Ми зустрічаємося з Юлією Кузьменко, однією з фігуранток справи про вбивство Павла Шеремета, у неї вдома. Жінка відкриває двері будинку, де 8-й місяць триває її домашній арешт. Нам назустріч вибігає великий англійський бульдог. “Не звертайте на нього уваги, він не кусається. Хіба що буде хропіти під час інтерв’ю”, – говорить Юлія. Певний час ми із нею стоїмо надворі, під дрібним весняним дощем.
“Під домашнім арештом, може, й важко. Але після ізолятора (ізолятор тимчасового тримання – місце, де утримують підозрюваних у скоєнні злочинів – ред.), особливо спочатку, відчуваєш свободу. Коли виходиш з прокуреної камери, в якій ніколи не відчиняються вікна й неможливо прийняти душ. Коли опиняєшся у себе вдома. Але це все одно арешт. У будинку, звісно, трохи легше. Бо у квартирі ти навіть сміття не можеш винести. А якщо у тебе поруч немає людей, як от було в Яни (Дугарь – ред.), то банально нема чого їсти. Бо хтось повинен ходити для тебе в магазин. Але це краще, ніж ІТТ. Чи СІЗО. Андрій (Антоненко – ред.) досі там”, – говорить Кузьменко.
Заходимо в будинок. Вмощуємося на дивані у світлій гостьовій кімнаті. На підлозі, біля наших ніг, хропе бульдог. Розмову про справу Шеремета, роботу дитячого кардіохірурга та лайфхаки носіння електронного браслета читайте нижче.
“Я МАЙЖЕ НЕ ВІРЮ У СПРАВЕДЛИВІСТЬ В СУДАХ”
Вас 8 місяців тому відпустили під домашній арешт. Весь цей час ви у своєму будинку. Як би ви описали останні місяці? І чого вам не вистачає?
І зараз, і в час, коли я була у слідчому ізоляторі, в мене було відчуття, що це – не моє життя. Я була хірургом, лікувала дітей, була волонтером. А потім щось сталося, і я зі звичного ритму випала. Здається, що хтось клацне пальцями, і все повернеться до норми. А так я займаюся хатніми справами, у мене дитина, чоловік, собака. Малюю картини. Бо чимось же треба займатися. Читаю. Але все одно є відчуття, що я живу не так повноцінно, як колись. Що це все дивна і дурна відпустка.
Ви стежите за ситуацією з COVID-19? Не боїтеся заразитися?
Я не хворіла, на антитіла не перевірялася. Звісно, що боюся захворіти. Окрім того, що це доволі неприємна хвороба, є певні організаційні моменти. Скажімо, якщо мені потрібна буде госпіталізація: як це зробити? Отримати дозвіл в суду? А чи він мене відпустить?
Хто стежить за вашим браслетом? Поліція Києва?
Поліція Борисполя, оскільки ми живемо у Бориспільському районі. Тож сигнал іде до них.
До вас часто приходять перевірки?
На самому початку, коли мене тільки відпустили, то кілька разів поліція приїжджала. Але навіщо до мене їздити, якщо я і так вдома сиджу. Вони ж бачать, де мій браслет.
Інша підозрювана у справі Шеремета, Яна Дугарь, скаржилася, що у неї виникали проблеми. Наприклад, браслет губив сигнал із тілом, переставав передавати сигнал в поліцію. У вас подібних ситуацій не виникало?
Таких проблем не було. В Яни була інша модель. У мене ж вона більша і важча. Але контакту з тілом він не втрачає, заряджати його треба раз на добу. Певно, це його єдиний плюс.
Не так давно судили активістів, які виходили на Банкову протестувати, зокрема, й на вашу підтримку. Один із них, Роман Ратушний, скаржився, що йому довго не могли знайти браслет: один не заряджався, інший не працював…
І тут проблем не було. Коли мене випустили з ІТТ – ми приїхали до відділку поліції у Борисполі. Там браслетів не було. Вони набрали якесь центральне управління, привезли цей пристрій, надягнули на ногу, виставили периметр по паркан мого будинку.
Є якісь хитрощі носіння браслета? Ви скаржилися, що він натирає ногу.
