Василя Овсієнка вперше заарештували за поширення самвидаву, коли йому було 24 роки. Він пробув у тюрмах та у засланні в різні роки загалом майже 14 років. Востаннє його звільнили за три роки до проголошення Незалежності України.

Він починав свою діяльність як журналіст в районній газеті на Житомирщині, одночасно навчаючись на філологічному факультеті Київського держуніверситету ім. Шевченка.

Вже на першому курсі, у 1968 році, виготовляв копії наукової праці Івана Дзюби”Інтернаціоналізм чи русифікація?”, яку він написав у відповідь на масові арешти творчої молоді і за яку потрапив у тюрму.

Василь Овсієнко поширював український самвидав серед студентів, допомагав на початку 70-х Василеві Лісовому і Євгенові Пронюку видавати суспільно-політичний журнал “Український вісник”.

У 1973 році його заарештували зі звинуваченнями у антирадянській агітації й пропаганді за поширення самвидаву. Наприкінці року його, а також Євгена Пронюка та Василя Лісового Київський обласний суд засудив до чотирьох років позбавлення волі в таборах суворого режиму.

В одному з інтерв’ю він розповідав, що на суді визнавав, що його діяльність завдавала шкоди державі.

“Привезли мене в Мордовію, у село Барашево. Виявилось, що правду писали в самвидаві: із 300-350 в’язнів половина – українці. І мої чотири роки одразу порівняно з термінами інших зіщулилися”, – ділився Овсієнко в інтерв’ю спецпроєкту “Дисиденти”.

Повернувшись на Батьківщину, він жив під адміністративним наглядом у рідному селі на Житомирщині і працював у колгоспі художником-оформлювачем.

Саме з того часу він почав займатися справою свого життя – збиранням інформації про політв’язнів, які зазнали репресій радянського режиму.

Проте невдовзі знову – переслідування правоохоронців. Йому інкримінували “насильницький опір” працівникові міліції і засудили до трьох років позбавлення волі. Цього разу він відбував покарання в Україні, в колоніях Запорізької та Житомирської областей.

За усталеною практикою радянського КДБ, Василя Овсієнка намагалися схилити до співпраці. Зокрема, свідчити у справах проти Василя Стуса, Левка Лук’яненка та інших політв’язнів.

Обіцяли припинити переслідувань у разі, якщо він напише статтю в газету з каяттям та осудом Української Гельсінської групи, з якою він мав тісні зв’язки, інакше йому загрожувало 10 років заслання.

Він не пішов на угоду зі слідчими і у 1981 році знову був засуджений, потрапив до колонії у Пермській області РФ, де познайомився з Василем Стусом та іншими дисидентами. Зі Стусом вони сиділи півтора місяця в одній камері.

Василь Овсієнко пригадує, що Василь писав багато віршів.

“Дав мені прочитати. У мене тоді було погано зі здоров’ям, і я не зміг вивчити жодного вірша. Досі про це жалкую. Той зошит не мав ніякої назви, та в останніх своїх листах цю збірку Стус називав “Птах душі”. Там було 300 віршів і стільки ж перекладів. Пропав той зошит. Горять таки рукописи”, – розповідав дисидент.

Після Пермської колонії Василь Овсієнко знову повернувся у рідне село. Невдовзі вступив до керівних органів Української Гельсінської Спілки (УГС), на основі якої виникла Українська республіканська партія на чолі з Левком Лук’яненком.

Після розпаду СРСР він продовжував збирати інформацію про політв’язнів, аби жодне ім’я не було забуте.

Василь Овсієнко був одним з організаторів експедиції з перепоховання у 1989 році Василя Стуса, Олекси Тихого і Юрія Литвина, які померли у пермських таборах.

Це саме він, починаючи з кінця 90-х, організовував експедиції на Соловецькі острови, в урочище Сандармох, де у 1937 році розстріляли понад тисячу політичних в’язнів колишнього СРСР, у тому числі сотні українців.

Разом із Євгеном Захаровим, незмінним керівником Харківської правозахисної групи, на початку 2000-х упорядковував 4-томне видання Української Гельсінської Групи “Міжнародний біографічний словник дисидентів” країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР”, у якому зібрані розповіді про понад 200 українських репресованих.

Ще він написав спогади про співкамерників та про інших в’язнів совісті і назвав їх “Світло людей”. Це розповіді про Василя Стуса, Юрія Литвина, Олексу Тихого, Валерія Марченка, Левка Лук’яненка, Оксану Мешко, Миколу Руденка, Петра Григоренка, Євгена Сверстюка.

Він вважав цю роботу даниною пам’яті тим, хто загинув, не дочекавшись незалежності України.

“Цілі покоління відходили й нічого не досягали. І я щасливий, що дожив. Мене Господь зберіг для того, щоб я засвідчив про цих людей. Цю місію я виконав”, – зізнавався Василь Овсієнко.