Курорти у широкому значенні цього слова, як і романи на них, — таке собі “життя за лаштунками”. Про те, що таке під час відпочинку стається, усі знають, але ніхто не поспішає своїм любовним надбанням хвалитися. Швидше, роблять навпаки: про любовні походеньки під час відпочинку намагаються забути одразу по поверненні додому, щоб жити так, ніби ніколи нічого такого не бувало.

На сцені, у світлі рампи, завжди розігрується вистава добропорядного життя, бо апріорі лише вона одна заслуговує на схвальні оплески суспільства. Але, як доведено не одним поколінням людства, джерелом натхнення й поштовхом до творчості найчастіше стають саме “залаштункові” почуття й емоції. Тому нема нічого дивного, що чимало письменників переживали курортні романи або ж любовні пригоди під час відпочинку. І нема нічого дивного в тому, що вони воліли про них не згадувати — ні в листах, ні в щоденниках. Але дозволяли собі сублімувати емоції у творчість.

Українські письменники — не виняток. У їхньому житті були й курорти, й романи. Щоправда, в усі часи курорти були особливі: у більшості випадків йшлося про лікування, оздоровлення, вимушену еміграцію, ліси, хутори й гори, а не про яхти, вілли й Лазуровий берег Франції. Тож  цілком логічно, що вільності французького курортного кохання, оспіваного, наприклад, Франсуазою Саган, від українських письменників не дочекаєшся. Хоча, хто сказав, що ні? Спробуємо розібратися.

Любовні курорти по-хуторянськи: Пантелеймон Куліш як сімʼянин, хуторянин і коханець

        

Почнімо з найголовнішого: Пантелеймон Олександрович Куліш на курорти не їздив. Бо краще за будь-який курорт йому був хутір. Утім, на середину — кінець ХІХ століття жити на хуторі, щоб час від часу вибиратися у “світські люди”, було приблизно, як жити весь час десь на прекрасному узбережжі, щоб подеколи вирушати в місто на людей подивитися і себе показати. Власне, під час ось цих “світських вилазок”  з хутора в салони з Кулішем і ставалися приступи сердцеїдства. Після яких він повертався додому зализувати рани.

Якщо почати від початку, тобто від весілля, то все у Куліша було не зовсім, як у людей. Усього через кілька місяців після шлюбу з Олександрою Білозерською (яка з часом стане відомою українською письменницею ХІХ століття Ганною Барвінок) Куліша арештували як члена Кирило-Мефодіївського товариства. Але  на відміну від товариша Тараса Шевченка, Пантелеймон Куліш відбувся всього-на-всього засланням до Тули. Зусиль до того, щоб все відносно зійшло йому з рук, доклала молода дружина Олександра — їй не бракувало вірних і сановитих друзів, котрі посприяли полегшенню покарання. На гроші з її ж посагу Куліші жили у засланні. Звісно, що Олександра Куліш поїхала вслід за чоловіком — вона ж присягала під вінцем бути разом і в радості, і в горі. А перше горе тут-як-тут, не забарилося.

Куліш і Ганна Барвінок

Здавалося, що таку дружину на руках носити треба. Що Куліш і робив, але недовго. Допоки йому не вдалося повернутися із заслання і завезти її на хутір. Бо до омріяного й оспіваного Кулішем хутора Олександра ставилася добре (і була в ньому незамінна), а ось у світських салонах Петербурга й Москви він соромився …її провінційності. Треба ж таке! Утім, офіційно Куліш говорив інше: у його дружини нервова хвороба, тож їй краще жити на хуторі, у лоні природи, у спокої і нехитрих господарських клопотах.

Як по правді, таке рішення Олександрі Куліш пішло на користь. Бо, якщо хтось з подружжя й був нервовий, то, явна річ, не вона. Опинившись на самотині у рідній Мотронівці на Чернігівщині, Олександра Куліш спокійнісінько відбувалася собі як письменниця Ганна Барвінок.