Так, десь з півроку я носила махрові гумки, аби він не натирав. Зараз звикла, шкіра на нозі стала грубшою. Пам’ятаю, коли на Вікторію Котеленець (Фортуну) наділи браслет – я їй написала у Facebook, аби вона купила собі гумки. Бо носити його боляче. Особливо дівчатам.
Він важкий?
Грамів 200, може, більше. Але він кріпиться на гомілкостоп. І травмує кістку. Поки звикнеш… У мене на це пішло пів року. Весь цей час носила гумки, аби було м’якше.
Ви дивилися останнє інтерв’ю міністра внутрішніх справ Арсена Авакова? Там, зокрема, згадували справу Шеремета.
Яке саме інтерв’ю? Я якісь дивилася, якісь – ні. Не скажу, що мені дуже цікаво, про що вони говорять. Це якесь постійне ходіння по колу.
В тому інтерв’ю Аваков згадував про нібито нестикування у ваших словах та офіційній версії слідства.
Так, згадала. Дивилася. І дуже здивувалася. Він казав про те, що я нібито стверджувала, що в ніч, коли заклали вибухівку під авто Шеремета, я їздила зустрічати дитина в аеропорт. Але у матеріалах справи написано, що це відбувалося в ніч з 18 на 19 липня 2016-го. Це не просто мої слова, це зафіксовано у матеріалах розслідування. Так, моя дитина верталася з батьками з Туреччини, і я справді їх зустрічала. В ніч з 19 на 20 липня я була вдома, тоді жила на Позняках з колишнім чоловіком і дитиною. І колишній чоловік може підтвердити, що я була вдома.
На минулому судовому засідання ви скаржилися, що слідство так і не пояснило, як ви з Позняків потрапили до центру Києва.
Певно, у нас по Києву стоять телепорти. Мені закидають, що в ніч з 18 на 19 липня мій телефон на кілька секунд опинився на площі Льва Толстого. Але в інший час, за білінгами, я після повернення з Борисполя була вдома, на Позняках. І мій телефон щось з хмари потягнув, певно. Можливо, фото. І, по-перше, це було не в ніч убивства Шеремета. Навіть якщо припустити, що я там була – це Льва Толстого, Шеремет не жив у цьому районі. Врешті, яким чином я за кілька секунд з Позняків опинилася в районі цієї площі?
Ви казали, що біля вашого дому могли бути камери, які можуть підтвердити ваше алібі.
Я казала загалом. Адже камери є всюди. Я живу на Позняках. Шеремет загинув у центрі Києва. Проїхати до центру так, аби не потрапити на жодну камеру спостереження, але засвітитися на камерах поруч з будинком Павла – неможливо. Так само вишки мобільного зв’язку мали б зафіксувати переміщення мобільного телефона. Аналогічно Андрій каже, що біля його дому…
На Старовокзальній?
Так, на Старовокзальній, є камери. І вони не фіксували, що він кудись з дому виходить чи туди вертається. Тобто, за версією слідства, є якісь люди, які телепортувалися неподалік авто журналіста, а потім так само невідомо куди зникли.
Ми бачили матеріали розслідування. Слідчі намагалися знайти відеозаписи, про які ви говорите?
Ми не бачили всі матеріали справи. Спочатку було провадження, останні цифри 1206…
Розслідування на 200 томів?
Так, розслідування на 200 томів. А минулого року з нього виділили 38 томів, з якими ми знайомилися. 26 із них передали до суду. Чи шукали слідчі якісь інші відео – можливо, ця інформація в тих 200 томах. Ми намагалися отримати доступ до цих матеріалів, але нам відмовляють. Можливо, там є докази нашої невинуватості.
Як ви ставитеся до Авакова?
Я його не розумію. До цієї ситуації (заяви про завершення розслідування убивства Шеремета – ред.) була впевненість в його проукраїнській позиції. Ніхто не міг сказати, що Аваков – проросійський політик. А коли почали переслідувати активістів, вибачте, клєпати справи проти волонтерів і військових – це викликало здивування.
Чому людина з певною державницькою позицією, яка допомагала створювати добровольчі батальйони, повернулася проти тих, хто або воював, або допомагав тим, хто воює. І навіщо шити справи білими нитками? Суспільство все одно не повірить, як не фальсифікуй. І це дивує. Я не розумію, для чого це робити.
Ви вірите у справедливість у судах?
