Денис Шмигаль ще не подав програму дій свого Кабміну до ВР.Але він уже говорить, що з економічною кризою Україна боротиметься розширеними «громадськими роботами» на інфраструктурних об’єктах.

У нас заведено вважати, що саме так має виглядати “державне втручання” в економіку під час кризи, і що саме завдяки таким інструментам США часів Рузвельта та “Нового курсу”вийшли із”Великої депресії” 1929-1933 років. Але здається, що Шмигаль та його радники стали жертвами дуже спрощеного погляду на життя, і тому хочуть запропонувати країні план дій, який не спрацює.

Опирання на громадські роботи та субсидії як “антикризові заходи”  в США була доречна для економіки, де третина населення почала виживати завдяки бартеру, офіційне безробіття стало більш як 20%, промвиробництво упало на 46%, а в 5,7 тисячі банків “згоріло”  $3,5 млрд вкладів громадян. І це було результатом не стільки краху фондового ринку, як хаотичної роздачі адміністрацією президента Едгара Гувера преференцій для олігархів та окремих галузей економіки. Хоча Гувер був розважливіший за Зеленського та Шмигаля, та не урізав у  популістичному запалі витрати на регіональний розвиток та критичну інфраструктуру.

Сумарно на інфраструктурні проєкти “Нового курсу” в 1933-1939 роках було витрачено $12 млрд (за тодішнім курсом), але ці заходи дали доволі посередній результат: рівень безробіття не падав нижче 17%, державний борг взагалі виріс удвічі або до $32 млрд, хоча економіка росла на 8-10% щороку.

Психологія економічної кризи

Головною причиною “Великої депресії” заведено вважати “перегрів” фондового ринку, після чого в піке зірвалась промисловість.

Підтримка економіки США під час виходу із рецесії після”іспанського грипу” мала добрий результат. За 1919-1929 роки продуктивність одного працівника в середньому по економіці виросла на 43%. У 1929 році було вироблено 5,36 млн автомобілів, і такий рекорд промисловість США побила лише в 1953 році, коли випустила 5,7 млн автівок. В цілому виробництво товарів довготривалого використання росло щороку на 6,4%, а товарів повсякденного використання, як одяг чи їжа, — на 2,8%.

Число промислових підприємств лише за 1925-1929 роки збільшилось на 10% або до 206,7 тисячі компаній, обсяг їх виробництва – також став більшим на 10%, або до 68 млрд доларів. Валовий національний дохід країни після І світової війни виріс до 1927 року в 1,7 раза, або до $89,7 млрд. І так на США стало припадати 44% всього промвиробництва у світі.

Звичайний працівник тоді не лише  заробляв на одяг та їжу, але й міг відкладати із платні. Зекономлене можна було витратити або ж на легковик “Форд” , або ж – вкласти у цінні папери, які торгувались на біржах.

На 1925 рік загальна вартість емітованих акцій була $50 млрд, а перед «чорним вівторком» 1 жовтня 1929 року – вже $87 млрд. Якщо за 1921-1927 рік кількість інвестиційних трастів по управлінню акціями виросла від 40 до 160, то до 1928 року їх число збільшилось до 300.

Схоже розпоряджались своїми заробітками й промислові гіганти: 40% прибутку прямо витрачались на капітальні інвестиції, а на 60% купувались акції, маржі по за якими також було достатньо для розвитку підприємств.

Зовні весь процес торгів на біржі виглядав взаємовигідно для усіх гравців. Читачам популярних журналів розповідали, що торгівля акціями вигідна, бо це – інвестиції в майбутнє. А ілюстрацію використовували таку: якщо наприклад, один інвестор купить акцію GeneralElectric за $100, інший – за $150, а третій — за $200, то  отже  “всі при грошах, і всі при виграші”. Від такої схеми торгів вигравала і реальна General Electric, акції якої до кризи торгувалися  за ціною $212 за одиницю, удвічі вищою за реальну.

Проблема в тому, що 50% усіх випущених акцій не мали реального забезпечення. А зростання фондового ринку в США забезпечувався зокрема і схемами на кшталт наших B2BJewerly чи Forex. Наприклад, один із тодішніх громадських діячів утворив інвестиційний траст, в якому простий робітник за вкладені $10 міг фактично отримати кеш бек в $40 при купівлі акцій. Щоб купувати цінні папери, люди брали кредити іноді й під 20%, сподівались, що повернуть борг завдяки отриманій маржі. Під позики купувалось 40% акцій в тодішньому обігу.