Пантелеймон Куліш тим часом вирушив на любовні подвиги. Насправді він займався активною літературною й громадською діяльністю, але це анітрохи не заважало йому змішувати роботу й розваги. На другу половину ХІХ століття припав час нових жінок, так званих “епансипанток”. До них у наших краях, переважно, належали провінційні дівчата — освічені доньки заможних поміщиків, які охоче бралися до перекладів і письма, і писали не лише оповідання й повісті, але й любовні листи Кулішу, який вважав себе гуру кохання. Аж поки не обламав зуби об Марка Вовчка, яка в ті часи звалася просто Марія Вілінська.

Марію Вілінську насправді любили всі чоловіки, але Куліш вирішив, що він стане її учителем, опікуном і (чому б ні?) коханцем. Історія не зберегла свідчень, чи був Куліш вправним коханцем, а ось занудою і моралізатором він був ще тим. То ж Марко Вовчок тактовно послала його … на хутір, до дружини. Чим перетворила свого найпалкішого шанувальника на свого ж найзапеклішого ворога.

Він навіть погрожував покінчити життя самогубством (застрелитися через нещасливий любовний роман у ті часи був поширений хайп), але натомість втік на хутір. Так звана “хуторянська філософія”, у якій хутір оспівувався як осередок національної самобутності, в усі часи була для любовних ран Куліша цілющою. Звісно, уважному спостерігачеві ще в ті часи впадало в око, що Куліш, який в теорії опоетизовує патріархальні мораль і побут і високу етику простих хуторян, на практиці має інші вподобання, — але то вже інша історія.

Ну, а історією з Марком Вовчок позахуторяньскі розваги письменника не закінчилися.

Швидко натішившись життям на хуторі і принагідно помирившись з дружиною, він вирішив закріпити відновлений подружній союз мандрівкою пароплавом по Волзі. Судноплавство  явно  пішло Кулішеві на користь: по поверненні з подорожі Олександра знову повернулася на хутір, а Пантелеймондивним чином  опинився”третім” у родині Глібова. Причому, звабити дружину Леоніда Глібова Параску Кулішеві вдалося легко й невимушено. Вкотре йшлося про пристрасну любов до смерті. Леонід Глібов мудро вирішив дати дружині свободу вибору. Вона, може, обрала б і Куліша, але той сам зробив вибір! Обрав не розривати з дружиною, а просто пожити деякий час “третім” у  родині Глібова. Бо любовні романи поза хутором — то все тимчасове, а ось хуторянство — навіки.

Якби там не було, але вибір на користь хутора Пантелеймон Куліш зробив недаремно. Він так ніколи й не навчився на ньому господарювати. Але саме Мотронівка стала спонсором видання творчої спадщини Куліша: по смерті чоловіка Олександра Куліш продала хутірську садибу й за отримані гроші видала найповніше зібрання рукописів письменника.

Така вона непередбачувана — споконвічна сила хутора й любові. Та й хутори, виявляється, потрібні не для того, щоб на них просто влітку відпочивати.

Ольга Кобилянська і її природа: щоб вільно писати про секс у лісі, порядній пані не обов’язково виходити заміж

Ось вам сюжет: молода, вродлива, розкута, інтелігента жінка, яка любить літературу й себе, приїздить на відпочинок у гори. І тут з’ясовується, що її улюблена розвага — гуляти самій в густому й темному лісі. Звісно, за законом жанру, вона зустрічає в тому лісі чоловіка (молодого й дужого), і розуміє, що дуже його хоче. Фізично. Ну, тобто не вийти за нього заміж, не наварити йому борщу, не народити півдесятка дітей, не ходити з ним щонеділі на службу Божу. А просто хоче його фізично: кохатися з ним просто тут, у безмежно красивому й густому споконвічному лісі. Кохатися донесхочу. Щоб потім сказати йому «бувай». Що їй заважає так повестися? Ніщо насправді. Тому вона так і робить.