Важко відповісти. Зважаючи на те, що я бачу – швидше за все, ні. Але сказати, що я повністю не вірю – це визнати, що наша країна безнадійна. І це страшно. Так, я усвідомлюю, що суди керовані. Але сподіваюся, що десь серед тих людей у мантіях, які сидять під Гербом України, розуміння справедливості лишилося.
Повернімося до матеріалів справи. В останньому томі, який прокуратура передавала до суду, матеріали негласних слідчо-розшукових дій (НСРД)?
Ні, це дозволи на НСРД. Річ у тім, що коли нам показували матеріали розслідування, оті 38 томів, то ми бачили самі негласні слідчо-розшукові дії, але не бачили на це дозволи суду. А якщо їх немає – то виходить, що стеження було незаконним. І його не можна подавати в суд, як докази. І прокурор уже в суді, коли почалися засідання по суті, вирішив ці матеріали, ці судові дозволи додати. Це, звісно, правовий нонсенс.
Яна Дугарь розповідала, що завдяки цим матеріалам знайшла у себе вдома відеокамеру.
Так, вона на останньому засіданні суду говорила, що навіть знайшла дані в Єдиному реєстрі досудових розслідувань про матеріали справи, в якій були це стеження і ця камера.
А ви вдома не намагалися шукати камери, мікрофони?
Ми постійно прибираємо будинок, поки нічого не знаходили. Я так розумію, що, може, воно десь і є. Але лупати власні стіни я поки не готова. Мені їх шкода.
“З ЯНОЮ ДУГАРЬ Я ПОЗНАЙОМИЛАСЯ 2019 РОКУ”
Що для вас Майдан?
Революція Гідності. Майдан – це подія, завдяки якій ми спробували змінити систему. Але я не можу сказати, що нам аж так вдалося.
Тобто змін не відбулося?
Вони почалися. Але зараз враження, що ми відкочуємося у 2013 рік. Але все ж таки Майдан – це революція. У наших головах, перш за все. Ми перестали бути байдужими. І, як на мене, 2014-й на Донбасі ми витримали завдяки Майдану. Бо він породив добровольчий, волонтерський рух.
Де і коли ви зустріли новини про анексію Криму? І чому вирішили зайнятися волонтерством?
Не можу загадати, де саме я була. Але читала у соцмережах, у новинах про це. Було важко зрозуміти, що відбувається. Я людина аполітична, як і більшість медиків. І коли я прочитала, що в Криму хтось щось зайняв – здавалося, що це дуже локальні події. Що події в Києві дивним чином торкнулися Криму, з іншого боку. Що кримські події – це продовження протистояння з режимом Януковича. Те, що в ці події втрутилася Росія, взагалі не дивує. Думаю, вона доклалася і до подій в часи Майдану. Але тоді, 2014-го, не вистачало клепки зрозуміти, що в Україні почалася війна. Навіть коли були бої на Донбасі, здавалося, що це локальне і швидко мине. Навіть військові говорили, що місяць, два, рік – і питання вирішимо.
Чому ви вирішили зайнятися волонтерством?
Певно, тому, що я народилася на Донеччині.
Про це регулярно згадує прокуратура.
Я завжди кажу, що розділяти українців на тих, хто народився на Донбасі, й на всіх інших – це і є сепаратизм. Тобто якщо я народилася на Донеччині – то в мене автоматично є додатковий ризик.
Втекти на окуповані території?
Так. І, як на мене, таке ставлення – це і є сепаратизм. Де б ти не народився, в якому б регіоні – ти народився в Україні.
Чи виникало у вас бажання піти в армію?
2014-го, певно, у всіх волонтерів таке бажання виникало – піти у добробат чи до Збройних сил. Мене зупинило те, що у мене дитина. Я не змогла через це переступити. І друге – моя робота. Я навіть говорила з керівництвом, яке мене переконало в тому, що лікар моєї спеціальності буде більш корисним, якщо буде лікувати дітей. І це не заважає допомагати фронту.
Ми знаємо історію вашого знайомства з Андрієм Антоненком: його дитину збило таксі, яке їхало до вас. А як ви познайомилися з Яною Дугарь? Коли?
Я вперше її побачила, це навіть знайомством важко назвати, коли був обшук в Інни Грищенко.
Вона теж фігурувала у справі Шеремета.
