Філософ Саймон Кричлі аналізує цю вибухову суміш та наголошує на естетиці, ба навіть поетиці футболу. Звісно, як футбольний фанат, Саймон розповідає про світлих і темних героїв футболу: Зідана та Кройфа, Клафа і Реві, Шенклі й Клоппа.

#Букви друкують уривок з книги, яку видало Yakaboo в перекладі Олександра Михельсона.

Деякі люди — особливо американці — вважають футбол нудним. Дарма. Самі вони нудні, раз вірять у таке.

Імовірно, футбол значно  вдумливіший, ніж багато інших видів спорту. Футбол — це вміння віддаватися  перебігу  гри. Незрівнянний італійський футбольний оглядач Джанні Брера вважав 0:0 ідеальним рахунком за умови, що команди грають ніби в шахи, не підпускаючи одна одну до своїх воріт, і так досягають досконалої рівноваги й естетичної гармонії. Зважаючи на одержимість медіа голами, які постійно повторюють в уповільненому режимі з різних ракурсів, мистецтво оборонного футболу необхідно захищати.

Може, річ у тім, що я й сам колись грав саме в захисті, проте завжди знаходив дивну красу в тому, як команди іноді закінчують зустріч із рахунком 0:0. Називати такий футбол «негативним» — це випускати з уваги діалектичні принади негативного й витонченість італійського catenaccio, тобто такої тактичної схеми, коли одна команда повністю перекриває рух іншій.

Подумайте про міць і просторове чуття ювентусівських «Бі-Бі-Сі» — Барзаглі, Бонуччі та Челліні, немолодих уже захисників, що являли собою найліпшу лінію оборони в сучасному світовому футболі. Італійська традиція оборонного футболу добре відома, і я знову згадую таких гравців, як Барезі та Мальдіні, котрі все професійне життя відбули у ФК «Мілан» часів гегемонії цього клубу. Загалом краса доброї команди виникає тоді, коли ця команда спирається на надійну, тверду оборону, побудовану на глибокому взаєморозумінні між гравцями, що вповні розвивається з роками.

Як каже в усіх сенсах проблемний Йозеф Блох, колишній голкіпер і прототип героя книжки Петера Гандке «Тривога воротаря перед пенальті»: «Добрий матч минає дуже тихо».

Ритм футболу — це не стакато бейсболу чи, скажімо, стрільби по тарілках, а радше легато, рівний і м’який потік часу, який поступово стає дедалі потужніший. Футбол — це також зміни у відчутті часу. Це зміни інтенсивності сприйняття, коли час тієї самої миті виявляється чимось пластичним, гнучким і піддатливим.

Це справедливо й для простору. Футбол — це про інтерпретацію простору. Томас Мюллер, німецький нападник, видатний представник тактики «фальшивої дев’ятки», де основним прийомом є постійно триматися  якомога ближче до штрафного  майданчика суперника, отримав  прізвисько der Raumdeuter, тобто знавець або навіть дослідник простору.

Інакше кажучи, простір гри у футболі — це також гра з простором. На це вказує Стівен Коннор у чудовій «Філософії спорту» в спосіб, дуже близький до того, до якого намагаюся вдатись і я (названий «культурною феноменологією»), хіба що Коннор пише про спорт загалом, а не лише про футбол. Коннор запозичує зауваження Мерло-Понті в «Структурі поведінки» про позначки на футбольному полі, аби показати, що футбольне поле — не просто об’єкт. Радше простір гри, пише Мерло-Понті, яка охоплює «фізичні наміри гравців, позаяк вони просякнуті й скеровані простором, де футболісти мають виконати свої ролі».

Позначки на полі визначають певний детермінований спосіб дій, що «штовхає та веде гру так, ніби гравець цього не помічає». Лінії на полі — це справжні магічні лінії, які створюють умови, що визначають правила гри. Помилково вважати, що ці умови відбивають  свідомість гравців, як орнамент на мушлі чи малюнок на упаковці молока. Імовірно, свідомість є нічим іншим, як грою, діалектичною взаємодією між простором і дією. Простір гри виявляється, як і час, пластичним, еластичним та гнучким.

