Якою була історія міста без імперських “правок”, чому Одеса не “русский город” та хто вже в часи незалежної України поставив пам’ятник так званим “засновникам” в Одесі? Відповіді на ці питання – у матеріалі #Букв.
Кочубіїв – Хаджибей – Одеса: скільки років місту?
Визначення віку міст завжди було складним питанням для науковців. Найчастіше історики опираються на першу письмову згадку (навіть, якщо тоді міське поселення називалося інакше). Зважаючи на це, історики та краєзнавці закликають переосмислити давність Одеси.
Перша писемна згадка про місто, зокрема про порт на місці сучасної Одеси, з’являється ще у XV ст. Йдеться про Кочубіїв (у джерелах є кілька версій написання “Качубей”, “Качибей”, “Кацюбіїв”, “Кочубеїв” тощо).
У 1415 році про Кочубіїв писав хроніст Ян Длугош. У праці “Історія Польщі” він переповідав, як до польського короля Владислава ІІ Ягайла прибуло посольство з Візантії з проханням про допомогу зерном. “Він [Владислав ІІ Ягайло] дає і щедро дарує прохану кількість зерна, яке їм потрібно отримати в його королівському порту Кочубеїв“.
Надалі згадки про Кочубіїв регулярно з’являються у різних джерелах. Місто згадується не лише як порт, але і як місце соляного і рибного промислу.
У другій половині XV ст. Кочубіїв потрапляє у сферу впливу Кримського ханства, а згодом – Османської імперії. З цього часу у джерелах місто здебільшого називають Хаджибей (є різні версії: Гаджібей, Ходжибей, Аджибей), хоча подекуди трапляється попередня назва.
Попри перебування в орбіті татаро-османського впливу, Хаджибей надалі лишається пов’язаним з рештою українських теренів, які тоді перебували під владою Великого князівства Литовського, а згодом – Речі Посполитої. Історик Тарас Гончарук зазначає, що до Кочубієва з усієї України приходили чумаки по сіль, яких до XVII ст. називали “соляниками”.
До того ж в історії Хаджибея є важливий козацький чинник. Що ж у приморському місті цікавило людей шаблі? Ну звісно, грабунок торговельних караванів. Козаки настільки дошкуляли турецьким купцям, що на деякий час мимоволі стали причиною запустіння Хаджибея.
Під час подорожі цією місцевістю у 1660 році османський мандрівник Евлія Челебі відзначив, що землі навколо Хаджибея перебувають під контролем козаків. Також Челебі лишив згадки про фортецю, яка лишилася у місті ще з литовських часів: “До сьогодні споруди цього укріплення збереглись і їх добре видно на березі Чорного моря, на крутій скелі. Якщо це укріплення хоч трохи підремонтувати, місцевість стане залюдненою, а дорога безпечною”.
Ці прогнози справдилися у XVIII ст., коли російська влада приборкала козацтво. Позаяк нападів стало менше, Хаджибей переживає економічне піднесення та нову хвилю залюднення. Османи відновлюють тутешню фортецю, яку в російських джерелах іменують “Єні Дунья” (Новий світ), будують цивільну пристань та транспортують зерно.
Опис Хаджибея лишив також російський шпигун Іван Іслєньєв, який у 1766 році від виглядом купця проник у місто. У XVIII ст. між Російською імперією та Османською державою не вщухали війни за Південь України, тож не дивно, що Росія вела розвідку.
У плані міста, складеним шпигуном, згадано низку споруд: фортецю стару з прибудованою батареєю, мечеть, будинки командира над містом та бея яничарів, казарми для яничарів і будівельників-волохів, а також елементи торговельної інфраструктури – “пристань для суден на палях”, “місце, куди збираються старшини в торгові дні”, крамниці для приїжджих купців, гостинний двір, склади тощо.
Картина “Хаджибей”, 1899 рік. Художник Геннадій Ладиженсикий // Одеський художній музей
Слід звернути увагу і на населення. За словами історикині Олени Бачинської, у цей час козаки втікають від імперських утисків в безкраї причорноморські степи та згодом оселяються в передмістях татарського Хаджибея та селах довкола нього. До того ж у межиріччі між Південним Бугом та Дністром шукали кращої долі українські селяни-втікачі та переселялися молдавани, євреї, вірмени та інші представники немусульманського населення. Тобто Хаджибей був досить строкатим за етнічним складом.