А далі діяти почали психологічні фактори. Грали на фондовому ринку лише 1,5 млн американців, або ж 2% всього населення США. Це були люди або найпідприємливіші, або найосвіченіші, і вони інтуїтивно розуміли, що далі зростання  вартості акцій “на дріжджах” неможливий. Але тодішні економісти, управлінці інвестфондів та навіть президент Гувер намагались заспокоїти ситуацію регулярним повторенням висловів “організована підтримка” та “стабільно високе плато вартості акцій”. Такий сеанс колективного НЛП не міг тривати довго, і “чорний вівторок”  29 жовтня 1929 року стався саме  тому, що під дією несвідомого страху люди просто почали збувати акції, поки папери не втратили в ціні.

Буквально за три останні дні жовтня 1929 року фондовий ринок знецінився на 25% або до $55 млрд. І тут спрацював інший психологічний фактор. У свідомості американців існувала чітка прив’язка “успішна торгівля акціями = процвітання країни”.  Отже, раз акції втратили в ціні як ніколи раніше, то й “епосі prosperity”  в США — кінець. Тут ще й гнітюче впливала радянська пропаганда із її перебільшенням успіху індустріалізації. Тому 1929-1933 роки в історії США й отримали таку “психологічну» назву – “Велика депресія”. Існує міф, що “чорний вівторок”  завершився хвилею самовбивств біржових гравців. Але цей міф з’явився лише тому, що тоді люди в принципі стали звертати увагу на феномен самогубства, а економічні мотиви стали приписувати суїцидам, вчиненим навіть через нерозділене кохання.

Шкідливі поради кейнсіанців

Крах фондового ринку одразу обернувся розоренням 32 тисяч приватних компаній та 890 тисяч фермерів (15% від їх загального числа): ці підприємці стали нездатні виплачувати свої позики. Відтак, обсяг банківського кредитування впав на 40%.

Роботу втратили одночасно майже 14 млн осіб, або ж чверть працездатних чоловіків. З них 2,5 млн опинились на вулиці – не змогли далі виплачувати іпотеку за житло. Світовий ринок для американських товарів також фактично закрився – сукупний обсяг імпорту 75 країн світу впав від $2,99 млрд в січні 1929 року до $0,94 млрд в лютому 1933 року. Внутрішній ринок також скорочувався: реальні зарплати впали мінімум на 35%, хоча фактична вартість товарів – лише на 30%.

Що не так в цій ситуації зробив Гувер? Він буквально послухався експертів, тобто відомого економіста Джона Кейнса, і його послідовників, а їх поради не збалансував із поточною реальністю. І це закінчилось тим, що мінімум 0,5% економіки та майже третина населення опинилися без грошей та стали жити завдяки бартеру.

Спочатку адміністрація Гувера оголосила фіскальну лібералізацію. Сума податку для громадян із річним доходом в $10 тисяч скорочувалась від $120 до $65, із доходом в $5 тисяч – від $16,88 до $5,63, якщо $4 тисячі й менше – то від $5,63 до $1,88. Позитивно такий крок сприйняло все населення країни, бо йшлось про відновлення купівельної спроможності. Втім, наступним кроком адміністрація Гувера запровадила ввізні мита на імпортні товари, для «захисту національного виробництва. І так різко скоротився асортимент товарів, які можна було купити на зекономлені гроші із податків.

Джон Кейнс говорив, що державні субсидії краще витрачати на розвиток залізниць та створення нових виробництв. Едгар Гувер виконав і цю пропозицію, але специфічно. Гроші не давали напряму із держбюджету на рахунки підприємств і виключно на технічне переозброєння, а розподіляли через створену в 1931 році Корпорацію фінансування реконструкції (RCF), яка мала статутний капітал в $150 млн та право випуску облігацій на $1,5 млрд буквально за перші 5 місяців існування RCF отримала $1 млрд, із яких 60% було витрачено на покриття боргів банків, 15% – на покриття боргів залізничних компаній, і лише 5% – власне на нову техніку для залізниць. Схоже, такий формат розподілу грошей нікого не  збентежив. В 1932 році RCF видала $1,6 млрд  позик, із яких 52% пішло на підтримку банків, по 9% – на покриття боргів залізничних компаній та фермерів, і лише 8% – на розвиток залізниць.

Президент Гувер

В аграрній політиці Гувер взагалі експериментував у  радянському стилі. Після краху фондового ринку був створений Федеральний комітет по справах фермерів (ФКСФ), який мав статутний капітал в $500 млн та фактично управляв роботою усіх аграрних асоціацій країни. По суті, ФКСФ дублював функції американського аграрного міністерства (USDA). Комітет спочатку утворив Фермерську національну зернову корпорацію зі статутним капіталом в $10 млн, яка мала на собі замкнути усю кооперативну торгівлю зерновими в США. Потім ФКСФ створив Зернову та Бавовняну стабілізаційні корпорації, яка мала за фіксованими цінами викупати агропродукцію у фермерів.