Так, спочатку це убивство намагалися приписати подружжю Грищенків (чоловіка затримали наприкінці вересня, жінку – не початку листопада 2019-го – ред.). І перші підозри готували нібито їм, хоча офіційно їх так і не вручили. Пам’ятаю, коли бачили в ЗМІ ці новини, ще сміялися: що далі? Ми убили Кеннеді? Лінкольна? І от, коли в Інни був обшук, вона написала у Facebook: “Приїдьте, хто може”. Вона на той момент була сама у квартирі. Пам’ятаю, що я тоді завершила операцію і поїхала до неї, морально підтримати. І вже на місці я побачила Яну. Здається, це був жовтень 2019 року. Вона була понятою. Вже ближче ми роззнайомилися під час суду щодо Грищенків. Обмінялися телефонами. Тоді в неї жила дочка Інни та Влада. І я пропонувала допомогу: можливо, якесь обстеження, чи загалом допомогти у справах школи. І до затримання 12 грудня я бачила Яну 2 чи 3 рази.
Є міф, що більшість волонтерів так чи інакше працює зі спецслужбами. Ви співпрацюєте зі Службою безпеки?
Ні.
З Головним управлінням розвідки?
Ні. Я знаю багатьох волонтерів. Хтось плете маскувальні сітки, хто збирає гроші на генератори. Ми спілкуємося в чатах одне з одним. Я кажу про події до грудня 2019 року, бо зараз я волонтерством не займаюся. Але я навіть не пам’ятаю, аби хтось із друзів ці теми порушував.
Як ви ставитеся до версії, що “вбивці” Шеремета співпрацювали з СБУ?
Слухайте, може, реальні вбивці й співпрацювали з СБУ, я не знаю. Я не вбивця Шеремета, нічого не можу сказати. Не так давно випливли білоруські плівки. Якісь спецслужби: чи білоруські, чи російські – все може бути. І у СБУ може бути мережа своїх агентів. Чи співпрацювали вони – дізнаємося, коли піймають убивць.
Мені ж роботу на СБУ приписували тому, що у мене є подруга. А в неї чоловік працює у Службі безпеки. Але я навіть не знаю, на якій він посаді. Ми з ним познайомилися 2017 року. Бо так, хлопці з СБУ іноді одружуються. А у їхніх жінок бувають подруги. У 2016-му я не знала жодної людини з СБУ. Можливо, комусь форму купувала і передавала на Схід. Але ж хлопці це не афішують. Якщо СБУ і просило про якусь допомогу, то радше через добробати.
“ОСТАННЮ ОПЕРАЦІЮ Я ЗРОБИЛА В ДЕНЬ ЗАТРИМАННЯ – 12 ГРУДНЯ 2019-ГО”
Чому ви обрали саме дитячу кардіохірургію?
Інтернатуру, заочний цикл, я проходила в інституті Амосова. І я мала бути лікарем-кардіологом. Але ще була така професія, як рентген-хірургія. В якій дуже не вистачає спеціалістів.
У чому складність цієї професії?
Це операції за малоінвазивною методикою. Коли ти не розрізаєш грудну клітину, а через пахові вени й артерії заводиш зонди, катетери, вони доходять до серця. Ти робиш діагностику і виправляєш ті вади, які можеш виправити такими інструментами. І у 2002 році не було багато охочих на цю роботу. Плюс це дуже складно, це висока відповідальність, висока летальність. Адже йдеться про дітей з вадами серця. Ну, і ти постійно поруч з рентгеном. Але мені стало цікаво. З першого дня, як я побувала в операційній, з’явилася любов до цієї професії. І в іншій я себе не бачила.
Ваші пацієнти підтримують з вами контакти? Ви відстежуєте їхню долю?
Пацієнти контактують безпосередньо з лікарем у складних випадках. Я працювала у центрі дитячої кардіології та кардіохірургії. І всі діти, які там проходили обстеження – були в електронній базі. І коли вони повторно до нас приїжджали – ми могли подивитися, що було в попередні роки, що в динаміці, дати рекомендації. Тож діти з поля зору не губилися. Але це не робота для одного спеціаліста, працює ціла клініка. Дітки, наприклад, мають пройти обстеження, ультразвуковий контроль тощо. А коли ти пропрацював 17 років, можете уявити, скільки це пацієнтів. І якщо б усі йшли виключно до мене – просто не було часу зайти в операційну.
