Чому Путін кричав на Сокурова і до чого тут Московія

Сокуров у своїй оцінці ситуації на Кавказі, звичайно, говорив речі, м’яко кажучи, далекі від офіційної лінії. Але це була аж ніяк не аналітична оцінка ситуації, а скоріше — міркування людини, далекої від політики. Сокуров ділився з президентом емоціями та побоюваннями.

Набагато цікавішою була реакція самого Володимира Путіна. Російський президент, який зазвичай витриманий у публічних дискусіях, у крайньому разі — уїдливий, цього разу просто перебував у справжньому сказі. І це сказ не змогли приховати навіть у стенограмі засідання. При цьому цікаво, що Путін звинуватив Сокурова не лише в неповазі до кавказьких народів, а й у тому, що його пропозиції “відпустити” тих, хто не хоче бути в одній державі з росіянами, можуть призвести до появи Московії – саме цього нібито хочуть країни НАТО.

Роздратування Путіна дозволяє припустити, що він знає про ситуацію у національних республіках Росії – та й взагалі у російських регіонах – набагато більше, ніж нам розповідають офіційні медіа. Власне, потрібно усвідомлювати, що про те, що відбувається на Північному Кавказі — і не тільки в цьому регіоні, а й у всій Росії за межами Садового кільця — ми знаємо дуже мало. Це у 90-ті роки можна було без проблем відвідувати російську провінцію, зустрічатися з представниками місцевих еліт та опозиційними активістами, намагатися зрозуміти настрої пересічних людей. Але після другої чеченської війни канали інформації надійно заблоковані — і не тільки у самій Чечні. Зарубіжні журналісти відвідують регіони не так часто, та й якщо відвідають, то немає жодних гарантій, що зможуть зрозуміти те, що відбувається. Росія Путіна цілком уже підійшла до стану Радянського Союзу — люди будуть вам впевнено брехати зі звичайного страху перед переслідуваннями. І зрозуміло, що чим ближче до Північного Кавказу, тим більшого страху. Адекватної соціології теж немає — почасти знову-таки через цей страх, а почасти й через те, що жодний соціологічний центр не наважиться поставити жителям тієї чи іншої республіки питання, чи хочуть вони більшого суверенітету чи навіть незалежності від Москви. Тому російські новини з регіонів прориваються окремими сполохами, які не так просто приховати. Наприклад, новиною про самоспалення удмуртського активіста Альберта Разіна, який своєю смертю протестував проти фактичного знищення російською владою своєї рідної мови. Або розслідуванням Навального по Татарстану, яке доводило, що республіка стала справжньою державою в державі, повністю приватизованою місцевими кланами.

Але Путін читає зовсім інші документи. Російський президент, вихованець КДБ і колишній керівник ФСБ, звик працювати з моніторингом суспільних настроїв, із закритою соціологією, із записами розмов у месенджерах — тобто з усім тим інструментарієм, який дозволяє йому уявити справжній стан справ.

І, якщо судити по його реакції на слова Сокурова, ця справжня ситуація йому не дуже подобається. Правитель, впевнений у стабільності своєї держави та у народній підтримці не буде публічно заявляти, що величезна держава, якою він керує, може отак відразу перетворитися на “Московію”. І навряд чи у випадку Путіна це параноя. Перебільшена оцінка інформації – можливо. Але сама інформація про те, що відбувається  регіонах, безсумнівно, існує і турбує Путіна. А це означає, що думка багатьох про те, що Путіну вдалося розв’язувати національні проблеми, делегувати відповідальність місцевим елітам, домогтися русифікації значної частини населення національних республік – перебільшення. Національне питання нікуди не поділося. Щобільше, за словами того ж таки Сокурова на Кавказі воно могло загостритися ще й через від’їзд російського населення республік.

Єльцин намагався розв’язувати національне питання різними шляхами. Домагався ліквідації Радянського Союзу, щоб позбавити російські республіки можливості підвищення статусу до союзних. Ініціював підписання Федеративного договору, а коли Татарстан відмовився приєднатися до нього, погодився з підписанням окремого договору з цією республікою. Говорив “беріть стільки суверенітету, скільки зможете!” – між іншим, теж у Татарстані. І все одно ці пошуки балансу та спроби домогтися збереження територіальної єдності не обійшлися без воєн у Чечні, які назавжди змінили Росію та поставили крапку на всіх ілюзіях щодо можливості демократичного розвитку країни.

Путін пішов іншим шляхом — поділом країни на феодальні князівства за щільного контролю чекістів та можливістю чищення в елітах, якщо спецслужби не задоволені тим чи іншим регіональним бароном. Як виявилося, реальні проблеми цей шлях все одно не вирішує — просто створює інформаційний міхур, який рано чи пізно лусне. І, мабуть, господар Кремля це розуміє. Але політичних рецептів розв’язання проблем у нього немає – Путін просто не вміє домовлятися, допускати конкуренцію чи дискусію.  Він може або делегувати повноваження, або заливати проблеми грошима, яких теж дедалі менше.

Але є й інший шлях, який доступний російському президенту — генерування напруженості, зовнішня агресія, яка є обороною від агресора, що намагається перетворити Росію на “Московію”. Це виплескування внутрішніх проблем зовні країни — те, чим російські правителі займалися завжди, коли їхній влада загрожувала небезпека. І те, що завжди потім призводило до незліченних проблем для Росії та навколишніх країн.І це саме те, чим зараз займається Володимир Путін.