Державні чиновники виявились невмілими трейдерами, тож у підсумку збитки отримали й держказна, і фермери. ФКСФ викупив у фермерів 7,6 млн тонн зерна та 0,6 млн тонн бавовни, але на цю продукцію кінцевого споживача так і не знайшов. Тому прямий збиток від таких невдалих операцій становив  $300 млн, а купівельна спроможність американських фермерів упала у 2,5 рази за 1929-1932 роки. Непрямий збиток обчислити  просто неможливо. Замість США лідером на світовому ринку продовольства на короткий час став СРСР, котрий після чергового вигідного продажу зерна скуповував фактично цілі американські заводи. А головне – американські фермери просили “державної  підтримки” в  пошуку покупців для продукції, замість того щоб держава викупала врожай напряму. Слабкий бонус у цій ситуації – уряд Гувера зміг обміняти 1,1 млн тонн зерна із державних складів по бартеру на китайські товари та на 150 млн фунтів бразильської кави.

Через такі державні експерименти пропозиція грошей по країні скоротилася  на 31%, а швидкість обігу  валюти впала в 1,5 раза. В підсумку, бартер охопив 0,5% економіки або мінімум $300 млн обігу, в який було залучено майже 60 млн осіб, або ж майже половину населення США. Існувало навіть понад 300 “кооперативів безробітних”, 500 тисяч учасників яких виживали виключно завдяки вирощуванню харчів та натуральному обміну.

Слід віддати належне – Гувер не наважувався на економічні експерименти, які обіцяли хіба що додаткові електоральні бали. Наприклад, ліберальна “Національна економічна ліга”  в 1932 році вимагала від президента США скоротити розмір держбюджету на $2 млрд. Гувер не став цього робити, аби не лишати без грошей критичну інфраструктуру, як то пошта, система в’язниць, армія та військово-морський флот, допоміжний цивільний флот та гідротехнічні споруди. Гувер також не став урізати щорічний бюджет у $300 млн на розвиток інфраструктури регіонів

Задовго до «Слуги народу»

“Новий курс” Франкліна Рузвельта – це історія не просто про масштабні інфраструктурні проєкти, але й про створення “з нуля” нових секторів економіки. Наприклад, в рамках “Нового курсу” було збудовано понад 300 нових аеродромів, що стало підвалиною для розвитку авіаперельотів у США. Фактично з нуля було побудовано каскад судноплавних шлюзів та гідроелектростанцій на ріці Теннессі. Довжина автошляхів у країні зросла наполовину, або до 3 млн кілометрів. При цьому було зведено 78 тисяч нових мостів.

Але в цій історії є декілька нюансів. Перший – інфраструктурні проєкти як спосіб виходу із кризи запропонували не тому, що це – економічно вигідно, а тому що ініціатори ідеї в принципі не могли вигадати нічого краще.

Вперше про необхідність масштабних “громадських робіт” заговорили наприкінці каденції Гувера. Основними апологетами ідеї були люди, які вміли мислити лише категоріями великих колективів. Тобто — президент General Electric Джерард Сноуп та голова надзвичайного комітету Білого Дому із зайнятості полковник Артур Вудс.

Франклін Рузвельт

Нюанс другий – попри небачений розмах робіт, будівництво інфраструктурних об’єктів змогло зайняти лише чверть фактично безробітних, тобто 2,5-3 млн осіб. Кожен із них отримував на місяць лише $30 платні (до кризи — мінімальна тижнева зарплата), із яких $25 мав обов’язково пересилати сім’ї. І хоча адміністрація Рузвельта за 1933-1939 роки збільшила затрати на створення нових робочих місць в 7 раз, фактичне число безробітних вдалося скоротити лише на 25%. При цьому відсутні дані, який прямий економічний ефект був від будівництва такого числа об’єктів інфраструктури.

І найголовніший нюанс – як саме адміністрація Рузвельта згенерувала ресурс для початку інфраструктурних робіт. У день інавгурації новообраний президент заявив про зниження удвічі курсу долара стосовно  золота. А при цьому кожен громадянин мав здати державі усе наявне золото за ціною в $20,66 за унцію, інакше – покарання до 10 років в’язниці. Завдяки таким крокам Федеральна резервна система змогла”відпустити”  курс долара, а Білий Дім – позичати більше грошей всередині країни.

Судячи з усього, саме цей історичний епізод у примітивному переказі ліг в основу одного з епізодів серіалу “Слуга народу”, коли громадян закликали нести золото на Майдан Незалежності, після того як президент Голобородько відмовився від співпраці з МВФ.