Інфопростір заполонили реалії виживання мешканців розбитого Ірпеня, Макарова, Бучі, Гостомеля та Бородянки. З червня в Бучі функціонують модульні будинки, а мешканців Ірпеня, що втратили домівки внаслідок військових дій, забезпечити тимчасовим житлом у середині серпня. У Макарові та Гостомелі відновилось життя майже одразу після звільнення від російських загарбників. Навіть у Бородянку, яка зазнала найсерйозніших руйнувань на Київщині, вже на початку літа повернулась більша частина мешканців, запрацювали лікарні, відкривались ринки, магазини.
Чим сьогодні живуть дачі за селищем Мощун, чому після 5 місяців деокупації й досі не відновлено електрику, подачу води та газу — дізнаємось у матеріалі.
#Букви поспілкувались з мешканкою Олесею, що, як і більшість її односельців, вимушена жити через свавілля долі серед купи розбитої цегли та без будь-яких комунікацій.
— Почнімо з моменту відключення електроенергії. Коли та чому це сталось — через пошкодження ліній внаслідок воєнних дій?
— З другого дня (від. ред — повномасштабної) війни — 25 лютого о 10 ранку нам вимкнули світло. Електроенергії не стало саме через бої, обстріли, заходження танків прямо нашими вулицями у бік Києва. Майже одразу два трансформатори, що давали світло на 7 дачних кооперативів, були спалені. У селищі немає жодної вцілілої лінії та проводів електропередачі — повне руйнування комунікацій. Стовби перевернуто й потрощено кулями, шматтям висять проводи. Електроенергії немає й до сьогодні, 13 вересня. Разом зі світлом немає й води, газу, інтернету.
— На дачах за селищем Мощун люди живуть не на постійній основі, але є й ті, для кого це – єдина домівка?
— Так, це дачне селище. Але тут проживало й проживає дуже багато мешканців, для яких це єдиний дім — пенсіонери, дорослі люди, студенти, інваліди, діти та навіть новонароджені. Зараз у селищі немає жодного будинку, який би не зазнав пошкоджень. Коли людям розповідаю, що ми живемо за Мощуном на дачах — вони так дивуються від незнання, що ці дачі взагалі існують. Нас немає навіть на картах, але ж ми є!
— Розкажіть, будь ласка, як сьогодні виживають мешканці без будь-яких комунікацій?
— Це саме виживання, інакше ніяк не назвати. Люди ходять з тачкою прати одежу у річці. Їжу багато хто готує на багаттях, дехто має вдома газові балони та таганки. А ще завдяки волонтерам з церкви нас годують два рази на тиждень — на дачі привозять вже готові обіди у вівторок та середу. Телефони, планшети та павербанки у нас збирають сусіди, у яких є змога зарядити пристрої десь на роботі. Генератори — це величезна рідкість. Дні наші минають приблизно так: я з сім’єю вранці приїжджаємо з орендованої квартири з Києва. Спершу розбираємо завали з будинків та вулиць, проїзну дорогу очищаємо від цих куп сміття та КамАЗами їх вивозимо. Далі намагаємось знайти, що поїсти — кашу на багатті, хліб або консерви якісь, сусіди одне з одним діляться домашніми овочами. Цілий світловий день у нас займає прибирання. Ввечері ми маємо повернутися в Київ, бо там чекають на мене дві собаки й родина. Є ті, хто тут залишаються жити, адже просто немає іншого вибору. Хтось у розбомбленому гаражі на розкладачці спить, у когось – ліжко під яблунею, ще хтось змайстрував сарай з дощок або розбив шалаш — для людей це єдиний дім.
— Попереду – зима, чи є бодай якась надія принаймні забезпечення мешканців тимчасовим житлом та опаленням?
— Як буде взимку, я навіть не уявляю… В душ вже навіть зараз не сходити, бо він на вулиці, а на Київщині – вже холодно. Нам обіцяють вагончики поставити волонтери, але нас тут багато і немає змоги забезпечити таким житлом усіх мешканців. Але ж навіть якщо й будуть ці вагончики, як їх гріти без електроенергії?
— Чи документують руйнування житлового фонду на дачах за Мощуном?
— У нас відбуваються обстеження, які проводять приватні фірми за 5000 гривень. Але ці кошти не повертаються тим людям, у яких перша категорія руйнації нерухомості — пошкоджено вікна, 10% даху та дверей. У нас особисто повністю пошкоджений будинок, але він не був введений в експлуатацію через те, що наш кооператив 4 роки “входив” й “не доходив” до складу села Мощун. Нам так і сказали: “Вас тут немає”. Ніхто повертати та компенсувати це нам не буде, у нас навіть і надії немає.
— Якщо відсутня електроенергія — чи функціонують магазини з базовими продуктами?
— У нас є лише один магазин приватний, але туди не можуть завезти продукти через те, що світла немає, а генератором багато не намотаєш. Там можна купити лише воду якусь чи молоко, можливо, те, що довго зберігається. Ані масла, ані м’яса, ковбаси, і сиру — у нас немає нічого. Є ті, у кого є змога їздити в Київ купити харчі, але це одиниці. Зараз лише завдяки волонтерам ми і виживаємо.
— Чи звертались Ви до якихось органів влади, чи отримали Ви відповідь або вжито якихось дій?
— Так, наші люди ще у квітні якось знаходили зв’язок інтернету й писали листи до Офісу президента, до Кулеби (від. ред. — Дмитро Кулеба — український державний діяч, дипломат, міністр закордонних справ України), до Тимошенка (від. ред. — Кирило Тимошенко — заступник керівника Офісу президента України).
Ми хотіли, щоб про нас дізнались. Хоч ми й не були під окупацією, бо нас захищала 72 бригада, але ж у нас велись в селищі бої. З серпня у нас новий керівник військовою адміністрацією ОТГ Гостомеля — Борисюк. Ось лише завдяки цій людині у нас лише зараз розпочинається розгляд питання про відновлення цивілізації. Величезна проблема відсутності електроенергії ще й полягає в тому, що ми не можемо хоч якось підлатати, полагодити своє житло чи те, що від нього залишилось. До нас у квітні приїжджав Тимошенко й обіцяв, що нас приєднають до села, що у нас буде світло, повна компенсація й відшкодування коштів за відбудову, але в нас досі ані села, ані світла та коштів. Так й живемо ми у – руїнах й темряві – та дотепер не знаємо, як із цим жити. Ми не потягнемо це все самі, нам треба допомоги від нашої влади!