Ні, це не фрагмент роману «Здрастуй, печале!» Франсуази Саган. Зміст приблизно той самий насправді, але в Саган — море, пляжі і пісок. І не скандальний «Коханець леді Чаттерлей» Девіда Лоуренса, заборонений (через детальний опис сексуальний сцен) до друку в кількох країнах. Це новела «Природа», події якої розгортаються в мальовничих Карпатах, найвідомішої «синьопанчошниці» української літератури Ольги Кобилянської. Принаймні, саме «синьопанчошницею» і революціонеркою намагалася зробити незаміжню Ольгу Юліанівну радянська літературна критика. Ольга Кобилянська ніколи такою не була. Натомість вона широко мислила в питаннях любові. І широту свого мислення не соромилася описувати в творчості.

Написану 1887 року новелу «Природа» (для порівняння, роман «Коханець леді Чаттерлей» вперше надрукували 1928 року) Ольга Кобилянська спромоглася видати лише через 11 років! І не тому, що в новелі описується сексуальний акт (насправді він там так цнотливо описується, що непосвяченому практично неможливо здогадатися, що він там є), а саме через сюжет: суспільство не могло змиритися, що молода жінка а) сама їде на відпочинок; б) сама гуляє карпатськими лісами і ґ) крутить курортний роман з місцевим гуцулом. Тогочасне суспільство хором віднікувалося, що такого не буває. Але Ольга Кобилянська, як відомо, фантастику не писала. А запитати в неї, чи написала вона то з власного досвіду, ніхто не наважився.

Звісно, закидати Кобилянській зокрема і письменникам загалом, що кожен змальований ними акт кохання, — переосмислення особистого досвіду, неграмотно й неправильно. Але чи не здається вам, що письменниця, яка свідомо і сміливо руйнує традиційну християнсько-патріархальну мораль, не може руйнувати її лише своєю творчістю? Щоб переконливо писати про щось, це щось треба пережити. Ну, принаймні, пропустити через себе по-справжньому. Для цього не обов’язково спати з гуцулами в лісі (навіть з дуже красивими і в дуже темному), але обов’язково про це думати й це уявляти.

Життя і люди навчили Ольгу Кобилянську бути потайною і не розповідати в деталях про свої радості й утіхи, зокрема й плотські. Не ті були часи, не ті були норови. Історія зберегла уривками хіба що історію палкого (і нещасливого) кохання Кобилянської до Осипа Маковея — молодшого від неї на кілька років редактора «Буковини». Достеменно невідомо, але, кажуть, що вони навіть деякий час жили разом (уявіть собі ступінь «розпусти» — жінка невінчана живе з чоловіком у Чернівцях, у ХІХ столітті!), а тоді він поїхав з Чернівців, а їй нібито про це не сказав. Тобто банально втік. Вона начебто написала йому листа з пропозицією вийти за нього заміж, а він нібито сказав, що не хоче брати шлюб зі старшою жінкою. І візьме з жінкою молодшою. У своїй любові Ольга Кобилянська звіриться в листі до друга, болгарського письменника Петка Тодорова. Але без згадки імені: «Я дуже кохала одного чоловіка багато років… Всі квіти, що цвіли в моїй душі, я йому дарила. Раптом він відвернувся. Чому?»

Тож якщо про любов свого життя Ольга Кобилянська так обережно писала, то чи писала б вона відвертіше про свої любовні пригоди? Хоча, дещо таки писала. Через слабке здоров’я вона мала постійно їздити на курорти, зокрема частенько відвідувала німецькі санаторії. В одному з них вона почала писати новий роман. Дописала 1904 року. Друком твір вийшов аж 1927 року. Називається він «Ніоба». Роман — не стільки про любов, скільки про стосунки батьки-діти. Але саме про мотиви написати цей роман Кобилянська казала: ««Ніобу» янаписала просто з причини, коли полюбила одного чужинця. Скажу вам щиру правду, що ненаш навчив мене, що таке правдива, щира, чиста, свята любов, а чужий, німець. За границеюпізнала я його».

