На початку 90-х я був у відрядженні в Казані, столиці Татарстану. До розпаду Радянського Союзу керівники цієї російської автономії впевнено йшли до виходу зі складу РРФСР, виступали за перетворення Татарстану в нову союзну республіку: на території Татарстану не проводилися навіть перші вибори російського президента. Зникнення Радянського Союзу, звичайно, внесло корективи в цю політику, проте керівництво Татарстану продовжувало наполягати на особливому статусі республіки і відмовилося від підписання Федеративного договору (ще однієї республікою, яка не підписала цей договір, була Чечня). В результаті відносини Москви та Казані регулювалися окремим договором, підписаним президентами Борисом Єльциним і Мінтимером Шаймієвим.

Про все це я і говорив у кабінеті президента Татарстану в казанському Кремлі. Уже коли інтерв’ю було записане, я не втримався і запитав у Шаймієва, як він уявляє собі існування Татарстану з його жорсткою владною вертикаллю в єльцинській Росії з її майже анархічною демократією.

Мінтимер Шаріпович тільки лукаво подивився на мене і запитав, чому я такий впевнений, що це Татарстан має обов’язково бути схожим на Росію. Можливо, це Росія має наслідувати Татарстан?

Тоді я не зміг оцінити всієї глибини цього запитання – але, звичайно, не раз згадував цю розмову в ході перетворення московського Кремля в казанський Кремль, а російської влади – в татарстанську. Від анархічної демократії залишився тільки спогад – настільки умовний, що досі неясно, чи була це демократія чи декорація. А Шаймієв до передачі влади наступнику, зрозуміло, був одним з лідерів “Єдиної Росії” – що теж ніби цілком логічно, тому що і “Єдина Росія”, і Росія загалом вибудувані за його політичними лекалами.

Через кілька років я був присутній на популярній програмі “Прес-клуб”, яку транслював один з каналів російського телебачення.

До першої війни в Чечні залишалося ще кілька місяців, але суспільство до неї ще не було готове. Ми з колегами обговорювали репортаж про “російських рабів” на Кавказі – тоді це була дуже популярна тема, незабаром нею будуть виправдовувати військові дії. Мої російські колеги, як ведеться, виступали з войовничими промовами – ліберали не відрізнялися від “патріотів”.

Я поставив запитання, чи розуміють присутні в студії, що Росія, яка силою поверне собі контроль над Чечнею, стане вже зовсім іншою країною і загалом, з точки зору правил і цінностей, буде більше нагадувати Чечню, ніж Росію. “Не залякуйте нас” – обірвала мене ведуча, популярна журналістка Кіра Прошутинська. Це “не залякуйте нас!” я потім буду згадувати багато разів: коли доведеться писати про війну, захопленних заручників, вибухи будинків, килимові бомбардування Грозного, Беслан, вбивство Політковської, вбивство Нємцова…

Коли окупували Крим, я поставив своїм російським читачам запитання: чи розуміють вони, що – як би вони не ставилися до питання “історичної справедливості”, “сакральності”, “захисту російського населення” та іншої пропагандистської нісенітниці, якою виправдовували захоплення півострова – в Росії тепер життя піде за кримськими правилами безправ’я і фальсифікації. Як і після домовленостей з Татарстаном, як і після повернення Чечні, так і після окупації Криму Росія вкотре стала іншою державою, а її влада вкотре перейшла чергові “червоні лінії” вседозволеності.

І от зараз ми стаємо свідками найбанальнішого правового фарсу – фарсу приблизно такого ж рівня, який ми спостерігали в Криму, коли кілька разів переносили дату горезвісного референдуму, коли громадянам не дали можливості хоча б формально висловитися з питання про “незалежність” поспіхом проголошеної на півострові “держави”, зате запропонували схвалити приєднання цієї “держави” і, до речі, абсолютно “незалежного” міста Севастополя до Росії. Все це виглядало настільки безпорадно, настільки бридко, настільки було шито білими нитками, що незаконність того, що відбувається у Криму, навіть не потрібно було доводити. Але росіяни радісно, ​​з небувалим ентузіазмом проковтнули це подане на їхній політичний стіл лайно – і от, будь ласка, точно таке ж правове згвалтування Володимир Путін зараз робить з усією Росією!

