#Букви висвітлюють імена полонених захисників, розповідаючи історії щирої відданості, що перетворилися на хроніки боротьби за порятунок. Олександр Проскурня – військовослужбовець Національної гвардії України, звістку від якого востаннє було отримано влітку минулого року.

Про поклик обов’язку, голос надії крізь неволю, бездіяльність Міжнародного комітету Червоного Хреста та невпинну боротьбу попри заборону проведення мирних акцій в підтримку полонених – в інтерв’ю з Катериною – дружиною Олександра.

Фото: особистий архів Катерини

Катерино, яким Ви змалюєте портрет Олександра, акцентуючи на його найголовніших, на Вашу думку, рисах характеру та особистих життєвих цінностях?

Мій чоловік для мене завжди найщиріший та найвеселіший у всьому світі. Завдяки цим рисам, в будь-якій ситуації, навіть якщо вона зовсім ним не контрольована, Саша в жодному разі не падає духом. Так було під час оборони Маріуполя, тому ми щиро віримо, що зараз у полоні він також тримається мужньо та підтримує побратимів. Мій чоловік дуже полюбляє риболовлю, без цієї справи не уявляє свого життя. А найголовніше в його житті – це наша донечка Аня. Ми навіть і уявити не можемо, як йому важко без неї, адже мова про розлуку з дитиною. Але ми точно знаємо, що він у нас сильний і все витримає.

Власне, говорячи про військову справу, так чи інакше постає питання вимушеної розлуки з близькими людьми. Відколи вона прийшла до Вашої родини?

В 2017 році мого чоловіка призвали на строкову службу до лав Національної гвардії України, але згодом він вирішив підписати контракт, адже усвідомив, що бути військовим – його покликання. У травні 2022 року його військова служба мала завершитися та він повинен був повернутися додому. Далі настала ніч 24-го лютого і в той час він вже знаходився під Маріуполем. Згодом мій чоловік опинився в самому центрі сутичок, ставши на оборону міста та металургійного комбінату “Азовсталь”. Чи було важко? Звісно. Але обов’язок кликав, а особисте усвідомлення власної місії давало надію на краще, тож разом із побратимами вони швидко опанували себе. Хлопці до останнього бою тримались гідно, щосекунди ризикуючи власним життям і боронячи нашу рідну Батьківщину. 

Фото: особистий архів Катерини

Фото: особистий архів Катерини

Я правильно розумію, що Ви мали можливість спілкуватися з чоловіком і, власне, він тримався підбадьорююче як і зазвичай? Яким найчастіше був Ваш діалог?

Так, зв’язок з чоловіком був кожного дня до травня місяця і, на щастя, я мала змогу знати, що мій коханий живий. Але розуміючи, що він перебуває на Азовсталі кожного дня, моє серце стискалось все більше і більше, допоки я очікувала його повідомлення. Військові теми він зовсім не порушував. Сьомого травня, в день нашої річниці весілля, було останнє повідомлення, в котрому він написав “Привіт, Сонечко. Мені б дуже хотілось бути поряд з Вами. Кохаю Вас дуже сильно”. І потім настала та тиша, від якої я забувала як дихати, моє серце кожного дня завмирало від невідомості, бо я усвідомлювала, що ці слова сказані не просто так.

В пориві невідомості, коли немає жодної звістки про найближчу людину, які дії Вас супроводжували? Чи доводилось зв’язуватися з вищим керівництвом щодо ймовірного місця перебування Олександра?

Вже потім я неодноразово зверталась до військової частини, щоб дізнатись хоч щось про свого чоловіка. Там мене лише запевняли, що з ним все добре. Коли 19 травня я знову зателефонувала до частини, то мені вже повідомили про те, що мій чоловік вийшов з Азовсталі за наказом президента України і потрапив у полон. Після цього мені ніхто не надавав жодної інформації про те, де знаходиться мій чоловік, адже як виявилось, що Міжнародний комітет Червоного Хреста його не бачив.

Чи зрушилось питання місцезнаходження Вашого чоловіка та його загального стану з моменту 19 травня? Протягом цього часу чи вдалося налагодити комунікацію з відповідними структурами щодо належного надання інформації про перебіг процесу обміну? 

Так, одного разу, 23 травня, мені зателефонував невідомий номер і, піднявши слухавку, я почула “Киці, привіт. Це я Саша твій. Я в полоні”. На той час він знаходився в Оленівці. Зі слів обміняного, перед тією трагедією в Оленівці, мого чоловіка було перевезено. Потім, протягом деякого часу, моєму чоловікові давали можливість виходити зі мною на зв’язок, але невдовзі він остаточно перервався. Так, минув вже майже рік. На щастя, знову-таки є звільнені побратими, які мали можливість передати найменшу звістку, що він живий та у доброму, наскільки це можливо, стані. Проте, від офіційних представників влади немає жодної інформації.

