна заява була обговорена російською, а потім складена англійською, сказала Райс.

“Ми сьогодні домовилися, що ці країни стануть членами НАТО”, – йдеться у ньому. Але не вказано коли. А ПДЧ не було.

Багато прихильників України були раді. Але деякі чиновники в Бухаресті боялися, що це було найгірше з обох сторін. НАТО щойно намалювало ціль на спинах України та Грузії, не надавши їм жодного захисту.

“Справа в тому, що ми відхилили заявку України і, так, ми залишили Україну в сірій зоні”, – сказав в інтерв’ю Радослав Сікорський, тодішній міністр закордонних справ Польщі.

Путін приєднався до саміту наступного дня. Він виступав за зачиненими дверима і ясно висловив свою зневагу до кроку НАТО, описуючи Україну як “вигадану” країну.

У публічних коментарях того дня він також поставив під сумнів, чи належним чином Крим був переданий від Росії до України за радянських часів. Деніел Фрід, який був найвищим чиновником Держдепартаменту з питань Європи, і Маріуш Хандзлік, тодішній радник президента Польщі з національної безпеки, були настільки у шоці, що зірвались з місця. Це була рання ознака того, що Путін не допустить статус-кво.

Через чотири місяці російська армія вторглася в Грузію, використовуючи конфлікт між урядом Грузії та підтримуваними Росією сепаратистами. Росія не взяла Тбілісі, столицю Грузії, але продемонструвала, що не має жодних перешкод для втручання в сусідні країни, які хотіли приєднатися до НАТО.

Побоювання Путіна щодо народної революції в українському стилі, яка заразить Росію, посилилися через хвилю демонстрацій у російських містах, які почалися в 2011 році, коли десятки тисяч людей вийшли на вулиці, щоб протестувати проти відсутності демократії. “За чесні вибори” — гасло протестувальників.

Путін вважав, що протести були організованою США спробою його повалити, сказав Іван Крастєв, болгарський політолог, котрий пізніше був на обіді,  влаштованому Путіним у Сочі. Російський президент сказав своїм гостям, що люди виходять на вулиці не спонтанно, а підбурені посольством США, сказав пан Крастєв. “Він справді в це вірить”.

Кремль організував великі контрмарші, які були названі “антипомаранчевими демонстраціями”.

Продемократичні протести тривали майже два роки, незважаючи на зростання репресій. Путін же розправився з опозиційними партіями, вільними ЗМІ та неурядовими організаціями.Одночасні протести Арабської весни, які повалили кількох авторитарних правителів на Близькому Сході, ще більше посилили страх Путіна, сказав Хойсген, радник Меркель.

“Після цього він став затятим націоналістом”, — сказав Хойсген. “Його велике занепокоєння полягало в тому, що Україна може стати економічно та політично успішною, і що росіяни врешті-решт запитають себе: “Чому в наших братів все так добре, а наша ситуація залишається жахливою?”

Україна знову висіла на волосині.

Рейтинг Ющенка впав до 5% голосів на президентських виборах в Україні 2010 року. Янукович переміг — цього разу справедливо, зазначили міжнародні спостерігачі — після кампанії за дружні відносини із Заходом, а також Росією.

Янукович вів переговори про угоду щодо вільної торгівлі з ЄС. У той же час, однак, на нього чинився тиск з боку Путіна, щоб він приєднався до митного союзу з Росією, Білоруссю та Казахстаном. Представники ЄС сказали, що Київ не може зробити і те, і інше, оскільки митні правила суперечать такій процедурі.

ЄС, дотримуючись свого стандартного посібника з торгівлі та управління, зажадав від України оновити свою судову систему та покращити верховенство права як передумову для торговельної угоди. Росія використовувала “батіг і пряник”: у різні моменти вона блокувала імпорт товарів з України, але також пропонувала Києву дешевші ціни на газ та кредит на 15 мільярдів доларів.