Коли вам оголосили підозру, затримали й арештували – яка була реакція колег? Пацієнтів?
Я про все це дізнаюся лише зараз. Адже я потрапила в ІТТ, там не було контакту зі світом. Колеги мене підтримували. Поки я була за ґратами, вони приходили під ізолятор, переказували вітання. Зараз вони ходять до мене на суди. Завжди поруч. Так само, коли в ІТТ до мене приходив адвокат, то передавав листи і від батьків, і від пацієнтів, які вже доросли, аби писати. Була підтримка, так. Ще буває запитують, мовляв, чому всі пацієнти та їхні батьки, яких я лікувала, не вийшли на масовий протест. Люди, це батьки, в яких дитина народилася з проблемами із серцем. Це взагалі інший світ. Не треба від них вимагати… у цих людей сильне горе. Дай боже, аби наших зусиль було досить, і дитина після лікування була здорова. Батькам після кардіохірургії хочеться все забути, як дуже страшний сон.
Скільки було вашому найменшому пацієнту?
Він був недоношеним. Певно, тут треба говорити про масу тіла. Це або 1,7, або 1,4 кг. Можу помилятися, операційного журналу під рукою немає.
Як давно ви без лікарської практики?
12 грудня 2019 року вранці я зробила дві операції. А ввечері мене затримали.
Скільки потрібно часу, аби відновити навички?
Не знаю. Взагалі. Навіть не скажу, скільки на це треба часу.
Ви не впевнені, що зможете повернутися у професію?
Я не знаю. Навіть якщо я опинюся в операційній – не скажу, скільки я втратила, як довго доведеться відновлювати навички. І чи можливо це взагалі.
Після вашого затримання певний час ходили історії, що ви привласнили гроші з волонтерства і купили собі будинок. Розкажіть, як, коли і за яких умов ви його придбали.
Це так мило. Всі вважають, якщо ти лікар – у тебе обов’язково зарплата 3-4 тис. грн. Справді, медицина у нас занедбана, всі це знаємо і розуміємо. Але я працювала у центрі високої спеціалізації. Плюс працювала під рентгеном. У мене категорія “А” профшкідливості. Це десь так само, як у людей на атомних станціях. Бо ж постійно є рентген-випромінювання. І зарплата у мене була висока, десь до $1,5 тис. У мене були пацієнти, я проводила обстеження. Врешті, я купила будинок після розлучення, коли продала частину майна. І якщо ти 17 років працюєш, у тебе висока зарплата – хіба не можна купити житло? Хоча мені більше подобається розповідь про елітне авто.
Це Toyota Land Cruiser, яка стоїть у вас у дворі?
Так, з мінімальною комплектацією. Ми її купили у занедбаному стані. Нам було потрібно, аби вона була на ходу і за потреби можна було дуже швидко виїхати на Донбас. Плюс вона на газу. Не знаю, певно, людям, які їздять на Mersedes, видніше, що таке елітні авто. Є моє особисте авто – Volkswagen Scirocco.
Таке авто 2009 року можна купити за $10 тис.
Я його купила ще 2013 року. І як це авто намагалися притулити до справи Шеремета – поняття не маю. І взагалі: немає жодної людини, яка б сказала, що вона мені дала грошей і не отримала звіт. Немає підрозділу, який би сказав, що я щось накрутила з грошима. Давайте говорити про факти. Є люди, які сказали, що дали мені гроші і я за них не купила допомогу? Є хлопці, які сказали, що я їм збирала гроші і нічого не привезла? Немає такого. Поширювати історії про будинок, куплений за волонтерські гроші, могли лише люди, які ніколи в житті волонтерством не займалися. У мене ж навіть фонду не було. Я просто писала у Facebook: “Не вистачає стільки-то грошей на таку-то річ”. І даєш номер картки. І як ви собі уявляєте, аби таким чином назбирати на будинок? Певно, це комплімент українцям. Бо ж хтось вважає, що люди аж так активно жертвували на фронт. Наприклад, зараз знайомі дівчата намагаються збирати гроші, навіть на ті ж медикаменти. І це доволі важко. Населення втомилося від війни.
Як я розумію, зараз у вашій сім’ї ніхто не працює. Наскільки складно утримувати сімейний бюджет на плаву?
