«Вибір» – це спогади відомої психологині та вцілілої в Аушвіці Едіт Іви Еґер про те, як вона пережила свою травму і допомагає це зробити своїм пацієнтам. Українською книжку переклала Христина Радченко,  і вона вийшла у видавництві Книголав. 

Докторка Еґер потрапила до Аушвіцу, коли їй було 16 років, там вона втратила батьків, а їй із сестрою вдалося вижити. Через кілька років після звільнення вона емігрувала до Америки, де протягом десятиліть працювала над тим, щоб зцілитись від травми. У цій книжці історія її перебування у концтаборі та її звільнення, історія самозцілення та яку роль у цьому процесі відіграв Віктор Франкл, психотерапевт і теж вцілілий в Аушвіці, а ще це історії її пацієнтів, яким вона допомогла пережити важкі моменти. 

За словами авторки, ніхто не може уникнути страждань у своєму житті, але кожен має вибір, як вийти з таких ситуацій – як жертва чи той, хто вцілів. І ця книжка про те, як дійти до такого вибору, як звільнитися від травм. 

 

Уривок з книжки

***

Я воліла дізнатися, чому люди обирають одне та не обирають інше, як ми даємо собі раду зі щоденними завданнями та переживаємо руйнівний досвід, як ми живемо з нашим минулим та нашими помилками, як люди зцілюються. Що, якби моя мама мала з ким поговорити? Чи могла б вона жити в щасливішому шлюбі з татом чи обрати інший шлях? А як щодо моїх учнів чи мого сина — тих, що казали «не можу» замість «можу»? Як я можу допомогти людям переступити через переконання, якими вони себе обмежують, та стати тими, ким їм призначено стати в цьому світі?

Я повідомила директорові, що розглядаю можливість отримати докторський ступінь з психології. Та я не могла вимовити мрію в голос без зайвих застережень.

— Не знаю навіть, — кажу я, — на той час, як я закінчу навчання, мені вже буде п’ятдесят.

Він усміхнувся у відповідь.

— Вам у будь-якому разі буде п’ятдесят, — відповів він. Протягом наступних шести років я переконалася, що і мій директор, і мій юнґіанський терапевт — обидва мали рацію.

Я не мала жодних причин обмежувати себе та дозволяти вікові обмежувати власний вибір. Я прислухалася до питань, яке життя ставило мені, та у 1974 році отримала ступінь магістра з освітньої психології Техаського університету в Ель-Пасо, а у 1978 році — ступінь докторки філософії з клінічної психології Університету Сейбрука.

Моя наукова подорож познайомила мене з працями Мартіна Селінґмана та Альберта Елліса, подарувала мені дивовижних вчителів та менторів Карла Роджерса та Річарда Фарсона, кожен з яких допоміг розібратися з вагомими частками себе та свого досвіду. Мартін Селінґман, який згодом заснував нову галузь нашої науки, що називається позитивною психологією, проводив деякі дослідження в 1960-х, що дали відповіді на запитання, які гризли мене ще від дня звільнення з Ґунскірхена в травні 1945-го. Чому багато звільнених в’язнів повернулися до брудних прогнилих бараків? Франкл також зазначив цей феномен в Аушвіці.

Що саме, з погляду психології, змушувало звільнених в’язнів відмовлятися від свободи? Зі своїх експериментів, що він їх проводив на собаках (на жаль, тоді ще не протестували проти жорстокого поводження з тваринами), Селінґман довідався про синдром, якому дав назву «навчена безпорадність». Коли собаки, що отримували болісні удари струмом, могли зупинити струм натиском на важіль, вони швидко навчилися зупиняти біль.

І в наступних експериментах вони швидко знаходили спосіб уникати болісних ударів струмом, що подавалися у псячу клітку, перестрибуючи через невисоку перегородку. Собаки, які не мали пристроїв, аби зупинити струм, навчилися, що вони безпорадні проти нього. Коли потім їх поміщали в такі ж клітки, вони нехтували шляхом втечі й просто лягали в клітці та скиглили. З цього експерименту Селінґман зробив висновок, що коли ми відчуваємо, що не маємо впливу на обставини, коли ми віримо, що хоч що б робили, ми не здатні полегшити наші страждання чи покращити життя, ми добровільно припиняємо діяти, бо віримо, що все буде марним.

Саме це і сталося в таборах, коли колишні в’язні покинули в’язницю та повернулися туди знов, аби безпорадно сидіти там, не знаючи, що їм тепер робити зі своєю довгоочікуваною свободою.