Тож, чи були курортні романи в житті Ольги Кобилянської, однозначно не скажеш. Хоча курорти в її житті були — і не лише безіменні німецькі, а й уславлена й оспівана Лесею Українкою, Василем Стефаником, Іваном Франком, Михайлом Коцюбинським та іншими митцями славна мальовнича Криворівня. Не бракувало в її житті романів. А ось бажання розповідати про все це широкому загалу — бракувало. І тут Ольгу Кобилянську можна зрозуміти.

 

«…Ми підемо тихо посеред цілого лісу мрій і згубимось обоє помалу, вдалині»: курортний не-роман з присмаком зов’ялих троянд

 

Історію кохання Лесі Українки й Сергія Мержинського язик не повертається назвати курортним романом. Чи романом на відпочинку. Особливо, коли знаєш, чим все скінчилося. І як усе скінчилося.

Але, тим не менше, від початку це дуже нагадувало курортний роман. Романтична зустріч двох людей, яких їхні хвороби змушувала час від часу лікуватися на курортах. Того фатального разу було лікування в Ялті.

Будинок в Ялті, де мешкала Леся Українка

Загалом Леся Українка з дитинства відвідувала курорти: йшлося переважно про цілющі для її здоров’я сонячні морські узбережжя. В юному віці вона вирушала у відносно недалеку Одесу. Лесині листи до рідних рясніють розповідями про винаймане житло (з дотепними описами господарів), про купальні (зі щирим зізнанням, як їй подобається купання), про походи на місцеві базарчики (з жартівними наріканнями на те, скільки грошей вона проїдає на фруктах). З листів зрозуміло, наскільки розкута, й відкрита до світу Леся. Звісно, закидати «любовні походеньки на одеському курорті» молодій дівчині з європейським вихованням і європейською широтою мислення не випадає, а ось те, що Леся змалку була легка на підйом, готова до подорожей й відкриттів — це факт.

У старшому віці, коли хвороба почала прогресувати, одеського моря Лесі вже було недосить: допоки дозволяли фінанси, вона відпочивала (й лікувалася) в Єгипті, також були санаторії в Карпатах, в італійському Сан-Ремо, зими на Кавказі, реабілітація в німецькому Берліні тощо. Кожен курорт залишав у житті Лесі неймовірний відбиток. Наприклад, на Сан-Ремо Леся покладала величезні надії: тамтешній клімат вважався цілющим для хворих на туберкульоз, тож вона дуже сподівалася підлікуватися (перед тим вона була в Карпатах, і досвід тамтешнього відпочинку був не найкращим в її житті). Оселилася на віллі, яка нині зветься «Адріана» (у ті часи вона належала далеким родичам Косачів — Садовським), і так їй там сподобалося, що лишилася на кілька місяців, а тоді поверталася ще й ще.

У Сан-Ремо Леся почувалася як вдома, трохи вивчила італійську, а в написаних звідти листах уїдливо кепкувала з англійок, які видавалися їй страшенно негарними, і нарікала на засилля відпочивальників-росіян. Під час подорожей до Єгипту (у Північній Африці вона оздоровлювалася загалом тричі, взимку 1909, 1911—1912 та 1912—1913) переймалася психологією «мусульманського гаремного жіноцтва», багато про це писала й міркувала. Можна сказати, що Леся, хоч і не з власної волі, а через стан здоров’я, була завсідницею курортів. Бо лише так могла вижити. Хоча, цілком ймовірно, що частини цих курортів у Лесиному житті не було, якби вона одного дня в Криму не зустріла любов усього свого життя.

