Білоруси виходять на пікети на знак протесту проти затримань опозиціонерів і годинами стоять у чергах, щоб підписатися під бланками на підтримку альтернативних кандидатів – і така демонстрація присутності в країні великої кількості людей, зацікавлених у змінах у владі, дійсно свідчить про нові настрої в суспільстві.

Проте, якщо замислитись, то теоретично альтернатива Лукашенку на виборах існувала завжди.

Так було, наприклад, на виборах 2005 року, коли опозиція висунула свого єдиного кандидата Олександра Мілінкевича, якого запросили виступати в Європейський парламент як лідера нової Білорусі. Так було на виборах 2010 року, коли серед кандидатів були такі відомі опозиційні політики, як Володимир Некляєв, Андрій Санніков і Микола Статкевич. Після виборів пройшли безпрецедентні за розмахом протести проти фальсифікації виборів, що завершилися розгоном протестувальників і затриманням низки кандидатів у президенти. Питання тільки в тому, чи можна взагалі вважати вибори, які проводилися в Білорусі після 1994 року, виборами?

І відповідь на це запитання проста: жодних виборів у Білорусі, як, втім, і в сусідній Росії після 1996 року, не було. А було голосування плебісцитарного характеру, під час якого громадянам просто пропонували продовжити строк повноважень беззмінного глави держави. Опозиційні кандидати на пост президента на кожному з таких плебісцитів були для диктатора масовкою, яка тільки підкреслює його легітимність. Однак щойно ставало зрозуміло, що опозиція готова відмовитися від ролі масовки і претендувати навіть не на владу, а на реальну політичну діяльність, влада одразу ж обрушувала на опонентів репресії і не допускала навіть ілюзій щодо такої можливості.

І це не дивно. Лукашенко ж – не просто президент, який за допомогою виборів добивається продовження своїх повноважень. Він – класичний узурпатор, який розігнав парламент, замінений слухняним законодавчим органом, і законсервував усі політичні процеси за допомогою механізму… так, звісно, народовладдя, яке так люблять Володимир Зеленський та його прихильники.

Тому що саме за допомогою референдумів Лукашенко домігся відмови білорусів від власної національної символіки, проголошення російської мови державною, законного статусу країни як російського сателіта, свого права на розгін парламенту, перенесення Дня незалежності на день звільнення Мінська в роки Другої світової війни, прийняття диктаторської Конституції, відмови від продажу землі і збереження смертної кари, відмови від обрання керівників місцевого самоврядування і продовження власної можливості обиратися до нескінченності. Так-так, за все це проголосував білоруський народ.

Зрозуміло, що проголосував так само, як “голосує” на президентських виборах – тому що важливо не те, як голосують, а те, як рахують. Проте Лукашенко керує своєї застрягшою в радянському минулому країною, спираючись не лише на репресії та пропаганду, але й на цей прямий “народовладний” мандат. І тому коли ми говоримо, що успіх Зеленського і “слуг” – це перший крок до “лукашенкізації” та деградації України, ми не жартуємо. Одна надія – що у нашого Лукашенка елементарно не вистачить на це засобів.

Саме з погляду постійної присутності альтернатив у нинішній передвиборчій кампанії вбачаються швидше тривожні тенденції, що свідчать про деякі, можливо, вже незворотні процеси в Білорусі.

У минулому протистояння відбувалося по лінії радянська Білорусь, яку символізує Лукашенко, і Білорусь опозиційна, демократична, європейська, яку відстоювали опозиційні кандидати. Але нинішня кампанія цілком проходить в країні, побудованій Лукашенком. По-перше, ця кампанія непартійна, її головні герої – просто люди, які хочуть змінити владу. По-друге, її головна суть – втома від Лукашенка. Але немає чіткого розуміння того, що станеться, якщо опозиція доб’ється свого.