Страждання неминучі та однаково наздоганяють усіх. Але реагують на страждання всі у власний спосіб. Коли я навчалася, мене найбільше притягували психологи, чиї роботи розкривали нашу силу впливати на зміни в нас самих.

Від Альберта Елліса, що заснував раціонально-емоційно-поведінкову терапію, з якої згодом народилася когнітивно-поведінкова терапія, я дізналася, який масштабний вплив мають на нас негативні почуття стосовно себе і що вони спричиняють негативну та саморуйнівну поведінку.

Він показав, що в основі наших найменш дієвих та найбільш шкідливих вчинків лежить філософське та ідеологічне переконання, що насправді є ірраціональним, але саме воно визначає наш погляд на себе та світ. Ми часто не знаємо, що це лише думка, і ми не знаємо, як наполегливо ми повторюємо собі цю думку у своєму повсякденному житті. Переконання визначає наші почуття (сум, лють, неспокій тощо), а почуття, своєю чергою, впливають на нашу поведінку (імпульсивність, закритість, вживання алкоголю та наркотиків для пригнічення тривоги). Аби змінити поведінку, пояснює Елліс, ми маємо змінити почуття, аби змінити почуття, ми маємо змінити думки.

Одного разу я спостерігала, як Елліс проводив сеанс терапії на сцені, працюючи з впевненою в собі молодою жінкою з рухливою артикуляцією, яка була розчарована своїм досвідом побачень. Вона відчувала, що не приваблює чоловіків, з якими їй хотілося б побудувати довготривалі стосунки, вона чекала на пораду, як їй зустрічатися та налагоджувати взаємини з потрібними чоловіками. Вона сказала, що ніяковіє та напружується, коли знайомиться з чоловіком, який видається їй цікавим, тримається замкнено та стримано, аби не розкрити ні справжню себе, ні зацікавленість у партнері.

За лічені хвилини доктор Елліс підвів її до головного переконання, що лежить в основі її романтичних невдач — ірраціонального переконання, яке, не усвідомлюючи цього, вона повторює собі знову і знову, доки остаточно не переконається в його правдивості. Я ніколи не буду щасливою. Після невдалого побачення вона казала собі не лише «упс, я знову поводилася так само, я була жорстка та неприваблива», вона також поверталася до свого внутрішнього переконання, що вона ніколи не досягне щастя, тож намагатися марно. Страх, спровокований її внутрішнім переконанням, знеохочував її йти на ризик та розкривати справжню себе, і через це, скоріше за все, її саморуйнівна настанова справджувалася.

Правда полягає в тому, що нам не уникнути неприємних моментів та помилок у житті, не вдасться завжди отримувати те, чого ми жадаємо. Це частина людського життя. Проблема — та основа наших завзятих переживань — у думці, що неприємності, помилки, розчарування можуть визначати нашу цінність. Переконання, що ми не заслуговуємо на щось більше, ніж ті неприємні речі, що стаються з нами. Хоч мій спосіб встановлювати зв’язок відрізняється від способу доктора Елліса, його вміння вести пацієнтів до виходу за рамки таких переконань та виправлення їхніх шкідливих думок глибоко вплинуло на мою практику.

Карл Роджерс, один із моїх найвпливовіших наставників, майстерно допомагав пацієнтам цілковито прийняти себе. Теорія Роджерса полягала в тому, що коли наше прагнення до самореалізації суперечить нашій потребі у схваленні чи навпаки, ми можемо пригнічувати, приховувати чи ігнорувати наші справжні особливості та бажання. Коли ми переконуємо себе, що в нас немає шансів бути коханими та справжніми, ми ризикуємо зректися себе.

 

***

Якби я мала дати назву своїй терапії, я б, ймовірно, назвала її Терапією вибору (Choice Therapy), бо свобода полягає у виборі (CHOICE): у виборі співчуття (Comprassion), почуття гумору (Humor), оптимізму (Optimism), інтуїції (Intuition), допитливості (Curiosity) та самовираження (self-Expression).

А бути вільними означає жити теперішнім. Якщо ми застрягли в минулому, кажучи «якби лише  я пішла сюди, а не туди…» чи «якби лише я побралася з кимось іншим…», ми живемо у в’язниці власних вчинків.

І так само, коли ми живемо майбутнім, кажучи «я не матиму щастя, доки не отримаю ступінь…» чи «я не стану щасливою, доки не знайду потрібну людину». Єдине місце, де ми можемо випробовувати нашу свободу вибору, — це тут і зараз.