Мені допомагають родина, друзі, колеги. Мені було б боляче намагатися збирати гроші. Бо ж є Андрій Антоненко, в якого ситуація ще гірша. Його дружина Світлана не може працювати, у неї двоє дітей, чоловік у СІЗО, вона втратила роботу. Я тримаюся. Все, що колись відклали на навчання дитини, заощадження – все пішло в хід.
“Я ДОСІ НЕ ДИВИЛАСЯ БРИФІНГ АВАКОВА І РЯБОШАПКИ”
Ви стежите за резонансними судами?
Звісно. Мабуть, усі, кого торкнулася репресивна система, відстежують, що відбувається. Ми розуміємо, що ця репресивна машина – одна на всіх.
Ви бачили заяви Шевченківського районного суду? Що мітинги й протести – це тиск на суд? Що обговорення вашої справи у соцмережах – це тиск на суд?
Так, і ця заява мене дивує. Як на мене, спроба тиску на суд – це брифінг і присутність там президента.
Ви про брифінг 12 грудня 2019-го?
Так.
Ви його подивилися?
Ні.
Чому?
Коли повернулася додому з ІТТ – не було бажання. Такий собі захисний механізм, аби себе не травмувати. А зараз навіть не цікаво. Навіщо передивлятися вкотре якийсь абсурд? Я приблизно знаю, про що там говорили. Цей брифінг розтягнули по кадрах. Я їх бачила, щось читала. Це фантастика, але дуже низького рівня. Знаєте, я люблю фантастику, багато читала її з дитинства.
Хто ваш улюблений письменник?
Я багато читала. От усі дивилися “Гру престолів”. А я прочитала книжки ще 2006 року і слідкувала за тим, коли вийде серіал. Я читала Джорджа Мартіна ще задовго до цього часу. Наприклад, “Шторм у гавані вітрів”. Ну і в дитинстві читала все, що можна було дістати. Мені ж 41 рік. Тому в моєму дитинстві були совєцькі письменники: Олександр Бєляєв, Іван Єфремов. У моєму житті був Роджер Желязни. Був Рей Бредбері. А коли вийшли “Хроніки Амбера” – це був прорив. Я так чекала нових книжок…
Арсен Борисович до цих авторів не дотягує?
З якістю проблеми. Хоча я б хотіла, аби в цьому напрямі він взагалі не розвивався.
Ви бачили заяви колишнього керівництва Генпрокуратури про те, що у справі Шеремета не вистачало доказів, але вони все одно підписали підозри?
Так, я бачила і читала заяви Руслана Рябошапки і Віктора Чумака.
Вони перед вами не вибачалися?
Ні, ми особисто не спілкувалися.
Ви б хотіли вибачень?
Мені все одно. Всі чомусь так люблять говорити, чи достатньо вибачень. Я, певно, скажу і за себе, і за Андрія. Ці вибачення – до одного місця. Я б хотіла, аби це все закінчилося. Аби відшкодували те, що я півтора року не працюю, 8 місяців була в тюрмі. Що Андрій досі в тюрмі. Скільки втратила Яна Дугарь, поки виживала на зарплату в 1 тис. грн? Я хочу, аби можна було взяти родину і поїхати на 3 тижні десь на тепле море і забути про все це, як страшний сон. А офіційні вибачення, певно, потрібні суспільству. Бо є потерпілі у справі Шеремета – це Павло і його рідні, друзі й колеги. А ми потерпілі від справи Шеремета. Це ми, наші родини, друзі, колеги і суспільство. Яке спостерігає за кривосуддям і втрачає віру у справедливість.
Як би ви прокоментували останнє судове засідання? Там нарешті показали відео з камер спостереження від 20 липня 2016-го. Цікаво було спостерігати за реакцією присяжних. Ви за цим стежили, до речі?
Ні, за присяжними я не спостерігала. Вкотре намагалася роздивитися щось на екранах. На деяких відео я взагалі не могла зрозуміти, де ж ходять ті фігури. Прокурор щось показував, а я намагалася роздивитися – де там люди. У тих фігур з відео немає облич. Мене дивує, коли слідчі кажуть, наприклад, що не можуть встановити зріст людей з тих відео. Але при цьому всьому вони з’ясували, що на відео я та Антоненко. Я дивилася на ці відео на великому екрані, думала, щось стане зрозумілішим. Ні, не стало.