Якщо ви хочете зрозуміти, що ж таке насправді “кримська держава” Путіна, то вам варто просто прочитати нову російську Конституцію, за яку в ці дні голосують – або не голосують, режиму все одно – путінські піддані. Ця Конституція – справжнісінька кульмінація страху правителя перед можливою карою за все вчинене ним і його соратниками за ці роки в разі втрати влади.

Ми дуже багато й докладно говоримо про статтю, яка передбачає обнулення путінських строків – дійсно дуже дивну з юридичного погляду статтю, вписану в Основний закон під одну людину – ту саму людину, яка роками переконувала росіян в неможливості переписування Конституції під одну людину. Ми помітили статтю, яка в принципі виключає можливість будь-яких територіальних змін в Росії – тобто повернення Криму в будь-якій формі. Але насправді ця Конституція – документ войовничої диктатури і безвідповідальності.

Путіну необхідно уберегти себе від будь-яких непередбачуваних ситуацій. І Конституція повинна його захистити.

Колишній президент, наприклад, отримує довічну недоторканність. Втратити цю недоторканність він може тільки за звинуваченням у державній зраді. Але це звинувачення, висунуте не менш як третиною депутатів Держдуми, мають ще схвалити дві третини членів Ради Федерації. І це при тому, що сам колишній президент – довічний сенатор, і при цьому в момент перебування на посаді він може призначити три десятки сенаторів, з яких 7 – довічно.

При цьому якщо Рада Федерації не встигне розглянути звинувачення за три місяці, вони просто передаються в архів. Без наслідків. При цьому колишній президент може не сумніватися в повній лояльності судової системи. Адже саме очільник держави сам пропонує верхній палаті і голову Конституційного Суду, і голову Верховного Суду, і голів усіх інших федеральних судів, і їхніх заступників, і членів. Збережене з 90-х років право суддів самим обирати керівництво судів скасовується. Рішення про відставку керівників судів тепер також вносить президент. Саме президент за новою Конституцією керує урядом. Він же пропонує Держдумі (і Раді Федерації, коли йдеться про силовиків і керівника МЗС) кандидатури голови уряду, його заступників і міністрів.

Якщо Держдума тричі не затвердить запропоновану президентом кандидатуру прем’єра – тим гірше для Думи: президент все одно призначає прем’єра, а її розпускає. Якщо Держдума тричі не затвердить хоча б третину запропонованих їй міністрів – тим гірше для Думи: президент все одно їх призначає, а її розпускає.

Якщо Держдума відмовляє уряду в довірі… ну, ви зрозуміли. Щоправда, у цьому випадку у президента – не у Думи – є вибір: він може відправити у відставку уряд, а не розігнати парламент. Казкова демократія! Ну, і протягом року в уряду, який може бути просто призначений президентом без усякого там парламенту, є імунітет без усяких там українських голосувань за його програмою. Просто є конституційний імунітет – і все тут.

Не знаю, чи потрібно ще пояснювати, що це звичайнісінька диктатура, затверджена “кримським способом”. Але, звичайно, важливо зрозуміти – а навіщо це людині, яка і так має в країні практично безмежну владу?

Отже, що він більше ні в чому не впевнений: ні у цій владі, яка і так дозволяла йому крутити парламентом і урядом (і Конституційним Судом, як показало приєднання Криму) в різні боки, ні в соратниках, з яких тепер лячно вибрати “місцеблюстителя” престолу, щоб не вигадувати ганьбу з обнуленням, ні в громадянах, які, виявляється, можуть обрати такий парламент, який здатний не затвердити запропонований ним уряд – аж тричі.

Захисту і від соратників, і від Росії загалом президент Росії шукає в зміненій Конституції. І це, звісно, смішно.

Тому що якщо Путін буде й далі утримувати владу, то буде неважливо, що написано в Конституції. Путін керує країною не завдяки, а всупереч закону.

А якщо в Росії з тих чи інших причин почнуться тектонічні зрушення або – як це не раз уже бувало в її історії – відбудеться банальний палацовий переворот, то жодна змінена Конституція Путіну все одно не допоможе, і він буде хіба що перечитувати її текст у тюремній камері.