Сергій Мержинський був революціонером з Мінська, який свого часу навчався у Київському університеті Святого Володимира. 1897 року він лікував у Ялті туберкульоз легенів. Там і познайомився з Лесею, яка хоча й називала його «другом моїх ідей», але насправді в нього закохалася. Тривалий час їхні стосунки подавалися як зв’язки на «революційному ґрунті». Леся Українка справді підтримувала зв’язки з кримськими соціал-демократами, і не в останню чергу завдяки їм відбулася зустріч Лесі й Мержинського. Але спільне сходження на Ай-Петрі складно пояснити революційною доцільністю. Так само, як плани їхати разом на лікування у Швейцарію. Понад усе в чоловіках Лесю збуджувала ерудиція й розум, а Мержинському було ні позичати ні першого, ні другого. Ось тільки було два але: він був невиліковно хворий і любив іншу жінку. А Леся вирішила не поступитися.

Так ялтинський курортно-лікувальний роман, який міг би й вичерпатися спільним сходженням на Ай-Петрі, перетворився на щось значно більше, ніж просто любовну історію чи просто любовну трагедію. Його хвороба прогресувала, а її батьки — відверто панікували. Бо розуміли, що Лесі треба за власне життя боротися, а вона бореться за право рятувати життя чоловіка, який її не дуже то й любить. Утім, Лесю було не зупинити. Вона доглядала за ним в останні дні його життя. У неї на руках він помер. Вона ж біля його ліжка, упродовж однієї ночі, написала драматичну поему «Одержима».

Просто треба вдуматися в цей факт: жінка, яка знає, що чоловік, який її не любить, який їй ніколи не належатиме, але без якого вона не знає, як далі жити, за ніч пише біля ліжка (в якому він повільно, але вірно помирає) геніальну драматичну поему. Це, однозначно, навіть більше, ніж просто любов. Нема жодних доказів того, що Мержинський хотів, аби хтось знав, про цю любов. Просто Леся любила так сильно, що любов сама переливалася через вінця.

Мержинський сильно дався Лесі взнаки. Її хвороба почала прогресувати. Українські зими стали для неї просто смертельними. Вона рятується від них в Італії, Африці, на Кавказі. Виходить заміж за молодшого за неї на дев’ять років Климентія Квітку, вони живуть то в Ялті, то в Тифлісі, то в Телаві, то в Кутаїсі. Але то вже зовсім інша історія.

Квітка дуже ревнував Лесю до Мержинського. Йому здавалося, що вона його так не любить. А він як-не-як був їй законний чоловік, на відміну від просто «друга» Мержинського. І можливо, мав рацію. Бо найпринизливіший зразок інтимної лірики Лесі Українки — «Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами» — до Квітки не мають жодного відношення.

«О, дорогий мій! Я створю тобі світ, новий світ нової мрії. Я ж для тебе почала нову мрію життя, я для тебе вмерла і воскресла. Візьми мене з собою. Я так боюся жити! Ціною нових молодощів і то я не хочу життя. Візьми, візьми мене з собою, ми підемо тихо посеред цілого лісу мрій і згубимось обоє помалу, вдалині. А на тім місці, де ми були в житті, нехай троянди в’януть, в’януть і пахнуть, як твої любі листи, мій друже…»

 

Ідея чесності з собою і любовні ігри без обіцянок: філософія інтимних стосунків Володимира Винниченка

 

Життя Володимира Винниченка часто називають взірцем вільного кохання. І недаремно. Бо один з найвідоміших українських політиків початку ХХ століття був також одним з найвідоміших коханців. Про останнє відомо завдяки його щоденникам і драмам. Як справжній митець, він описував свої любовні пригоди у творчості. Звісно, імена й нюанси було змінено, але близьким і посвяченим було неважко здогадатися, про кого йдеться.