У листопаді 2013 року Київ раптово призупинив переговори з ЄС, посилаючись на тиск Росії. Путін назвав проект угоди між Україною та ЄС “великою загрозою” для економіки Росії.

На саміті ЄС у Литві Янукович захищав призупинення та попросив ЄС включити Москву до тристоронніх переговорів щодо угоди. Лідери ЄС відповіли, що дозволити третій стороні посягати на суверенітет інших є неприйнятним.

“Ми очікували більшого”, – суворо сказала Меркель Януковичу в розмові, знятому на камеру.

“У нас великі проблеми з Москвою”, – відповів Янукович. “Я був залишений сам на сам протягом 3-х з половиною років у дуже нерівних обставинах з Росією”, – сказав він.

Тієї ж зими по Україні поширилися антиурядові протести. Найбільші були на центральному київському Майдані Незалежності, відомому як Майдан. Для протестувальників угода про асоціацію з ЄС була більшим, ніж торговельною угодою: вона втілювала сподівання переорієнтувати Україну на більш демократичну та процвітаючу частину Європи.

Почастішали сутички з ОМОНом. У лютому 2014 року поліція вбила десятки протестувальників за один день, що спричинило дезертирство серед політичних союзників Януковича.

21 лютого група міністрів закордонних справ ЄС уклала угоду про розподіл влади між українським урядом та парламентською опозицією, спрямовану на послаблення кризи. Але масовий Майдан освистав угоду і вимагав відставки Януковича. Поліцейські віддалилися від центру Києва, відчувши, що влада та політичне прикриття вислизають.

Перебуваючи в облозі, Янукович сидів у своєму кабінеті разом із генерал-полковником ФСБ Росії Сергієм Беседою, наступником КДБ, якого Путін направив допомогти придушити заколот. Генерал Бесєда сказав Януковичу, що озброєні протестувальники планують вбити його та його сім’ю, а він повинен розгорнути армію та розгромити їх, за словами українських розвідників, знайомих із розмовою.

Натомість Янукович невдовзі втік з Києва на гелікоптері.

Кремль розцінив поворот подій як переворот американських маріонеток і антиросійських націоналістів. На підтвердження цієї думки кремлівські пропагандисти привели відео, на якому двоє американських дипломатів роздають печиво на Майдані протестувальникам і поліції після нічних сутичок.Пізніше російська розвідка оприлюднила записаний телефонний дзвінок, під час якого ті самі двоє американських чиновників обговорювали, хто має бути в наступному українському уряді.

Путін провів цілу ніч на нараді зі своїми керівниками безпеки, на якій вони обговорили евакуацію Януковича до Росії, а також анексію Криму, як пізніше розповів російський лідер. У Януковича, який, як вважають, живе в еміграції, отримати коментарі не вдалося.

За кілька днів російські війська без ознак розрізнення окупували Кримський півострів, який Москва підтвердила як українську територію в трьох договорах у 1990-х роках. Парламент Криму на засіданні, який проходив під дулом зброї, проголосував за вихід із України.

Росія також розпалила та озброїла сепаратистське повстання на сході Донбасу, промисловому центрі України. Коли того літа українські війська повернули значну частину контрольованої сепаратистами території, російські регулярні війська втрутилися і завдали погано оснащеній армії України кривавої поразки.

Демонстрація Путіним військової сили мала політичний результат. Він отримав контроль над Кримом і частиною Донбасу, але втрачав Україну.

Країна довгий час була глибоко розділена за регіональними, мовними та генераційними ознаками. Якщо молоді освічені люди на Західній Україні мріяли про Європу, то люди похилого віку та працівники у східних регіонах частіше говорили рідною російською мовою і дивилися на Росію як на природного партнера країни.