Часом футбол скидається на п’єсу Беккета «Чекаючи на Ґодо», де нічого не відбувається двічі — в обидвох частинах.

Коли я дивлюся гру «Ліверпуля» чи, що гірше, збірної Англії, котра щосили намагається не вилетіти в якомусь важливому турнірі, гра може бути 90-хвилинним страшним сном, нескінченним жахіттям, яке щораз повторюється і з якого ми не можемо вирватись. Це жахливо.

Проте футбол може бути й дечим іншим — дечим таким, чим ніщо інше бути не може. Туссен, не без певної вульгарності, припускає, що найближча аналогія до цієї інтенсивності відчуттів у футболі — це статевий акт. Як висловлюються філософи, це питання емпіричне, тож кожен читач може тут вирішити сам.

Отже, ми живемо однією миттю, спостерігаємо за грою, цілком віддаємося теперішньому, чекаємо на ту саму мить, а майбутнє невідоме й непевне. Проте цієї миті минулого не існує, воно постійно стирається, як пам’ять золотої рибки.

Сам матч ми забуваємо швидко, і часом його дуже важко згадати. Ось одна з причин того, чому дивитися гру в записі — то зовсім інша річ. Звичайно, передивлятися повтори — велика втіха для фанатів (якщо це не їхня команда програла), тренерів (бо їхня робота важлива) та всезнайок-експертів (чия робота не така вже й важлива). ПідхідТуссена, який, у формулюванні Гуссерля, можна назвати феноменологічним, полягає в тому, що пам’ять про матч можна відновити за допомогою слів, таким чином уникнувши перетворення її на примарне та швидко забуте минуле.

За умови, що їх справді сказано влучно, слова поезії чи літератури можуть «торкнутися» футболу, «спіймати його рух, пестити його барви, цінувати його спогади, перебільшувати його чарівність». Туссен називає таку поетику футболу «апотропеїчною», тобто таким видом магії, що оберігає від забуття та невезіння.

Можливо, до речі, ця жага магії пояснює, чому футбол — такий забобонний вид спорту, а гравці й уболівальники дотримуються безлічі чудернацьких традицій. У моєму випадку, приміром, це магічна віра в те, що коли я не побачу матчу «Ліверпуля», то цей клуб неминуче програє.

Я чомусь упевнений, що їм конче потрібно, аби я захоплено й  тривожно дивився цю гру, сидячи в Брукліні. Португальська легенда Еусебіу перед кожним матчем клав у бутсу щасливу монетку. Шведський гравець ФК «Мілан» Нільс Лідгольм регулярно радився з особистим чаклуном на ім’яМаріо Маґґі. Румунський нападник Адріан Муту ховав у гетрах листя базиліку. Кріштіану Роналду в день матчу ставить бутси під фігурку батька. Під час Кубка світу 1998 року капітан французької збірної Лоран Блан цілував лисину свого воротаря Фаб’єна Бартеза. Мало хто знає, що французька команда перед кожним матчем слухала I Will Survive Ґлорії Ґейнор: так і уявляєш роздягальню галлів, де хлопці типу Ліліана Тюрама, Марселя Десаї та самого Зізу затягують пісню про те, що ось-ось скам’яніють зі страху.

Підхід Туссена зводиться до того, що відчуття, пов’язані з футболом, можна ледь не магічним чином викликати за допомогою поетичних слів, адже вони тісно пов’язані з відчуттями, які викликають також зміна пір року, природа, меланхолія, час і спогади про дитинство. З найрадикальнішого розуміння Туссенової позиції випливає, що слова, які можуть зафіксувати й зберегти «футбольні» відчуття, здатні врятувати від смерті, давши укоріненість у минулому та можливість продовження життя через слова наступні покоління уболівальників.

Хоча це може видаватися надмірною абстракцією, така логіка має сенс для багатьох із нас на глибоко особистому рівні. Мій батько, приміром, усе життя був фанатом «Ліверпуля» й на початку 1950-х тренувався в Енфілді, доки його кар’єру не перервала травма кісточки (тому він до самої смерті носив спеціальні черевики марки «Челсі», хоча виглядав у них, визнаймо, стильно).

