Сьогодні #Букви публікують історію жительки Ірпеня Катерини Ільченко.
“Я трохи отямилася і пишу. Це буде моїм останнім постом російською, але на це є кілька причин.
Це будинок моїх батьків в Ірпені. Його збудував батько практично своїми руками. Так вийшло, що після інституту він опинився в Росії і багато років прагнув повернутися до України. Тоді це було не так просто, оскільки вільного ринку праці не було. Зі Стерлітамака до Волгограда, з Волгограда до Кишинева і вже з Кишинева – під Київ. Він відмовився від квартири та взяв земельну ділянку, бо хотів Будинок.
Фото: Kateryna Ilchenko | Facebook
Моя мама – росіянка. Народилася у Челябінську. Там народилася і я. У нас там, як і раніше, живуть родичі. Її рідний брат в останній розмові за кілька тижнів до війни розповідав, що йому подобається Путін, хоча не з усіма його рішеннями він погоджується. Мама лаялася і обурювалася: як ти можеш так казати? Він же вбивця!
Коли почалася війна, її рідний брат не зателефонував. Мені сказали, що він переживає і пішов у церкву поставити свічку за мир.
Вночі 8 березня в наш будинок влучив снаряд. Мама була в хаті.
У будинку, де завжди було багато гостей. Коли я була школяркою, студенткою. Мої друзі багато років поспіль згадували страви, які готувала Мама, щоб їх пригощати. У цей будинок приїжджали родичі з Росії. Їм подобалося. Чистий хвойний запах Ірпеня, Київ, наша гостинність.
Ліворуч нагорі вціліле вікно – це моя кімната. Там була велика бібліотека, що її збирала моя бабуся, мої університетські книги, фотографії. Прямо під нею – вітальня. Там завжди накривали стіл нашим фірмовим біло-золотим посудом – німецьким сервізом, який батько купив на виставці в Москві ще у 70-ті роки, і якому й досі люди дивувалися. Нічого не залишилося з моєї особистої історії. Жодного предмета, жодної фотографії. І найголовніше – мами. Залишилася лише ненависть.
Ця частина міста знаходиться у самому пеклі бойових дій. Неможливо потрапити туди, розібрати завали, поховати”…
