Не має сенсу розбирати кожну тезу, сказану Володимиром Зеленським у його щорічному посланні щодо стану зовнішньої та внутрішньої політики. Фактчекери й аналітики напевно зроблять детальний огляд усіх маніпуляцій і нестикувань, допущених Зеленським.
Важливіше оцінити сам тон, з яким Володимир Зеленський підійшов до послання. І якщо аналізувати слова, емоцію і власне подачу, можна дійти до висновку: президент України потрапив у класичну пастку популіста.
Популізм як політичне явище розквітнув у всьому світі понад 10 років тому. Справжньою квінтесенцією популістської всесвітньої революції стала ніяк не перемога Володимира Зеленського на виборах президента. А перемога в США контрсистемного кандидата Дональда Трампа. Бізнесмена, що зневажає будь-які правила, який обіцяв американцям висушити якесь ефемерне вашингтонське політичне болото. Володимир Зеленський з його президентськими амбіціями став просто одним з фінальних акордів цієї течії, що доживає свій вік. Популістом, майстерно сконструйованим в олігархічній телелабораторії, яка вловила цей всесвітній тренд.
Як у кожного популіста, проблеми у Володимира Зеленського почалися відразу після того, як він прийшов до влади. І це — закономірно. Досвід популізму як політичного явища довів, що квітка популізму в усьому світі змогла розквітнути тільки на вдобреному іншими ґрунті. На ґрунті економічного розквіту і стабільності, який десятиліттями обробляли системні професійні політики. Популізм, якщо хочете, став відбиттям всесвітньої віри в неминучість добробуту як факту, віри в те, що він є не результатом важкої праці — але неодмінною даністю сучасного цивілізованого світу. Результатом такої магічної віри людства в розвиток. Розвиток настільки непорушний, що його динаміку не зможе поламати навіть допущений до важелів управління горлопан.
З примноженням глобальних викликів, кризи світової безпеки, економічної рецесії, і головне – пандемії, популізм починає здавати свої позиції. Аж раптом виявляється, що людиноподібний генератор гучних заяв, що отримав владу, просто не справляється з мистецтвом управління державою. Економіка падає, жертви коронавірусу множаться, суперечності всередині суспільства ростуть як снігова куля. І найголовніше — звинувачувати в цьому виявляється нікого. Так влада і бюрократичне болото — це тепер ти!
Цей трагічний шлях популіста зараз проходить Володимир Зеленський. Лише за рік антисистемний кандидат надії Володимир Зеленський перетворився на топчиновника, навантаженого відповідальністю, величини якої він не уявляв і якої явно не хотів. Він звичайно ж ще намагається. Намагається мобілізувати своїх прихильників антиелітарним порядком. Міркуваннями про народовладдя і про якісь ефемерних політиків, які народ цієї влади завжди позбавляли. Але процес пошуку спільного з народом ворога проходить все складніше.
Володимир Зеленський більше не продукує надії. Зайнявши кругову оборону, виправдовуючись у відповідь на критику, він намагається знайти відповідальних за свої провали в минулій владі — не дарма через все його послання звучать постійні натяки на Петра Порошенка, того, хто здав Крим та й взагалі, відсилання до нібито якогось критичного стану країни, яку він очолив у 2019 р. Зеленський критикує свою команду. Наполягає, що його власні силовики не приділяють належної уваги темі “весняних посадок”. І взагалі іноді складається враження, що Володимир Зеленський перебуває в опозиції до влади самого Володимира Зеленського. Адже не дарма на початку він говорить про те, що вважав за краще б робити послання не перед Верховною Радою, наповненою депутатами його ж монобільшості, а перед представниками народу, які повинні сидіти в залі. Як тут не згадати з’їзди КПРС, наповнені передовиками виробництва. І заспокоює тут лише те, що поки він не вимагає від народу спілкуватися безпосередньо з ним через листи трудових колективів в газету “Правда”.
У підсумку виглядає послання геть погано. Не через якість програми, яку країна повинна зробити за найближчий рік. А через постійні спроби виправдатися за провали й перекласти відповідальність за них на когось іншого, в надії знову відчути втрачений нерв всенародної любові. Епідемія? Все у нас добре, мруть українці не так інтенсивно , як у країнах розвиненого капіталізму. А якщо що де не допрацьовано — питайте з місцевої влади. Війна? Повна перемога перемир’я. А його порушення — це так, перегини на місцях. Армія? Ніякого скорочення, армію ми будуємо ого-го як. Краще, ніж в епоху вікопомних білбордів. Корупція? Силовики недопрацьовують. Президент не краде, але крадуть всі інші. Економіка? Ви подивіться, яку розруху нам залишили у 2019 році. Навіть не хочеться розбирати детально кожну з цих тез паралельної президентської реальності.
Писати про послання можна було б ще довго. Але на тлі масштабної та всеосяжної кризи, в яку падає наша держава, можна констатувати одне: посилює цю кризу абсолютна неготовність президента брати на себе будь-яку відповідальність. А саме відповідальність і лідерство — один найдефіцитніших продуктів будь-яких кризових часів. Оплески, народна любов, купання в обожнюванні — занадто нестабільна політична валюта. Можна як завгодно яскраво говорити про те, що я — за все добре. А за все погане — хтось інший. Можна рвати на собі народну сорочку, переконуючи в тому, що я залишився своїм. Але факту того, що болото — це тепер ти, це не скасовує. І в цій диспозиції залишається або ухвалювати необхідні рішення. Або самоусунутися, пускаючи ситуацію на самоплив. Граючи президента, Володимир Зеленський вирішує президентом не бути. Відповідальність не брати. І як би гостро його не критикувала опозиція в цьому він — найлютіший ворог самому собі.
