Кожен із нас пам’ятає той ранок 24 лютого. Хтось прокинувся від вибухів, хтось – від дзвінків близьких і друзів, в яких звучали два страшних слова “війна почалася”; хтось прокинувся сам, і не повірив власним очам, зайшовши у новини. У кожного із нас тут своя історія, але об’єднує одне: з того дня країна стала інакшою.

Обкладинка видання Time 24 лютого “Повернення історії: як Путін розбив мрії Європи”

Це перша тривала широкомасштабна війна в Європі за XXI століття. Це перша повноцінна війна у країні з такою великою кількістю засобів зв’язку, коли усе можна спостерігати онлайн з будь-якої точки світу. Ми знаємо, де та який вибух стався, через хвилину-дві після падіння снаряда, ми розуміємо, де зараз ворог, ми чуємо правдиві історії про героїзм наших людей, і, на жаль, не менш реальні – про злочини ворога. Це унікальна війна, за якою, завмерши, стежить увесь світ. Одні навчаються, інші роблять висновки (як агресори, так і жертви).

Дії цивілізованих країн демонструють диктатурам світу, чи вибачать їм агресію, чи заплющать очі, як колись уже досить пасивно реагували на злочини тієї ж Росії у Чечні, в Грузії або Сирії, на анексію Криму чи окупацію частини Донбасу. Саме на цю м’якість і пасивність розраховувала Росія, коли прийняла рішення наступати. І неочікувано для себе публічно, на весь світ стала країною-терористом і країною-вбивцею, а дії російських військових очільники держав назвали відповідним словом – геноцидом.

Слова Джо Байдена про те, що дії РФ в Україні – це геноцид, сколихнули світ. Фото: BBC

Слово “Буча” сколихнуло весь світ і набуло вже сталого значення в вустах іноземних політиків. Буча – це злочини Росії проти людства, це тортури, це геноцид українського народу — лише тому, що ми є українцями. І тут не має значення ніщо, що, здавалось би, могло роз’єднувати нас у минулому – ні мова, ні політичні вподобання, смаки, походження, навіть ставлення до Росії. “Буча” – це коли тебе жорстоко знищують тому, що ти живеш на українській землі, дихаєш українським повітрям та їси український хліб. “Буча” – це Київщина, Сумщина, Херсонщина, Донеччина, Харківщина, Запорізька область. Це чоловіки, жінки, діти, старі, це братські могили шириною в кілька десятків метрів. “Буча” – це коли мати завиває від того, що знайшла сина убитим. Це коли ґвалтують матір на очах у її малолітніх дітей. Це чиїсь батьки, діти, брати та сестри, чоловіки й дружини, поховані родинами на подвір’ї ЖК. Це найбрудніше, наймерзенніше, на що здатна людська сутність – і це виявилося масовим у росіян.

Буча. Фото: ВВС

Фото: Reuters

Страшнішим за слово “Буча” є лише “Маріуполь”, який просто не відбився у нашій свідомості настільки чітко, оскільки про нього – занадто мало інформації. “Маріуполь” – це коли знищують не лише людей, але й ціле місто через те, що 8 років тому воно мало сміливість чинити опір. Стерте з обличчя землі місто, десятки тисяч життів, цілі родини. “Маріуполь” – це коли Росія прийшла “звільняти” і перетворила ціле місто на цвинтар, а потім пройшлася парадом на 9 травня тими ділянками доріг, які встигли прибрати від трупів й уламків будинків.

Українці не хотіли цієї війни – але як сказав у своєму зверненні у ніч перед першим нападом Головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний, “ми будемо вбивати”. І наші Збройні Сили та звичайні українці з цим успішно справляються. Українські військові та мирні жителі підняли в очах світу слова “гідність” і “героїзм” на новий рівень, вони відкрили нові грані поняття “волонтерство”, масштабом всієї країни та всього світу. Звитяга та винахідливість українців закріпилася вже навіть у міжнародних мемах (наприклад, украдений трактором танк або кинута жінкою фраза російському військовому про те, щоб поклав насіння соняшника собі до кишені). Але це не так весело, як може здатися сторонньому спостерігачеві – за цим усім ховається відчай і небажання жити під ворогом.

