Сливченко Валентина Григорівна (01.11.1934 – 10-11.04.2022) загинула через холод, брак їжі та жах від обстрілів, які довелось переживати вже вдруге.
“Бабуся була дуже доброю і веселою. Я не знаю, як їй це вдавалось, адже життя її було складним. Народилася вона в місті Харків. До приходу комуністів наша родина була досить заможною і володіла навіть залізничною станцією “Придач” (прізвище бабусі в дівоцтві – Придатченко). Потім все змінилось, сім’ю розкуркулили”, – розповіла онука Вікторія.
За її словами, після розкуркулення у сім’ї ще залишилась квартира на перехресті вулиць Сумської і Пушкінської у Харкові. Маленька дівчинка Валентина зростала у люблячій родині. Але одного дня усе змінилося. Батька засудили до 10 років за антикомуністичний вислів у трамваї. А також він отримав 10 років так званого “поражения”, тобто після в’язниці він ще 10 років не міг повернутись додому.
“З початком Другої світової війни радянські війська, коли відступали з Харкова, підірвали будинок, в якому мешкала бабуся з мамою, щоб менше дісталось німцям. Потім мама бабусі поїхала на Далекий схід Росії (або її туди примусово відправили, точно не знаю). А бабуся залишилась у Харкові – фактично безпритульною дитиною”, – переповідає спогади бабусі онука.
Вікторія додає, що Валентина Григорівна вимушена була разом з іншими дітьми викрадати їжу з поїздів. Через що декількох друзів застрелили у неї на очах, а вона впала з потягу. На скроні у неї залишився шрам, що все життя нагадував про той час.
“Після війни вона поїхала на Далекий схід, щоб знайти маму. Влаштувалась до бібліотеки у військовій частині, де і познайомилась з дідусем. Дідусь був військовим льотчиком з Одеси. Вони одружились, згодом у їхній сім’ї народився мій тато. Після оголошення демобілізації вони поїхали до Маріуполя, де жили батьки дідуся. Бабуся завжди казала, що її головною метою було повернутись в Україну”, – розповіла онука.
Вона згадує, що бабуся завжди була дуже бережливою, все-все ховала. Вікторія з дитинства пам’ятає, як у всіх кімнатах в бабусі були загорнуті у газети кинджали. Через спогади про війну, які вплинули на подальше її життя. Валентина Григорівна боялась, що знову хтось може прийти і відібрати в неї все.
“Нам раніше здавалось це смішним. Але не тепер! Мого батька вона виховувала в дусі свободи та любові до України. Нам з сестрою теж завжди розказувала, що комуністи – то злочинці, вона їх ненавиділа більше, ніж німців”, – розповіла онука.
За словами Вікторії, востаннє син Валентини Григорівни відвідав її 5 березня. Приніс матері не лише їжу, а й звістку про початок російсько-української війни.
“А з 6 березня в нашому районі почались постійні обстріли з “Градів” та авіації. Тато декілька разів намагався вийти та дійти до бабусі. Однак кожного дня залітало два літаки, які скидали по 4 бомби, і так кожні 15-30 хвилин. “Гради” взагалі не вщухали ніколи. Тільки 25 травня моїм батькам вдалося залишити Маріуполь. А бабуся так і залишилася у себе в квартирі…”, – додає онука.
Щодня Вікторія разом із сестрою шукали людей, котрі б змогли вивезти бабусю на підконтрольну Україні територію, але все марно.
“Десь 20 квітня мені вдалось знайти людину, яка б забрала бабусю і відвезла до села Мелекіно. Там я знайшла, хто б її прийняв на декілька днів, поки ми б не забрали. Того дня у мене з’явилась надія. Люди поїхали за нею, але повідомили, що вже запізно”, – згадує онука.
З часом Вікторія дізналася від сусідів, що 6 березня у Валентини Григорівни загорілася кухня, вибило вікна. Один із сусідів виламав двері та самотужки зумів загасити пожежу. Опісля він носив жінці чай та їжу, яка була в нього. Казав, що вона молодець, ні на що не жалілася.
“Потім вона перестала вставати з ліжка і померла десь 10-11 квітня. Сусіди поховали бабусю напроти будинку. З дощок зробили хрест і знайшли навіть квітку.
Я розумію, що у бабусі вже був доволі поважний вік, і можливо, прийшов її час. Але на таку смерть вона точно не заслужила. Не повинна була помирати на самоті, у холоді та голоді. Вона мала бути в оточенні своїх рідних! А кляті рашисти не дали їй спокійно дожити своє, і так далеке від щасливого, життя. А нам не дали можливості попрощатись і поховати її по-людськи”, – розповіла онука Валентини Григорівни.
Росія позбавила життя Сливченко Валентину Григорівну, як і ще десятки тисяч безневинних маріупольців. Тож #Букви будуть і надалі висвітлювати тему вбивств Росією мирних жителів Маріуполя, аби ніхто не забував, що “хороших росіян” не існує.
- Першу частину документування #Буквами злочинів російських військових у Маріуполі, зокрема вбивства мирних мешканців можете прочитати в матеріалі.
- Другу частину документування #Буквами злочинів російських військових у Маріуполі можете прочитати за посиланням.