Ці розбіжності проявились під час запеклих виборів в Україні та під час Помаранчевої революції та революцій Майдану. Але вони відступили після 2014 року. Багато російськомовних українців втекли від репресій та економічного колапсу на Донбасі, керованого сепаратистами. Навіть на Сході України почали боятися російського впливу. Путін робив те, з чим боролися українські політики: об’єднував націю.

Москва намагалася відновити свої політичні важелі впливу в Україні, використовуючи так звані Мінські угоди: крихкі угоди про припинення вогню за посередництвом Німеччини та Франції, які мали на меті припинення бойових дій на Донбасі. Угоди обіцяли місцеве самоврядування для підконтрольних сепаратистам районів Донбасу в межах децентралізованої України.

Нова влада України під керівництвом президента Петра Порошенка, обраного у травні 2014 року, яка під примусом підписала Мінські угоди, побоювалася, що Москва хоче закріпити в Україні проросійську державність. Москва, у свою чергу, звинуватила Київ у недотриманні домовленостей. Війна низького рівня на Донбасі тривала до цього року, забрала понад 13 тисяч життів.

Путін ніколи не намагався реалізувати Мінські угоди, сказав Хойсген, помічник німецької канцелярії, тому що їх повне виконання дозволило б вирішити конфлікт і дозволило б Україні рухатися далі.

Меркель взяла на себе провідну роль у спробах Заходу відвернути Путіна від його курсу. Путін часто брехав їй у обличчя про діяльність російських військ у Криму та на Донбасі, розповіли помічники канцлера.

Під час розмови в готелі Hilton у Брісбені, Австралія, під час саміту G-20 наприкінці 2014 року, пані Меркель зрозуміла, що пан Путін увійшов у стан душі, який ніколи не дозволить примиритися із Заходом, за словами колишнього помічника.

Розмова була про Україну, але пан Путін розгорнув тираду проти занепаду демократій, прикладом занепаду яких, за його словами, є поширення “гей-культури”.

Росіянин щиро попередив Меркель, що гей-культура розбещує німецьку молодь. За його словами, цінності Росії були вищими і діаметрально протилежними західному декадансу.

Він висловив зневагу до політиків, що прислухаються до громадської думки. Західні політики не змогли бути сильними лідерами, оскільки їх гальмували виборчий тиск та агресивні ЗМІ, сказав він Меркель.

Незважаючи на те, що вона мала ілюзії щодо Путіна, Меркель продовжувала підтримувати комерційну співпрацю з Росією. Під час її правління Німеччина ставала все більш залежною від російської нафти і газу і будувала суперечливі газопроводи з Росії, які обходили Україну та схід Європи. Політика Меркель відображала консенсус у Берліні щодо того, що взаємовигідна торгівля з ЄС приборкує геополітичні амбіції Росії.

Тим часом США та деякі союзники по НАТО розпочали багаторічну програму підготовки та оснащення збройних сил України, яка виявилася незрівнянною з Росією на Донбасі.

Рівень військової підтримки був обмежений, оскільки адміністрація Обами вважала, що Росія збереже значну військову перевагу над Україною, і не хотіла провокувати Москву.

Президент Трамп розширив допомогу, включивши протитанкові ракети Javelin, але відклав її у 2019 році, коли він тиснув на нового президента України Володимира Зеленського, щоб той шукав інформацію, яку Білий дім сподівався використати проти кандидата в президенти від Демократичної партії Джо Байдена та сина Байдена. за що йому було оголошено імпічмент.

Росія, зі свого боку, намагалася припинити військову допомогу США, натякаючи на геополітичний обмін. У березні 2019 року в Каракасі (Венесуела) приземлилися два російські літаки з військовими “фахівцями” для підтримки венесуельського диктатора Ніколаса Мадуро. Російські коментатори, близькі до Кремля, висунули ідею обміняти російську підтримку Венесуели на американську підтримку України.

Фіона Хілл, найвища посадова особа РНБ Росії, наступного місяця прилетіла до Москви, де повідомила представникам міністерства закордонних справ і національної безпеки, що торгу не буде, – згадувала Хілл в недавньому інтерв’ю.