Фото: з соцмереж

Фото: з соцмереж

Десятки тисяч убитих і зниклих безвісти, сотні тисяч вивезених українців, мільйони тих, хто полишив свої будинки або й лишився без них. Кожна трагедія українського життя – це непоправна втрата. І ЗСУ роблять усе, щоб ворог принаймні відчув покарання за те, що зробив – вже майже 30 000 ворогів мертві, і їх буде ще більше. За 3 місяці війни Росія втратила стільки ж живої сили, як Радянський Союз протягом 9 років війни в Афганістані.

Україна продемонструвала світу всю імперську нікчемність “другої армії світу” – і у відповідь на свою звитягу отримала підтримку цивілізованого світу. Польщі, Литви, Великої Британії, США, Канади, Чехії, Іспанії, Австралії, Японії тощо. З тих країн, де влада не підтримує нашу державу (наприклад, Грузія, Республіка Чечня, Білорусь), їхні сміливі люди, не згодні з імперською політикою РФ, воюють у складах іноземних батальйонів або ж спільно з нашими військовими. Нас підтримують зброєю, грошима, на дипломатичному фронті. Навколо нас об’єдналися, показавши Росії: бути на її боці – соромно та небезпечно для репутації. Санкції Росії проти когось стали радше причиною для гордості та компліментом (як стверджував прем’єр-міністр Великої Британії Борис Джонсон), а русофобія у контексті відторгнення російських “цінностей” і їх носіїв тепер не є чимось ганебним.

Український військовий рятує немовля, 4 березня, фото: Dattalion

Слово “Азовсталь” прогриміло на весь світ не лише у ЗМІ, але й зі сцени “Євробачення” від Олега Псюка, фронтмена гурту Kalush Orchestra. Фаворит публіки, гурт ризикував бути дискваліфікованим, але вкотре довів, що єдина значуща перемога для України – це порятунок життів українців і поразка Росії. Він отримав історичний рекорд голосів глядацьких симпатій, а десятки тисяч європейців почали гуглити про “Азовсталь” – і побачили українських героїв, заблокованих у стінах заводу.

Фото: ЦЖР

Значна частина сходу та півдня окупована. Занадто багато невідомих у рівнянні, щоб можна було спрогнозувати майбутнє на початку четвертого місяця широкомасштабної війни. Але крутість і звитяга українців наближаються до нескінченності – і це, мабуть, єдине, що рятує у ці складні часи. Ми об’єдналися, щоб вижити та лишитися собою. Щоб можна було говорити тією мовою, якою бажаємо, без небезпеки бути “денацифікованим” або “врятованим” оскаженілими військовими РФ. Щоб наші діти не були зґвалтовані чи убиті носіями цінностей патріарха Кирила. Щоб наші домівки не були зруйновані та розграбовані росіянами та їх найманцями. Щоб старші люди доживали віку в мирі та спокої. Щоб жити на своїй землі. Щоб жити.

3 місяці виявилися замалим проміжком, щоб бути здатним підбивати підсумки. Єдине, що ми знаємо точно – боротьба ще попереду.

У цій війні ми усі – герої та постраждалі, хтось більше, хтось – менше. Ця війна – не те, що ми загадували на Новий рік, і не те, що ми хотіли почути вранці 24 лютого. Ця війна Росії проти нас забрала найцінніше – життя українців. І, на жаль, продовжить це робити. Але ми – нація, яка вміє дивувати світ і самих себе. І колись, коли все завершиться, ми пом’янемо усіх, хто не дожив до перемоги та станемо на коліна перед нашими Захисниками. Колись зруйновані міста, як фенікси, повстануть з попелища. Колись мільйони українців повернуться додому. А поки що нам лишається стиснути зуби та боротися далі. З вірою у ЗСУ та самих себе.