Тому що головна проблема Білорусі – це, звичайно, не Лукашенко. Головна проблема Білорусі – це Росія. А Лукашенко – просто похідна від цього проблема. У 1994 році білоруси на перших і останніх в своїй історії президентських виборах вибирали між двома головними кандидатами, кожен з яких хотів “лягти” під Москву. З тих пір політики, які стверджували, що у країни є інший шлях, були маргіналами у власній країні, навіть якщо вони брали участь у виборах.

І от зараз Віктор Бабарико, який вже сприймається мало не як головна альтернатива Лукашенка і самим Лукашенком, і багатьма білорусами, проводить свої виборчу кампанію мало не як людина, що претендує на посаду керівника одного з суб’єктів Російської Федерації. У передвиборчій кампанії лунає саме тема втоми від “таргана”, але не тема членства країни в Євразійському економічному союзі, ОДКБ і тема присутності російських військових на білоруській землі.

Тим часом досвід сусідньої Вірменії, де в результаті повстання дійсно змінилася влада, показав, що залежність від Росії залишається пасткою, з якої практично неможливо вибратися. Тому що саме ця залежність – а не перша особа – і породжує несвободу, корупцію, бідність та відсутність реальних перспектив. І будь-якому переможцю диктатури, якщо він залишається залежним від Росії, доводиться самому перетворюватися на дракона або втратити владу.

Втім, головне питання тут все ж в тому, чи може в Білорусі статися так, як у Вірменії? Адже у Вірменії протягом усіх років її незалежності було живе політичне середовище, партійна активність, постійні опозиційні повстання і мітинги. І найголовніше – незважаючи на залежність від Росії, у Вірменії від початку була сильна ідея національної солідарності і держави як притулку від недружніх сусідів. У Білорусі нічого цього не було і немає. Тож порівнювати ситуації тут важко.

Ясно поки що одне – “вибори” Лукашенко тріумфально виграє, тому що “виборів” не буде. Якщо він втримає ситуацію після виборів – то буде продовжувати своє нескінченне і безглузде правління. Якщо не втримає – тоді це вже зовсім інша історія з відкритим фіналом.

Відкритим тому, що потрібно пам’ятати про російський інтерес. Кремлю зовсім не потрібно, щоб переміг Лукашенко або Бабарико. Для Кремля Білорусь, як і Україна – тимчасові держави, відірвані російські землі. У Москві просто чекають, коли правитель цих земель погодиться на їхню інкорпорацію в Росію. Як свого часу чітко сказав Путін Лукашенку – областями.

У цьому сенсі Кремлю може бути вигідно як ослаблення позицій Лукашенка – тоді він буде більш поступливим, так і тотальна дестабілізація країни – так буде простіше їй “допомогти”. Перемога проросійського кандидата – це теж вихід, тому що такий кандидат підпише “чесний” договір з Росією і доб’ється, нарешті, інтеграції, яку гальмував диктатор “всупереч волі братніх народів”.

Що дійсно Росії не вигідно – то це тотальний крах режиму в результаті народного повстання, втеча Лукашенка і “перезавантаження” білоруської політики. Тому що в цьому випадку дійсно може виникнути зовсім інший порядок денний. У  цьому випадку кандидати на виборах будуть говорити вже не про Лукашенка, а про Росію і про свободу не як про свободу від диктатора, а як про свободу від хижої метрополії, яка прагне знищити і державу Білорусь, і душу білоруса.

І виявиться, що все це “братство” насправді було звичайною кабалою, нав’язуванням утриманства, що не дозволяє розвиватися, розкраданням Білорусі – і за допомогою Лукашенка, який очолював певний аналог окупаційної адміністрації, і за допомогою Бабарико, який керував головним білоруським банком “Газпрому”. І хоча про передумови для розвитку такої ситуації поки що говорити рано, це і є у випадку з розвитком ситуації в Білорусі найбільший страх Лукашенка.

І найбільший страх Путіна.