З 24 лютого 2022 року ми опинилися у новій дійсності, досвід якої неможливо порівняти з будь-чим пережитим більшістю людей за життя.

Війна, до якої ми звикли протягом попередніх восьми років, видозмінилася та раптом переступила поріг кожного. Стало складніше знецінювати жертви жителів східних регіонів й Криму, шукаючи закономірність (якої не існує) у їхньому світосприйнятті, мові, політичних уподобаннях, тонших і грубших способах віктимблеймінгу. Війна завітала на Київщину, Херсонщину, інші, “правильніші” регіони Донбасу, на Сумщину та Чернігівщину. Ми сиділи кожен у своєму місті та думали: в який момент російські танки проїдуть біля мого дому та що тоді робити? 

Недолугість російського командування та неймовірні жертви тисяч українських захисників і захисниць зробили, здавалось би, неможливе: вибили ворога з більшості територій держави та локалізували війну на кількох напрямках. І отут збірний путін зробив найбільшу помилку з усіх можливих: не дав нам розслабитися. 

Про що йдеться? Для початку згадаймо період АТО/ООС. Майдан, окупація Криму, частини Донецької та Луганської областей, масові вбивства українців, жертви серед військових і цивільних. А тепер гляньмо на соціологію від КМІС: негативним піком симпатій до РФ був вересень 2015 року – і навіть не травень (21 січня – 18 лютого 2015 року проходили кровопролитні бої за Дебальцеве). Далі починається відносно стабільне зростання симпатій до РФ, пік якого припадає на лютий-вересень 2019 року – період, коли під настроями “ми втомилися від війни” та обіцянками швидкого миру проходила передвиборча кампанія, де з рекордним відривом від конкурента Петра Порошенка переміг чинний президент України Володимир Зеленський і пропрезидентська партія “Слуга народу”. У той період симпатії українців до РФ перевищували 50% та впевнено наближалися до 60%.

Чи можна було б зараз отримати подібний результат? Так, звісно. Давши людям рік-півтора на “відійти від стресу”, росія могла б скористатися загальним зниженням рівня життя, мобілізацією, внутрішнім невдоволенням і напругою у своїх інтересах, піднявши запит на “мирне врегулювання”.

Українська влада зацікавлена у рейтингах, а Європа, яка унаслідок війни та санкцій несе економічні збитки, також прагне турбуватися про своїх громадян. З російською пропагандою всередині та роз’єднанням народу вони цілком могли б піти на поводу в “бажань” мас. Та, видається, російське керівництво робить усе задля того, щоб українці й далі єдналися перед обличчям зовнішньої загрози. І робить це настільки віртуозно, що пік негативного ставлення до РФ тримається з невластивою українцям постійністю. 

Нашому народу часто приписують “унікальну” здатність єднатися перед зовнішніми загрозами. Насправді ж це є звичайною властивістю мас, гіперболізованою картинкою в медіа. Зовнішній ворог зазвичай блискуче єднає, така реакція є еволюційно набутою здатністю гомо сапіенса. Припинення адреналінових гойдалок, викид кортизолу, апатія та психоемоційні заміщення створюють протилежний ефект – самоізоляцію та індивідуалізм у пріоритетах. Сила цього “відходу” має бути прямо пропорційною силі завданого стресу. Маса розвалюється, розбіжності загострюються, а, отже, стає неможливим єднання довкола навіть тих же лідерів (якими є Володимир Зеленський, і, навіть попри обмеження в публічності, Головнокомандувач Валерій Залужний).

Та росія ніби зацікавлена у союзі українців, адже кожен і досі живе у страху за своє життя. Ні, для більшості з нас бойові дії знову відбуваються “десь”, і лише для внутрішньопереміщених осіб це лишається невиліковною раною на серцях. Але кожен день кожна повітряна тривога нагадує нам про те, ким є ворог і що він все ще нависає привидом трагічної випадковості над вашим домом. 

Під гул шахедів, ракетні загрози та звуки вибухів думки “я втомився від війни, давайте домовимося” здаються абсурдними, як абсурдною є думка приручити скаженого вовка у мить, коли він з піною навколо пащі атакує. Люди моляться на Повітряні сили, ЗСУ та роботу ППО. Після масованих обстрілів ми раптом усі рвемося донатити волонтерам – з небаченою силою та швидкістю, віддаючи останнє на помсту. 

Ми зустріли Новий рік під обстріли, під мерехтіння свічок писали “ми без світла бачимо, що ви п#дари”, не нарікали на відсутність води та молилися на комунальників, роботу яких десятки років до того не помічали та приймали за належне. 

Ми прокидаємося під звуки вибухів, вчимо своїх дітей малювати Перемогу, а на роковини 24 лютого кожен ділився своєю історією того, як дізнався про війну – проговорюючи спільну травму, яка змінила життя кожного. 

Одна з теорій творення націй передбачає всенародні об’єднувальні фактори у формі або спільних перемог, або спільного горя. І тут російське керівництво – у горі, попелі та сльозах – народжує об’єднану Україну. Наші серця розриває від картин руйнувань, і чим ближче це територіально, тим потужніше у нас працює емпатія. “Це міг бути я”, “на місці цього дитяти могло б бути моє”, або ще страшніше – ”там під завалами є мої знайомі” – нищать наш індивідуалізм, об’єднуючи у спільному смутку. Міста єднаються, розбирають завали незнайомців, надають притулки тим, кого бачать уперше – розділяючи горе, стають одне одному близькими хоч на кілька годин.

Як у супроводі крику й болю народжується нове життя, так під крик людини, яка втратила усе, народжується українська нація. 

Цю війну творять боягузи й психопати, інакше б вони розуміли контекст. Це, з одного боку, наше безмежне горе, а з іншого – наша надія на майбутнє. Завдання медіа та людей, які творять інформаційну політику – зацементувати український народ у єдине ціле, не розірвавши його у погоні за своїми інтересами та внутрішніми суперечками. Але так далеко забігати ми вже точно не будемо. Поки що – віримо в ЗСУ та ППО.