Замолоду Володимир Винниченко міг спокійнісінько зустрічатися з кількома дівчатами. «Кохати можна одночасно двох, трьох, п’ятьох, стільки, скільки вистачить сили тіла і вогню», — писав. І коли якась з них не приходила на побачення, не дуже то й переймався. Чим переймався по-справжньому, так це патріотизмом свої пасій. Для нього важило, щоб дівчата знали українську мову й любили Україну не лише головою, але й серцем. Усе інше для нього не важило. Наприклад, заміжжя жінки. Наприклад, свого часу він звабив дружину свого однопартійця Катерину Голіцинську. Причому, жодні сумління Винниченка не мучили. Він уже тоді розробив філософію «чесності з собою», відповідно до якої одразу окреслив ці стосунки як стосунки «з користю», без якихось там обіцянок і перспектив взяти шлюб. Тому не треба залишати свого чоловіка й клястися йому, Винниченку, у вічній любові, — ні про що таке спочатку не йшлося.

Розпрощавшись з Голіцинською, яка була готова кидати чоловіка й виходити вдруге заміж за Винниченка, Винниченко у березні 1908 вирушив відпочивати на Капрі з Люсею Гольдмерштейн. Насправді це був не зовсім відпочинок, бо в ті часи Винниченко мусив переховуватися від можливого арешту. Але й одружуватися з Люсею він не збирався — він від початку цього не приховував, йшлося лише про «обопільну користь». Знову стовідсоткова «чесність з собою». Тому, коли кохана сказала, що завагітніла, він лишив її на Капрі й поїхав до Женеви.

Володимир Винниченко з художником Миколою Глущенком

У жовтні 1908 році Люся народила сина, якого назвала Володимиром. У житті Винниченка в той момент вирував уже новий роман. Проте, коли роман згас, раптово запалали батьківські почуття: він вирішив усиновити хлопчика. Утім, усе скінчилося трагічно: дитина померла тримісячною (Винниченко описав цю історію у пʼєсі «Momento»). Це була остання крапля в чаші роману на Капрі.

Винниченко ж 1909 року познайомився в Парижі зі студенткою медичного факультету Сорбонни Розалією Лівшиць. Усе пішло за перевіреною схемою — бурхливий роман, який переходить у спільний відпочинок. Щоправда, цього разу відпочивали не на злощасному Капрі, а в італійському куроротному містечку Каві-ді-Лаванья. І певно, десь схема таки дала збій, бо 28 березня 1911 року, замість того, щоб розбігтися, вони разом оселилися у Флоренції. І прожили разом чотири десятиліття. Хоча, подейкують, це сімейне життя й складалося з низки подружніх зрад.

Володимир Винниченко писав:«Коли я заводжу роман, то моє ставлення до неї не змінюється. А коли в неї захоплення – вона стає до мене байдужою. Але, напевно, не слід в це втручатися, щоб не відняти в неї цієї радості». Хоча чимало дослідників його біографії схиляються до думки, що Винниченко таки видавав бажане за дійсне: йому було легше прийняти власну непостійність, переконуючи себе, що Розалія теж має романи на стороні.

Як відомо, віку подружжя доживало в Європі й у бідності. 1934 році вони оселилися на півдні Франції, поблизу славнозвісних Канн, у містечку Мужен.

Французький Мужен

Придбали стару садибу й клапоть землі. Цей притулок можна було в вважати чимось середнім між європейським курортним дозвіллям й хуторянським усамітненням у кращих традиціях Куліша, якби Винниченко не виявився настільки нікудишнім землеробом. Займатися літературною творчістю й живописом у нього виходило значно краще, ніж порати грядки. Але, на жаль, гонорари за творчість були мізерні (а українські радянські видавництва їх загалом припинили платати), а їсти щось було треба. Живитися лише енергією Сонця автор «Сонячної машини» не міг, тому доводилося сутужно. Але життя він доживав у гармонії з природою і чесності з собою. Приймаючи час від часу голяка сонячні ванни під французьким сонцем.