Пан Зеленський, колишній комік, здобув переконливу перемогу на виборах у 2019 році, пообіцявши очистити від корупції та припинити війну на Донбасі. Але він викликав зневагу Путіна на їхній першій і поки що єдиній зустрічі, на саміті в грудні 2019 року в Парижі, де президент Франції Еммануель Макрон і  Меркель намагалися вийти з глухого кута щодо виконання Мінських угод.

Зеленський прямо відкинув російське тлумачення угод, нагадав присутній тоді високопоставлений французький чиновник. “Росіяни були в гніві”, – сказав чиновник. Згодом Путін і Зеленський домовилися про нове припинення вогню та обмін полоненими. Багато присутніх вважали, що російський лідер ненавидить свого нового українського колегу, сказав чиновник.

Макрон прагнув до зближення з Путіним, навіть припускаючи, що той може бути партнером Європи у тиску на Китаю. Він запросив Путіна до Версальського палацу та його літньої резиденції у форте Брегансон на Французькій Рив’єрі. За словами французьких чиновників, їхні розмови були переважно сердечними та діловими.

Але в телефонних розмовах з 2020 року Макрон помітив зміни в Путіні. Російський лідер суворо ізолювався під час пандемії COVID-19, вимагаючи, щоб навіть найближчі помічники були на карантині, перш ніж вони могли зустрітися з ним.

Чоловік, який розмовляв з Макроном, відрізнявся від того, кого він приймав у Парижі та на Рив’єрі. “Він мав тенденцію розмовляти колами, переписуючи історію”, – згадує помічник Макрона.

На початку 2021 року Байден став останнім президентом США, який хотів зосередити свою зовнішню політику на стратегічній конкуренції з Китаєм, але заплутався в інших подіях.

Байден не хотів ні “перезавантаження” відносин з Путіним, як заявив президент Обама у 2009 році, ні послаблення влади Росії. NSC поставив за мету “стабільні, передбачувані відносини”. Це була скромна ціль, яка незабаром буде перевірена спробою Путіна переписати закінчення холодної війни.

Росія розмістила десятки тисяч військових біля східного кордону України в рамках весняних військових навчань. Тим часом Київ намагався позбавити важелів впливу українського друга і союзника Путіна, політика і олігарха Віктора Медведчука, закриваючи його телеканал і відправляючи його під домашній арешт за нібито державну зраду.

У квітні Білий дім розглядав пакет зброї для України на 60 мільйонів доларів. Але після того, як Росія завершила свої військові навчання, адміністрація відклала рішення, аби задати позитивний тон червневому саміту Байдена і Путіна в Женеві.

Коли Зеленський зустрівся з Байденом у Вашингтоні у вересні, США нарешті оголосили про військову підтримку в розмірі 60 мільйонів доларів, яка включала стрілецьку зброю та боєприпаси. Допомога відповідала скромній допомозі, яку надавали адміністрації Обами та Трампа протягом багатьох років, яка забезпечувала Україну летальним озброєнням, але не включала протиповітряну оборону, протикорабельні ракети, танки, винищувачі чи безпілотники, які могли б здійснювати напади.

Незабаром після цього американські спецслужби дізналися, що Росія планує військову мобілізацію навколо України, яка була значно більшою, ніж її весняні навчання.

Співробітники національної безпеки США обговорили високосекретні дані розвідки на зустрічі в Білому домі 27 жовтня. Директор національної розвідки Авріл Хейнс попередила, що російські сили можуть бути готові до нападу до кінця січня 2022 року.

Радник з національної безпеки Джейк Салліван поставив кілька запитань, зокрема, чому Росія вчинила такі військові дії в той час, що США може зробити, щоб посилити Україну, і як США можуть спробувати переконати Путіна. Вирішили відправити Бернса з місією до Москви.