Відтак історія Одеси майже на 400 років довша, ніж вважали в Російській імперії. Ба більше, завоювати Хаджибей допомогли генералу-майору Йосипу де Рібасу чорноморські козаки. Тут, як і у всіх попередніх військових кампаніях Російської імперії, роль козаків була вагомою.
Тож Одеса як “исконно русский город” – не більше ніж мрія, яку слідом за Російською імперією успадкували сучасні росіяни.
Імперська версія заснування міста
На середину XIX ст. Одеса за кількістю населення стала найбільшим містом на українських землях та четвертим містом у всій Російській імперії. Її історією цікавилися, але розквіт Одеси імперські історики приписували владі та чиновникам. Звідти родом й міф про Катерину-засновницю.
На цю роль її призначили за часів імператора Миколи І. Вперше цю ідею висловив статист Російської імперії Апполон Скальковський. Він започаткував історіографічну традицію вважати 2 вересня 1794 року (22 серпня за старим стилем) днем заснування Одеси та намагався обґрунтувати внесок імператриці у цьому процесі.
День було обрано з огляду на те, що тоді нібито відбулося закладання міста. Натомість чимало істориків ставили під сумнів цю дату. Окрім початку робіт у порту, нічого виняткового цього дня не відбулося. Згодом дослідники звернули увагу на цікаву деталь: 2 вересня у Російській імперії відзначали день коронації Миколи І. “Співпадіння” виглядає як мотив – обрати день коронації, щоб догодити імператору.
Отож, заснування Одеси Катериною ІІ, за словами Скальковського, підтверджує її наказ від 27 травня 1794 року, в якому йшлося про облаштування військової гавані у місті: “Уважая выгодное положение Хаджибея при Черном море и сопряженные с оным пользы, признали мы нужным устроить тамо военную гавань купно с купеческой пристанью”. Нібито цей документ дає підставу для визнання заснування Одеси.
Однак у джерелах дослідники знаходять спростовання “офіційної” версії. Наприклад, в описі приєднаних до Росії територій, згідно з Ясським мирним договором 1791 року, згадується Хаджибей як місто. Інженер-полковник Франс де Воллан писав: “До війни тут було чотири міста Очаків, Аджибей, Аджидер і Дубоссари та 150 сіл, добре населених та облаштованих передусім татарами”.
Навіть у 1794 році у документах просто не існує Одеси. Вперше ця назва з’являється у 1795 року в наказі про створення Вознесенської губернії. У ній зазначалося, що до складу губернії входить “Одеса, татарами Гаджибей іменований”. Тобто виходить, що імператриця просто приєднала та перейменувала місто, яке існувало до завоювання Росією.
Ці курйози помічали навіть імперські історики. Деякі з них пропонували говорити про приєднання, а не заснування Одеси. Однак в умовах цензурування, ця концепція не співпадала з ідеологією імперії про новоосвоєні південні простори України, тож не мала шансу на поширення. Всі мусили визнавати Кочубіїв-Хаджибей лиш скромною передісторією міста. А потім ця думка перекочувала у радянські книжки, тому Одеса надовго “забула” своє минуле.
Зрозуміло, що відкидати імперський період розвитку Одеси історики наміру не мають. Тут радше йдеться про розуміння всього контексту бурхливого піднесення Одеси у XIX ст.
Після розподілів Речі Посполитої Росія загарбала собі багаті зерном українські землі – Київщину, Волинь та Поділля. Занепад Речі Посполитої та вихід Росії до Чорного моря внаслідок військових кампаній проти Османської імперії створили умови для розвитку Одеси. Зокрема, військові успіхи із залученням козаків допомогли Росії відвоювати родючі південні землі, де також почали вирощувати пшеницю на експорт.
