«Голоси Мирних» — задокументовані злочини війни. Частина 20

Історії, опубліковані в цій статті, #Буквам передав Музей Фонду Ріната Ахметова "Голоси Мирних".

Четвер, 20 жовтня 2022, 13:04

Музей “Голоси Мирних” – найбільша у світі колекція історій мирних людей, постраждалих від війни Росії проти України.

Тетяна Едуардівна Анзович

“З Маріуполя до Запоріжжя ми їхали 29 годин замість двох”

Про початок війни Тетяна Едуардівна дізналась 24 лютого зранку, навіть попри попередні дані розвідок стосовно стягнення російських військ на кордонах країни. За словами жінки, тижні виживання у місті були справжнім пеклом.

“Коли ходили по воду, то бачили трупи, безліч людей було вбито на вулицях. Будинки в місті навмисно руйнували. Розтрощили й офіс нашої фірми сімейної, знищили документи.”

Тетяна Едуардівна розповідає про остаточне прийняте рішення щодо евакуації. В останні 4 дні її перебування у місті Маріуполь бомбардували без перебільшень кожні 5 хвилин, безперервно. Російська авіація облітала місто й скидала бомби на тоді ще неушкоджені райони.

За словами Тетяни Едуардівни, вона майже не спала. Два тижні активних бойових дій жінка сиділа у кріслі холодної квартири без будь-яких комунікацій, з пакетом, в якому лише документи, ключі та зарядний пристрій.

“В один день близько 6-ої ранку половину моєї трикімнатної квартири просто в мить зруйнувало. Лоджія, спальня та пів кімнати вилетіло. У квартирі не залишилось ані вікон, ні дверей.”

Сусідам Тетяни Едуардівни вдавалось періодично дізнаватись інформацію у місті та про розвиток подій в країні. Саме вони привезли по 10 літрів палива кожному, у кого були автівки — містяни сподівались на евакуацію.

18 березня Тетяні Едуардівні вдалось евакуюватись з оточеного міста.

“Ми вискочили, в чому були. Серед вуличних боїв намагались пересуватись містом. З Маріуполя до Запоріжжя ми їхали 29 годин замість двох. Через кожні 500 метрів нас зупиняли, допитували, хто ми, що веземо та куди їдемо. Різні буряти-військові просили цигарки, а один з них, коли побачив у нас лимонад “Живчик”, спитав: “А можна? Я хоч дитинство згадаю.”

Дорогою на підконтрольну Україну жінка з родиною бачили безліч розстріляних машин, розбиту техніку та вже під Запоріжжям – розтрощений міст, через який неможливо було проїхати.

“Нам допоміг 12-річний місцевий хлопчик, який показував нам дорогу мінним полем. Я молилась кожні 5 секунд. Лише один відступ на сантиметр і нас би не стало…”

Тетяна Едуардівна ділиться, що надія повернутись у рідний український Маріуполь не згасає. Нині жінка з родиною перебуває у Запоріжжі, каже, що далі їхати немає куди.

Лариса Аркадіївна Бикова

“У нас загинули психолог, два вчителі, одинадцятикласник, батьки наших діток”

Лариса Аркадіївна Бикова — 57-річна директорка Маріупольської школи №29. Про початок повномасштабного російського вторгнення жінку сповістила колега — вчителька математики. Тоді учнів та педагогів всіх навчальних закладів проінформували про перехід на дистанційне навчання. Лариса Аркадіївна 24 лютого прийшла до школи, щоб сховати документи, забрати деякі речі.

“В якийсь момент розпочалось усвідомлення початку іншої війни, не схожу на ту, що тривала вже 8 років поруч із нами. Мені дзвонили батьки та вчителі, питали про бомбосховище у нашій школі. Я рекомендувала знайти безпечне сертифіковане укриття, адже у нас був, хоч і облаштований, але підвал. Як виявилось, у місті було критично мало належних бомбосховищ, тому наше шкільне укриття для багатьох родин стало прихистком, включно й для мене.”

Підвал люди облаштували розкладачками, що раніше були призначені для літнього табору. Всі мешканці приносили до сховища домашні запаси їжі та води.

2 березня у Маріуполі світило сонце, день, за словами директорки, розпочався відносно спокійно. Тетяна Аркадіївна була у приймальні. На футбольному полі грали діти, і раптом чоловік директорки закричав: “Падайте!” Пролунав гучний вибух, потім ще декілька, і по всій школі посипалися вікна, всі стіни були посічені осколками. Це був перший обстріл школи. Мешканцям підвалу вдалось врятуватись.