Фото: особистий архів Катерини

Дозвольте уточнити, відсутність інформації пов’язана з неможливістю зв’язатися з відповідальними за це органами? Чи все-таки дійсно існує низький рівень обізнаності щодо даної справи?

На даний час я неодноразово спілкувалась з представниками Координаційного штабу, які мене запевняють, що вони роблять все для того, щоб повернути кожного оборонця з полону. Але, на жаль, є й ті структури, котрі щоразу, телефонуючи, запитують мене щодо інформації про чоловіка, яку я могла дізнатися самостійно. Мені дуже шкода, що всі відомості про мого чоловіка мені доводиться збирати самотужки, адже виходить, що це лягає саме на плечі родичів. Натомість мені жодного разу не зателефонували з жодної структури та не надали інформацію. Я самостійно спілкуюсь з поверненими побратимами, моніторю всі Телеграм канали і все, що мені вдається дізнатися – передаю до відповідних структур, але зараз виявилось, що це ніяк не впливає на обмін.

З огляду на Вашу комунікацію з представниками Координаційного штабу, чи є чіткі настанови щодо дій, які шкодять процесу поверненню полонених? Чи спостерігаєте подібні порушення в інфопросторі зі сторони родичів полонених?

Стосовно шкоди дій складно відповісти, адже я відверто розумію, що рідні точно не можуть шкодити поверненню. Хіба що, тільки в тому випадку, якщо рідні самостійно звертаються до Російської Федерації з усіма даними полоненого. Також, на жаль, на даний час влада забороняє проводити мирні акції в підтримку полонених. Хоча, я переконана, що кожна акція – це невеличкий шанс того, що люди не забудуть своїх захисників. Кожна акція – це нагадування всім про полонених, адже ми не повинні їх забувати, ми зобов’язані їх врятувати! Будь-яка мирна акція, чи то фотовиставка – це наше нагадування про полонених передусім для влади, потім відповідно і для людей.

Фото: особистий архів Катерини

Зараз існує багато думок щодо конкуренції між родичами полонених, серед яких близькі НГУ та “Азову”. Дехто вважає, що увага до обох формувань різниться. Якою є Ваша думка щодо цього?

Всіх полонених потрібно повертати. Тому кожен рідний бореться за свого. Натомість усі, незалежно від формувань, в рівних умовах полону і це потрібно враховувати.

Як Ви зазначили раніше, інформацію про своїх близьких, родичам доводиться дізнаватися самостійно. На Вашу думку, яких дій не вистачає для посилення ефективності роботи над звільненням полонених?

Гарантії президента України стосовно звільнення з полону оборонців Азовсталі за три тижні, на жаль, не здійснилися. Я вважаю, що передусім представники Міжнародного комітету Червоного Хреста повинні перевіряти дотримання Женевської конвенції, а також мати постійний доступ до полонених. Це передбачено, але це не виконується. Вони стояли до останнього та виконали свій наказ. Вони рятували своїх поранених побратимів, і навіть не всі поранені повернулися. Скільки це все триватиме, ніхто не може надати відповіді. Покладаємось лише на власну віру, що найближчим часом мого чоловіка та всіх військовослужбовців Національної гвардії України звільнять з полону і кожен з них повернеться до своєї домівки та кожна дитина нарешті зможе обійняти свого татка.

Фото: особистий архів Катерини

Насамкінець, не можу не запитати про Вашу доню, адже в соціальних мережах побачила дуже щемливе відео, де вона обіймає подушку з фотографією Олександра. Як готуєте її до майбутньої зустрічі з татом?  Чи висловлює вона власні думки щодо майбутнього возз’єднання?

Наша донечка дуже сумує за татом та сильно чекає його повернення додому. Їй дуже не вистачає татка поряд, але попри весь сум та сльози вона завжди говорить “Я така ж сильна, як мій тато, я все витримаю”. Кожен ранок та щовечора, перед сном, донечка цілує фото татка. Наразі в неї є подушка з його фотографією, з якою вона спить. Донька дуже пишається своїм татком. Також, вона часто присутня зі мною на тематичних заходах. В скрутну хвилину неабияк підтримує мене, лише завдяки їй я живу. Донечка навіть вже склала меню, чим смачненьким буде частувати татка, коли він повернеться додому, в неї стільки мрій, стільки бажань. Їй всього 7 рочків, а вже довелося проживати таке складне випробування розлукою з найріднішим. Ми всі дуже чекаємо нашого рідненького додому і віримо, що дуже скоро зможемо його обійняти. Це найочікуваніші обійми в житті.