Про це в авторській колонці написав ізраїльський історик, викладач і письменник Юваль Ной Харарі в журналі The Economist.

У основі української кризи постає  фундаментальне для характеру історії та людського єства питання – чи можливі зміни? Чи може людство змінити те, як ми поводимося, чи історія вкотре повторюється, і люди довіку приречені відтворювати минулі трагічні події, змінюючи лише їхню зовнішню форму.

Один із напрямів філософської думки відкидає можливість змін, стверджуючи, що наш світ подібний до диких джунглів, де сильніші полюють на слабших, і де країни мусять покладатися на військову силу, аби не стати жертвою хижацького нападу. Так було завжди й так воно буде надалі. Ті ж, хто не вірить у закон джунглів, не лише піддаються марним ілюзіям, а й наражають своє власне існування на чималий ризик. І їм не вижити.

Інша філософська школа, навпаки, стверджує, що подібний закон джунглів – зовсім не є законом природи. Якщо люди його вигадали, вони ж можуть його і змінити. На противагу багатьом сучасним хибним уявленням, перший випадок військового конфлікту, що підтверджується археологічними знахідками, мав місце лише 13 тисяч років тому.  Навіть вже  після цієї дати чималі історичні проміжки часу, якщо вірити археологічним дослідженням, не залишили жодних слідів будь-яких війн. На відміну від сили тяжіння, війна не є фундаментальною силою природи. Саме її існування та частота, з якою вона тривала, залежать від відповідних технологічних, економічних та культурних чинників. І якщо такі чинники зазнають змін, вони торкаються і війни. Підтвердження таких змін можна знайти сьогодні у багатьох речах довкола нас. Декілька останніх поколінь побачили, як ядерна зброя перетворює війну між наддержавами на якесь безумне та масове самогубство, що змушує найпотужніші країни світу шукати менш насильницьких способів для розв’язання конфліктів. Тоді як війни між наддержавами, подібні до Пунічних війн чи Другої світової, справді виділялися на фоні решти в перебігу історії, сучасна доба протягом 7 десятиліть не бачила прямих військових конфліктів між наддержавами.  Водночас світова економіка, що раніше покладалася на природні ресурси, тепер базується на знаннях. Тепер основним джерелом багатства є вже не золоті рудники, пшеничні поля чи то нафтові родовища, а знання. І хоча ще сьогодні можливо силою захопити нафтові родовища, однак подібне не можливе стосовно знань. І, як наслідок, зиск від таких військових дій сходить поволі нанівець.

Зрештою, тектонічних змін зазнала і світова культура. Еліти минулого, як то вожді гунів, ярли вікінгів чи романські патриції, сприймали війну позитивно. А правителі, від Саргана до Беніто Муссоліні, прагнули закарбувати собі місце в історії завдяки підкоренню інших народів, а митці, як Гомер чи Шекспір, радо оспівували подібні забаганки. Інші еліти, такі як, скажімо, християнська церква, приймали війну як лихе, але невідворотне явище. Однак, серед еліт останніх декількох поколінь, і це вперше у світовій історії, домінує думка про те, що війна – це справді зло, але його можна уникнути. До того ж  на сьогочасні лідери, навіть ті ж Дональд Трамп та Джордж Буш молодший, не кажучи вже про Ангелу Меркель чи Джакінду Ардент, вже ніяк не схожі на давніх вождів гунів та готів Аттілу та Аларіка. Сучасні лідери вже виборюють владу, мріючи про реформи у власних країнах, а не про завоювання інших країн. Одночасно більшість провідних митців та інтелектуалів нашої доби – від Пікассо до Кубрика – відомі своїми роботами, що змальовують абсурдність та жахіття війн, але ніяк вже не оспівуванням тих, хто їх розв’язує.

Як наслідок цих змін, більшість урядів країн світу перестали сприймати завойовницькі війни як прийнятний спосіб для просування своїх інтересів, а багато народів перестали тішити себе вигадками про підкорення сусідніх країн чи загарбання їхніх земель. І коли, скажімо, Бразилія не нападає на Уругвай чи Іспанія утримується від загарбання Марокко, це зовсім не означає, що вони бояться військового спротиву.

Параметри миру

Згасання військових конфліктів підтверджує і багато статистичних фактів. Починаючи з 1945 року, майже не було спроб перекраяти кордони між країнами за допомогою військового вторгнення, і жодна країна у світі не зникла з карт через подібні зовнішні втручання. Звичайно, не бракувало різних конфліктів, громадянських війн чи повстань. Але навіть з огляду на усі ці конфлікти усе ж у перші два десятиріччя 21 століття подібні насильницькі дії забрали менше життів, аніж самогубства, ДТП, чи хвороби, пов’язані з надлишковою вагою. Порох тепер вбиває менше, аніж цукор.

Науковці сперечаються довкола цих цифр, але тут важливо подивитися на ситуацію трохи ширше. Згасання військових конфліктів стало винятковим психологічним та статистичним явищем. Найвагомішою ознакою його є чимала зміна у розумінні поняття “миру”. Протягом тривалого часу нашої історії мир означав лише “тимчасовий період без війн”. Тож коли люди у 1913 році говорили про мир між Францією та Німеччиною, вони мали на увазі просто, що французька та німецька армія не воювали у той момент між собою, хоча усі знали, що війна може вибухнути у будь-який момент.