17 листопада міністр оборони України Олексій Резніков закликав США надіслати системи протитанкової оборони та додаткове протитанкове озброєння та боєприпаси під час зустрічі в Пентагоні, хоча він вважав, що початкові атаки Росії можуть бути обмеженими.

Генерал Марк Міллі, голова Об’єднаного комітету начальників штабів, сказав  Резникову, що Україна може зіткнутися з масовим вторгненням.

Того місяця розпочалася робота над новим пакетом військової допомоги в розмірі 200 мільйонів доларів. Проте Білий дім спочатку відмовився від цього, розлютивши деяких законодавців. Чиновники адміністрації вважали, що поставок зброї буде недостатньо, щоб утримати Путіна від вторгнення, якщо він вирішить, і навіть може спровокувати його на атаку.

Обережний підхід Білого дому відповідав думці міністра оборони Ллойда Остіна. Він виступав за стриманий, поступовий підхід до допомоги українським силам та зміцнення оборони НАТО, який би посилився відповідно до даних американської розвідки про намір Росії атакувати.

Першочерговою метою було уникнути прямого зіткнення між силами США та Росії — те, що пан Остін назвав своєю “Полярною зіркою”.

Зусилля відмовити Путіна від наказу про вторгнення, однак, слабли. Коли Карен Донфрід, найвища посадова особа Держдепартаменту з питань Європи та Росії, відвідала Москву в середині грудня, заступник міністра закордонних справ Росії Сергій Рябков передав їй два повністю підготовлені договори: один із США і другий з НАТО.

Запропоновані договори передбачали повний перегляд заходів безпеки в Європі після холодної війни. НАТО виведе всі немісцеві сили зі своїх східноєвропейських членів, а Альянс закриє двері для колишніх радянських республік.

У просторій конференцзалі російського міністерства закордонних справ Донфрід запитала пана Рябкова та багатьох інших присутніх російських офіційних осіб про пропозиції. Вона отримала мізерні відповіді і пішла з переконанням, що вимоги складені на найвищому рівні. Незабаром проекти договорів були опубліковані на веб-сайті російського уряду, що посилило занепокоєння США, що вимоги були дипломатичним камуфляжем для військового рішення, яке вони вже ухвалили.

27 грудня Байден дав дозвіл на посилення військової допомоги Україні, включаючи протитанкові ракети Javelin, міномети, гранатомети, стрілецьку зброю та боєприпаси.

Через три дні Байден розмовляв телефоном з Путіним і сказав, що США не планують розміщувати наступальні ракети в Україні, і закликав Росію до деескалації. Два лідери були на різних хвилях. Байден говорив про заходи зміцнення довіри. Путін говорив про фактичний відкат Заходу.

9 січня, коли свідчення американської розвідки дедалі чіткіше вказували на повномасштабне вторгнення в Україну, заступник держсекретаря Венді Шерман зустрілася з Рябковим і російським генералом на вечері в Женеві.  Шерман взяла з собою генерал-лейтенанта Джеймса Мінгуса, головного оперативного офіцера Об’єднаного штабу Пентагону, який, як вона сподівалася, може спонукати росіян двічі подумати над своїм планом вторгнення.

Генерал Мінгус воював в Іраку та Афганістані, був поранений, і він відверто розповів про виклики, з якими зіткнуться російські війська. За його словами, вторгнення на територію — це одне, а утримання — інше, і втручання може перетворитися на багаторічне болото. Росіяни не реагували.

Не всі союзники США повірили їх оцінці розвідки. Усі могли бачити, що Росія розгортає величезні сили по три боки України. Але більшості європейських союзників було важко повірити, що Путін справді вторгнеться.

У середині січня Бернс здійснив таємну поїздку до Києва до Зеленського. Тепер США мали ще більше інформації про план атаки Росії, зокрема про те, що він передбачав швидкий удар по Києву з Білорусі. Директор ЦРУ надав важливу інформацію, яка суттєво допомогла Україні в перші дні війни: він попередив, що російські війська планують захопити аеропорт “Антонов” у Гостомелі, неподалік від української столиці, і використати його для польотів військ, щоб взяти Київ і обезголовити владу.