“Коли ми вийшли на футбольне поле, де саме перед вибухом грали у футбол діти, то не побачили вже нікого. На землі лежала закривавлена куртка, 2-3 пари кросівок. Як дізнались ми згодом, один хлопчик, Ілля, загинув. Ще двоє дітей дістали поранення.”

З 2 березня у школі не стало ані води, ані світла. Коли сніг у Маріуполі почав танути, чоловіки ставили відра під проточні труби, щоб назбирати технічної води. Готували мешканці підвалу на вогнищах просто неба, в якому кружляла російська авіація.

“Страшно було дивитись, як діти, щойно побачити літак у небі, з криками бігли до стін, щоб врятуватись… Під час війни у місті у нас загинули психолог, два вчителі, одинадцятикласник, батьки наших діток.”

Обстріли лише наростали. Одна сімʼя, що перебувала у підвалі, 16 березня успішно евакуювалась в Урзуф. 20 березня сусід Василь, нині вже покійний, почав вивозити мешканців сховища.

“Машина сусіда була вже побита, без скла. Ми, пʼятеро людей та троє тварин, їхали до Мангуша автівкою. А ще троє чоловіків, зокрема й мій, ішли всю дорогу пішки. У Мангуші ми прожили 4 дні, відходили від підвального життя. Врешті-решт знайшли людину, яка відвезла нас у Бердянськ, а на евакуаційному автобусі відвезли нас до Запоріжжя.”

Марія Бубнова

“Дощова вода несмачна, навіть якщо її закип’ятити”

Марія разом з чоловіком, донькою та сином жили у західній частині міста, 23 мікрорайоні. Про початок війни дізнались з екранів телевізорів. Весь день 24 лютого родина провела в сумнівах потенційного виїзду з тоді ще спокійного Маріуполя.

З 24 лютого Марія з чоловіком заборонили дітям виходити на вулицю. Молодший син спав у ванній кімнаті, дочка — у коридорі між стінами.

26-го подружжя відвезло зі свого підприємства українським військовим продукцію, забезпечили захисників міста 300 кг крем-супів. Тоді, за словами жінки, представники української армії сповістили їх про те, що з Маріуполя виїхати неможливо — місто було оточено. Тоді родина переїхала зі свого району до центру, у квартиру знайомої. Більше додому вони не змогли повернутись.

“У центрі ми спускались часто до бомбосховища. Діти мої плели маскувальні сітки. Однак 1 березня ми мали змогу переїхати у 23-ий район в іншу квартиру на першому поверсі, щоб бути поруч з батьками.”

З 1 березня маріупольців тримали в інформаційному вакуумі. Без будь-якого зв’язку чи комунікацій, без води, світла та тепла. Мирні міста проходили випробування на виживання.

Вперше Марія дивом зловила мережу біля Гуманітарного університету.

“Я подзвонила подрузі в Ніжин, та сказала, що про нас всі знають, але нічим не можуть допомогти, бо місто заблоковано… Всю інформацію ми брали з гуманітарного штабу “Халабуда”. Коли ми вперше виїхали з нашого району, я побачила інший Маріуполь: лежали трупи, будівлі просто спалено, магазини розікрадено.”

15 березня родина Марії розпочала спробу евакуації з міста на двох машинах, але практично без особистих речей.

“Теоретично у нас було місце для речей, але піднятись до себе на поверх було так страшно… Ми знали про те, що двоє наших сусідів загинуло на балконі. Ризик забирати свої речі був просто невиправданим. 15 березня ми покинули місто. Їхали дуже повільно, надзвичайна кількість людей тоді намагалась евакуюватись. Тиша не наставала. Ми намагались їхати завжди поруч із чоловіком. Через блокпости по всій окупованій території створювались черги. На одному з них я сперечалась з окупантом, нерви не витримували, мовчати я більше не могла. Він запитав, чому я така нервова, і сказав, що Маріуполь зруйнували наші депутати, а російська армія лише нас захищає. Мені довелось припинити говорити, аби проїхати далі.”

Сходила в душ родина, за словами жінки, вперше з 24 лютого лише після 15 березня в Бердянську. На заправках та під час зупинок люди роздивлялись біженців з маріупольського  пекла — брудні речі, побиті автівки та неслухняне волосся. 

Нині Марія з родиною у безпеці, в Нідерландах.

Теги: війна, Голоси Мирних, злочини війни, Музей Фонду Ріната Ахметова "Голоси Мирних", російсько-українська війна

Межа у Telegram

Підписатись