І, по щирості, футбол був, напевне, єдиною темою, яку ми з батьком могли обговорювати хоч із якимось здоровим глуздом і обопільним зацікавленням. А мій перший по-батьківськи суворий вчинок щодо сина Едварда полягав у тому, що я заповнив його кімнату атрибутикою ФК «Ліверпуль», аби він у жодному разі не став уболівальником іншого клубу (і це спрацювало).

Нещодавно Едвард нагадав мені, що в десять років попросив на Різдво футболку з логотипом ФК «Арсенал», який був найліпшим клубом в Англії на той час. Гадаю, я навіть не відповів і натомість купив йому ще одну футболку «Ліверпуля». І, боюся, той факт, що Едвард інформованіший, лояльніший і розчарованіший за мене фанат «Ліверпуля», приносить мені майже збочене задоволення.

Уболівальники мого покоління  мали щастя бачити «Ліверпуль» на вершині слави в 1970–1980-ті роки, коли, за висловом Шенклі, перемогти нас могли хіба що марсіани. Я сказав би, що протягом багатьох років футболу присвячено приблизно 40% моїх розмов із сином і майже 80% листування. Я не кажу, що це правильно, і не надто цим пишаюся: просто пояснюю, як багато хто з нас поводиться, коли йдеться про футбол. І звичайно, потай сподіваюся, що коли в мого сина з’являться діти, вони теж будуть фанатами «Ліверпуля». На цьому покінчимо з життям після смерті.

Гра без уболівальників — це щось зі сфери категоріальних помилок; це просто позбавлене сенсу тренування. Ключове у футболі — це складна й тонка взаємодія між піднесеною музикою та прекрасним видовищем, між Діонісом та Аполлоном, між уболівальниками та командою. У найпотужніших своїх проявах від цієї взаємодії перехоплює подих, як, скажімо, від неймовірного відлуння фанатів «Лестер Сіті» під час домашніх ігор клубу в сезоні 2015/16, яке породили голоси та звичайні картонки, що ними плескали в унісон, або як від ісландських фанатів на Чемпіонаті Європи 2016 року з їхнім «Громом вікінгів». Це може бути й весело — от як коли фанати «Манчестер Юнайтед» переробили пісеньку добре знаного тамтешнього гурту Joy Division і замість «Кохання знов розірве тебе» співали «Ґіґґз, Ґіґґз, як завжди, порве тебе», використавши відоме кожному прізвище гравця і тренера «МЮ».

10 липня 2016-го я із сином та кількома його приятелями був на фіналі Євро-2016 на стадіоні «Стад де Франс»

.

У цій узагалі-то досить понурій грі найбільше запам’ятався безперервний, скоординований і складний спів 15 тисяч португальців, яким, б’ючи у величезні барабани, задавав ритм смаглявий молодик із голим торсом (усі вони стояли на трибунах одразу за воротами ліворуч від нас). Ці фанати були компактною, барвистою, єдиною силою та становили різкий контраст із різнобіжним Allez les Bleus із боку французьких фанів, які мали гігантську кількісну перевагу.

Загалом, крім цього, з тієї гри добре запам’яталося хіба що нашестя метеликів, які вкрили поле й трибуни саме перед розіграшем і юрмилися довкола вболівальників, зокрема й довкола мене, доки ми займали свої місця. Один метелик так знахабнів, що приземлився на обличчя Кріштіану Роналду в момент, коли той уже втретє впав з ушкодженим коліном. Очевидно, адміністрація «Стад де Франс», переймаючись питаннями безпеки після паризьких терактів у листопаді 2015-го, перед матчем вирішила лишити увімкненими на всю ніч прожектори. Здавалося, гра метеликів і гра футболістів є частинами дивного танцювального змагання.

 

Читайте також: Тара Котрелл і Ден Зігмонд. Дієта Будди. Давнє мистецтво мистецтво скинути вагу, не втрачаючи здорового глузду