Протягом останніх десятиліть слово “мир” набуло значення “відсутності ймовірності війни”. Для багатьох країн вже навіть важко уявити, що хтось з країн-сусідів може на них напасти та захопити їхні землі. Я родом з Близького сходу, а тому добре знаю, що усе ж є і винятки до загальних тенденцій. Однак, саме визнання подібних тенденцій є не менш важливим, аніж визнання винятків з правил. 

“Новий мир” – це зовсім не статистична похибка чи вигадка прихильників субкультури хіппі. І він знаходить віддзеркалення в бюджетах країн. Останні декілька десятиліть уряди країн світу вважали за доцільне витрачати на свої військові потреби лише приблизно 6.5%, а більше коштів виділяли на освіту, медицину та соціальні програми.

Нам це може видатися вже чимось буденним, але це насправді дивовижна зміна у світовій історії. Тисячі років витрати на війська були завжди найбільшою статтею витрат для усіх князів, ханів, султанів та імператорів. На освіту чи медичні послуги для населення вони витрачали мізер.

Згасання війн не є наслідком божественного провидіння чи зміною законів природи. Усе через те, що люди тепер приймають розумніші рішення. Це, можливо, найбільше політичне та моральне досягнення сучасної цивілізації. На жаль, той факт, що подібні рішення залежать від вибору людей, робить можливими й зворотні процеси. Технології, економіка та культура продовжують змінюватися. Поява кіберзброї, економік, що керуються штучним інтелектом, а також мілітаристських налаштованих культур може призвести до того, що ми матимемо справу з епохою нових війн, ще гірших, аніж ми пережили раніше. Щоб радіти миру, кожному з нас потрібно приймати розумні рішення, бо ж невдале рішення чи вибір однієї  зі сторін може призвести до війни.

Саме тому загрозу вторгнення Росії в Україну має вразити кожну людину на Землі. Якщо знову нормою для могутніх країн стане загарбання слабшого сусіда, це вплине на сприйняття ситуації та поведінку решти країн світу. Першим та очевидним результатом повернення до законів джунглів стане різке зростання військових витрат, що поглинатимуть кошти, призначені для інших потреб. І гроші, які мали б піти вчителям, медсестрам чи соцпрацівникам, будуть йти на танки, ракети та кіберзброю. Повернення до законів диких джунглів також підірве глобальну співпрацю у розв’язанні таких проблем як запобігання кліматичним змінам, регулювання технологій штучного інтелекту чи генетичної інженерії.  Співпрацювати з країнами, які готуються тебе знищити, заняття не з приємних. Кліматичні зміни та гонка кіберозбороєнь прискориться, а, отже, ще більше посилиться загроза військового конфлікту, що замкне це коло і призведе до знищення людей як виду. 

Напрям  руху історії

Якщо вірити, що історичні зміни неможливі, і що людство не вийшло і ніколи не вийде зі світу джунглів, залишатиметься лише вибір, ким стати – хижаком чи здобиччю, і зрозуміло, що більшість лідерів країн оберуть, аби вони залишилися в історії у списку завойовників, а їхні імена потім змушені були б запам’ятати  учні для екзамену з історії.

Чи зміна усе ж таки можлива? Чи закон джунглів усе ж лише є одним з варіантів вибору, а не відворотністю? Якщо так, то лідер, який вирішить підкорити сусідню країну, справді по-особливому закарбується у людській пам’яті  та  згадуватиметься недобрим словом, як такий собі посередній наслідувач Тамерлана. Його пам’ятатимуть, як людину, яка знищила наше найбільше людське досягнення.  Він затягне назад у джунглі, саме у той момент, коли ми подумали, що вже з них вибралися.

Я не знаю, що має статися в Україні. Але як історик, я вірю в можливість змін. Не думаю, що це наївність, насправді це реально. Єдина константа людської історії у її змінах. І саме цього ми, певно, могли б повчитися в українців. Протягом багатьох століть вони зіштовхувалися з тиранією та насиллям. Вони 200 років потерпали  від царської автократії, яка врешті впала у вирі першої Світової війни. Потім була спроба отримати незалежність, яку швидко знищила радянська армія, яка поновили російське панування. Українці пережили жахливий штучний Голодомор, сталінський терор, нацистську окупацію і десятки років задушливої комуністичної диктатури. Коли Радянський Союз розпався, історія, здавалося, вже знову готувала українців до шляху нового брутального поневолення, бо ж наче іншого вони й не знали.

Проте, вони зробили інший вибір. Попри історію, жахливу бідність і, здавалося б, нездоланні перешкоди, українці обрали собі демократію. В Україні, на противагу тій же Росії чи Білорусі, опозиційні кандидати звично заміщають у владі своїх опонентів. У 2004 та 2013, коли їхня демократія опинилася під загрозою, вони обидва рази повставали, аби вибороти свободу. Їхня демократія – це щось нове. Як і “новий мир”.  Він уразливий, і може не вистояти. Водночас він цілком реальний, і може пустити глибоке коріння.  Кожна річ, яку називають старою, колись вважалася новою. І тут все впирається лише у вибір, який роблять люди.