Ви знайомі з Порошенком?
Так, особисто познайомилися минулої п’ятниці (2 квітня – ред). Він приїжджав з пані Мариною до нас у гості. Було приємно, посиділи, попили чаю, поговорили.
Він нібито збирався брати когось на поруки у справі Шеремета.
Він не збирався, він подавав клопотання про це. Це було останнє засідання, на якому нам продовжували запобіжні. І яке тричі не відбулося. Він передав заяву, сам не зміг приїхати, хворів на ангіну. Крім нього, ще були депутати від “Євросолідарності”, “Голосу”. Навіть від “Слуги народу” було клопотання про поруки. Але мене здивувала позиція суду: він не бачить у депутатах достойних людей. Не може довірити нас народним обранцям, яким довірили долю країни.
“МОЄ ВИСУВАННЯ НА ВИБОРИ НА ДОНБАСІ – ІДЕЯ ВОЛОНЕТРСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ”
Як і чому ви вирішили йти на вибори? Чому саме “Євросолідарність”?
По-перше, мене висунули волонтерські організації. А “ЄС” була першою партією, яка таку ініціативу підтримала. Я також була “за”, бо в мене до “ЄС” запитань не виникає – це партія з проукраїнською позицією. Ну і вибори були на Донеччині. Я там народилася, я з 2014 року волонтерила. Хтось дивувався: навіщо там балотуватися, там немає перспектив. А для мене це було привабливо. Спробувати щось зробити. Так, я на домашньому арешті, але навіть за таких умов можна щось міняти.
І як вам досвід віддаленої виборчої кампанії?
Суд мене на округ не відпустив. І це дивно, це порушення моїх прав. Адже вироку ще немає. Тому кампанію довелося вести дистанційно. Так, там працювала моя команда, яка займалася виборами. І я вважаю, що за той місяць нам вдалося щось хороше зробити. Наприклад, на День добровольця приїжджав на округ Михайло Забродський. Приїжджав Вахтанг Кіпіані робити презентацію про Василя Стуса. І коли ти бачиш відгуки людей, які на ці події приходили, – не має значення, що ти не пройшов у парламент. Так, я не зможу допомогти Донбасу так, як хотіла б. Але за цей місяць ми зробили багато для лагідної українізації. Треба намагатися вивести тих людей із замкненого кола. Бо вони можуть вважати, що все безнадійно, нічого не зміниться і треба обирати “своїх”. Тому такі кампанії треба робити постійно. Бо Донбас – це важкий і складний регіон.
Чому?
Донбас – як на мене, він дуже ізольований.
Читайте також:
Інформаційно?
І це теж. Усі знають про вплив Росії, про телеканали. А ще кордон близько. Багато переселенців з Росії тут живуть. І ними треба займатися. Люди працюють у важких умовах, з низькою зарплатнею, в умовах аварійності, якщо ми говоримо про шахти й промисловість. І що бачив Донбас? Якщо напрацювали на відпустку – то їхали відпочивати, найчастіше, на Азовське море. Крим – верх сподівань. Люди не їздили далі Донбасу чи Центральної України. Ну, може, ще на 3 дні приїжджали у Київ подивитися на каштани, фонтани, й додому. І таким чином Донбас штучно ізолювався. Я бачила, як після початку війни волонтери, держава намагалися збирати дітей, возити їх на відпочинок на Західну Україну. Щось їм хотіли показати, провести екскурсії. І така робота має тривати постійно. Ці 7 років порівняно з втраченими десятиріччями – це ні про що.
Ви плануєте далі йти в політику?
Я не знаю, піду чи ні. Треба спочатку розібратися з моєю ситуацією. Але продовжувати працювати з Донбасом, зокрема, в політиці – планую.
Ви готові до вироку?
Мабуть… ні. Я розумію, яким він може бути. І до цього неможливо бути готовим. Коли ти розумієш, що не винен. Коли ти знаєш, що цього не робив. І з точки зору логіки у тебе запитання – а з якого переляку мені має бути вирок? За що? За те, що десь ходять реальні вбивці? Що вони радіють, дивлячись на те, що відбувається з нами? Чому я маю бути до цього готова?