Відтак саме українське зерно, яке раніше йшло до Європи через Ґданськ, а тепер його возили Чорним морем, зробило Одесу важливим осердям європейської торгівлі. Стрімко Одеса стала одним з найбільших міст, яке щедро поповнювало державну скарбницю Російської імперії. Тому приписувати всі здобутки імперським чиновникам чи імператриці означає перекреслити внесок багатьох людей.
Скандальний монумент: як в Одесі з’явився пам’ятник “Засновникам Одеси”
З міфами про Одесу пов’язана і поява пам’ятника “засновникам”.
У 1890 році одеська міська управа оголосила конкурс проєктів на зведення пам’ятника до “сторічного” ювілею заснування міста. Переможцем конкурсу став проєкт архітектора Юрія Дмитренка під назвою “Пам’ятник Імператриці Катерині ІІ у м. Одеса”. Власне, так його і називали. Щоправда, до самого “ювілею” завершити роботи не встигли: у вересні 1894 року влаштували лише урочисте закладення, а сам монумент відкрили аж у травні 1900-го.
Листівка дореволюційна // Інформаційний портал туристичного центру Одеси
Розмістили пам’ятник на Катерининській площі. На постаменті у центрі була розміщена імператриця. Нижче були скульптури її соратників: віце-адмірала Йосипа де Рібаса, генерал-губернатора Новоросійського краю Платона Зубова, головнокомандувача армії Григорія Потьомкіна та інженера-полковника Франца де Волана.
Після початку національний змагань, коли Одеса опинилася у складі Української Народної Республіки, пам’ятник накрили брезентом. Таку ж практику спочатку наслідували й більшовики. Загалом у період турбулентних змін влади на початку XX ст. пам’ятник був відкритим для публіки лише за правління гетьмана Скоропадською.
Пам’ятник Катерині ІІ, накритий брезентом. 1917 рік // Історична правда
Остаточно долю пам’ятника визначили більшовики. 1 травня 1920 року під час “суботника” монумент розібрали, а скульптури прибічників Катерини та її голову (єдине, що лишилося від імператриці) перемістили у краєзнавчий музей.
На площі більшовики лишили постамент, а згодом (цілком очікувано) на місці імператриці постав Карл Маркс, хоча під час буревія у 1920-х роках статуя впала. Тож п’єдестал пустував. У 1965 році, до 60-річниці повстання на панцернику “Потьомкін”, комуністи звели на місці колишнього монумента пам’ятник “Потьомкінцям – нащадки”. Тоді ж перейменували й площу з Катерининської та Потьомкінську.
Здавалося, що у часи незалежності України маркери Російської імперії та СРСР не повинні лишатися у міському просторі. Проте ситуація виявилася протилежною. У 1995 році міська рада Одеси вирішила повернути стару назву площі – Катерининську. Тоді ж активізувалися й проросійські симпатики, які ініціювали відновлення монумента, використовуючи імперські міфи. Та досягнути мети їм не вдалося.
У 2007 році історія повторюється. Міськрада Одеси прийняла рішення про відновлення втраченого вигляду Катерининської площі, зокрема й пам’ятника тепер вже “засновникам”. Спонсором та ініціатором виступив депутат Руслан Тарпан, але є цілком реальні підозри, що кошти на це виділили безпосередньо кремлівські організації, пов’язані з Тарпаном.
Пам’ятник “Потьомкінцям – нащадки” перенесли на Митну площу. І вже 27 жовтня 2007 року відбулося урочисте відкриття монументу “Засновникам Одеси”. У відновленому монументі встановили оригінальні скульптури прибічників імператриці (які незаконно вилучили з музейної колекції) та сучасну версію Катерини ІІ (з попереднім виглядом скульптури були певні відмінності).
Відтоді в Одесі не вщухали дискусії та судові тяганини про демонтаж. Повномасштабне вторгнення РФ вкотре активізувало прагнення одеситів усунути монумент. Та навіть в умовах війни з росіянами міська влада не поспішала реалізувати цю ідею, виправдовуючи зволікання історією міста та іншими сумнівними аргументами.
Зрештою, тиск громадськості змусив чиновників погодилися прибрати скандальний монумент до музею. Тож невдовзі пам’ятник фіктивним засновникам стане частиною минулого, а не сьогодення Одеси.
