Музей “Голоси Мирних” – найбільша у світі колекція історій мирних людей, постраждалих від війни Росії проти України.
Олександр Суслов, Маріуполь: “У Маріуполі все вирішували частки секунди та міліметри. Відволікся? Можеш не вижити!”
Олександр – металург за професійним спрямуванням, працював на маріупольському комбінаті Ілліча. 23 лютого у чоловіка була нічна зміна, однак о 5 ранку його прямо на роботі настигла війна.
“В Маріуполі ми жили разом з дружиною. Вона вагітна на 5-ому місяці, тож досить складно було, щоб вона не нервувала, і я майже завжди знаходився коло неї. Я намагався бути сильнішими й не показувати їй страх та паніку.”
Через повне відключення електроенергії, води й газу температура у квартирах Маріуполя впала до 5 градусів. Олександру, як і іншим мешканцям міста, попри незгасаючі обстріли й небезпеку потрібно було рубати дрова, палити поміж будинків вогнище.
“Саме через це загинуло так багато людей. Поки закипить вода чи щось приготується, люди проводили на вулиці біля вогнищ по 2-3 години безперервно. Будь-який снаряд чи міна вбивали людей, що знаходяться у цьому місті. А пізніше з’явилися авіанальоти. Це було найстрашніше, на мирних просто скидали бомби… все вирішували частки секунди та міліметри. Відволікся? Можеш не вижити!”
Олександр розповідає, що бомбосховища були переповнені людьми, житло яких постраждало внаслідок воєнних дій. В домівки влучали бомби, уламки, снаряди, через які дотла згорали цілі райони з багатоповерхівками з усім набутим маріупольцями. Служби порятунку не могли бодай якось врятувати квартири й будинки тисяч мешканців, води в місті не було, обстріли не згасали.
У чоловіка багато родичів й друзів залишилось в окупованому Маріуполі. “Відчуття від безвихідності й незнання, що з твоїми близькими просто вбиває. Я сідаю їсти й розумію, що там вони голодують. Мене не покидають думки про страшні втрати чогось рідного. Мені хочеться радіти й жити далі, а все навколо сіре…”
Олександр ділиться про найзаповітнішу свою мрію: нехай його дитина, що має з’явитися на світ ніколи в житті не побачила, що таке війна.
Лариса Знарух, Харків: “Чи буде куди повертатися – ось це страшно!”
Ларисі 71. Вона 10 днів прожили з чоловіком під обстрілами десять днів, після чого наважилася на евакуацію.
“Тим ранком мені подзвонив син зі звісткою про початок війни. Я тоді подумала, що це якийсь безглуздий жарт. Але всупереч здоровому глузду цей жах і справді розпочався”
З першого дня повномасштабного вторгнення Харків безжалісно руйнували окупанти артилерією. Жінка розповідає, як проводили ночі на підлозі в коридорі, як від вибухів стискалося серце і тремтіла багатоповерхівка. Пізніше росіяни почали обстрілювати черги до гуманітарної допомоги, де стояли діти, жінки, пенсіонери. За фашистів і неонацистів окупанти сприйняли і тварин у Харківському екопарку, який безжально розтрощили.
За словами Лариси, її чоловік за весь час перебування під обстрілами не зміг купити і буханку хліба. Щойно бої припинялись й мирні виходили бодай за якимись продуктами й створювали черги до прилавків, бомби і снаряди скидались поруч зі скупченням.
“Ми хотіли врятуватись. Але не знали, куди нам їхати. Ми вже не молоді, пенсіонери, хто і де на нас чекав би? Проте зібрали речі й пішли на вокзал. Стояв якийсь потяг й всі місця були зайняті, але напрямку його ніхто не знав. Виявилось, у Львів і ми зраділи. Пізніше вже всі стали кричати, що евакуюватись можуть тільки жінки й діти, а чоловіка я залишити не могла, тож довелось повертатись додому.”
Пізніше подружжю вдалось забігти в останній вагон й наважитись на порятунок у невідомому напрямку. За словами Лариси, протягом усього шляху з Харкова у Львова, у повній темряві в одному купе, де лише 4 полиці, знаходилась 22 людини. Житла у місті не вдалося знайти, тож літня пара вимушена була електричкою добратись до Рівного. Саме там волонтери забезпечили подружжя житлом, необхідними речами й моральною підтримкою.
Ольга Осовська, Ворзель: “Ми не хочемо війни! Ми не хочемо такого дитинства!”
Ольга – переселенка з Луганська. Після подій на сході, у 2014 році вона з сім’єю переїхала до Ворзеля на Київщину. Саме там продовжила свою життєву улюблену справу – викладання й роботу з дітьми. 24 лютого Ользі виповнилась 66 років, проте замість привітань жінка отримала страшні новини про початок повномасштабного вторгнення в Україну.
Ольга з очима повними сліз ділиться про своїх учнів: “Мене на день народження мали привітати мої дітки…Але розпочалась війна. Дітей розкидало по всій країні й за кордон. Я дуже хвилювалась, щоб у них не виникло якихось бід й проблеми. В одної дівчинки моєї вигоріла вся квартира й книжка, тож вона навіть не могла приєднатися до онлайн-навчання.”
Жінка розповідає, що у перший ранок війни одразу ж побігла в аптеку й магазин, бо вже знала, як треба діяти, адже пережила російську агресію і у 2014 році. А ще дзвонив син з Гостомеля, що просив Ольгу з чоловіком покинути Ворзель. Але не встигло подружжя евакуюватись. Танки й артилерія окупантів рухалась швидко і рішуче прямо біля вулиці вчительки, тож перші доби війни родина не могла навіть вийти з будинку.
“У нас майже одразу зникло світло, вода, тепло й найстрашніше – зв’язок. Ми не могли зідзвонитись з синами, що були в Ірпені й Гостомелі. Були думки, просто йти пішки до них, хоча я кожного разу, коли виходила на балкон, бачила як перед очима літають червоні кулі…”
За весь час війни Ольга жодного разу не спустилась до підвалу, у багатоповерхівки сховища не виявилось. Ховались поміж кімнати, у коридорі. У будинок влучали снаряди, трощились вікна й уламками скла різало людей.
З сином Ольга зустрілась вже у Києві, пізніше евакуаційним потягом добрались до Ужгорода.
“Надає сил мені моя робота. Зараз нарешті відновилось онлайн-навчання і я можу чути й бачити своїх діток. Віримо ми разом у нашу перемогу!”
- Нагадаємо, #Букви та онлайн-музей Фонду Ріната Ахметова “Голоси Мирних” об’єднали зусилля на інформаційному фронті. Вже 8 років історія України пишеться крізь призму війни, яку розпочала Росія.
- #Букви документують обставини життя та загибелі цивільних мешканців з моменту повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Частину першу, другу, третю, четверту, п’яту та шосту, сьому, восьму та дев’яту частини історій злочинів РФ проти мирного заселення читайте за посиланнями.