Європейські лідери робили останні спроби вгамувати Путіна. У лютому  Макрон відвідав Кремль, де його змусили сидіти в дальньому кінці 20-футового столу від соціально ізольованого російського диктатора.

За словами французьких чиновників,  Макрону було ще складніше спілкуватися з Путіним, ніж раніше. Шестигодинна розмова йшла по колу, коли Путін читав довгі лекції про історичну єдність Росії та України та про лицемірство Заходу, а президент Франції намагався повернути розмову до сьогодення та як уникнути війни.

Новий канцлер Німеччини Олаф Шольц, який змінив Меркель лише в грудні, виявився не кращим за довгим столом самого Путіна 15 лютого.

Путін розпочав зустріч з численних скарг на НАТО, прискіпливо перерахувавши системи озброєння, розміщені в країнах альянсу поблизу Росії. Потім Путін розповів про свої дослідження російської історії, що сягають тисячоліття, про які він написав велике есе минулого літа.

Він сказав Шольцу, що росіяни, українці та білоруси – це один народ, який має спільну мову та спільну ідентичність, які були розділені лише випадковими політичними втручаннями у новітній історії.

Шольц стверджував, що міжнародний порядок ґрунтується на визнанні існуючих кордонів, незалежно від того, як і коли вони були створені. Він попередив, що Захід ніколи не погодиться на знищення встановлених кордонів у Європі. Санкції будуть швидкими та жорсткими, і тісне економічне співробітництво між Німеччиною та Росією припиниться. Громадський тиск на європейських лідерів з метою розірвати всі зв’язки з Росією буде величезним, сказав він.

Тоді Путін повторив свою зневагу до слабких західних лідерів, які піддалися тиску громадськості.

Німецький канцлер повернувся до Берліна набагато більш стурбованим, ніж покинув його.

Шольц зробив останній крок до врегулювання між Москвою та Києвом. Він сказав Зеленському в Мюнхені 19 лютого, що Україна повинна відмовитися від своїх прагнень до НАТО і оголосити нейтралітет як частину ширшої угоди про європейську безпеку між Заходом і Росією. Пакт мали підписати Путін і Байден, які б спільно гарантували безпеку України.

Зеленський відповів, що Путіну не можна довіряти дотримання такої угоди, і що більшість українців хочуть приєднатися до НАТО. Його відповідь викликала у німецьких чиновників занепокоєння, що шанси на мир зникають. Помічники Шольца вважали, що Путін продовжуватиме свій військовий тиск на кордони України, щоб задушити її економіку, а потім, зрештою, перейти до окупації країни.

Лідери США та Європи провели відеоперемовини. “Я думаю, що остання людина, яка все ще може щось зробити, це ти, Джо. Ви готові зустрітися з Путіним?” — сказав Макрон Байдену. Президент США погодився і попросив Макрона передати це повідомлення Путіну.

Ніч на 20 лютого Макрон провів по черзі у телефонних перемовинах із Путіним і Байденом.

Француз все ще розмовляв з Путіним о 3 годині ранку за московським часом, домовляючись про формулювання прес-релізу, в якому оголошується план американо-російського саміту.

Але наступного дня Путін передзвонив  Макрону. Вершина була позаду.

Путін заявив, що вирішив визнати незалежність сепаратистських анклавів на сході України. За його словами, “фашисти захопили владу в Києві”, а НАТО не відреагувала на його занепокоєння безпекою і планувала розмістити ядерні ракети в Україні.

“Ми не збираємося зустрічатися деякий час, але я дуже ціную відвертість наших обговорень”, – сказав Путін пану Макрону. “Я сподіваюся, що колись ми зможемо знову поговорити”.