Стен Надольний, Відкриття повільності (Жорж, 2020, пер. Ігоря Андрущенка)
Одна з найпоетичніших книжкових назв останнього півстоліття – і роман, який рівною мірою дарує розпруження, але й змушує докладати зусиль; спонукає читати пильно. І повільно. Повільність як героїня і стилістика, як тема і заразом підхід. А відкриває її для себе Джон Франклін, адмірал і дослідник Арктики, губеранатор Тасманії та учасник Трафальгарської битви; колись дивний аутичний хлопчик – згодом національний герой Британії.
Хто читав величний «Терор» Сіммонса, пам’ятає недолугого й ретроградного очільника експедиції, для якого шанс нарешті відкрити Північно-Західний прохід між океанами є буквально останньою можливістю стати частиною великої історії. Надольний на початку 80-х запропонував іншу візію цієї постаті – можливо, не менш відмінну від реального Франкліна, але художньо – й світоглядно – переконливу. Між іншим, порівнювати ці книжкові образи – окреме сильне задоволення.
Франклін тут для когось «слабоумний ідіот», для інших «незмінно повільна людина», та в будь-якому разі – особливий та інакший. Це рано про себе розуміє і сам герой, проте, замість проклинати свою, сказати б, ментальну неквапливість, Джон починає тренуватися й перетворювати ґандж на помічну здібність, на ресурс для розвитку. Непоспішання – «застиглий погляд», вглибання в ситуації, – перемножуючись на дисципліновану рефлексію, стає запорукою особистого розвитку, щоправда, шлях цей буде далеким від прямого. Бо надворі заповідається на нову добу, епоху Розуму вже скоро буде тіснити модерність, із максимальним пришвидшенням життя та ідеалом інтенсивного проживання поточного моменту.
І ось тут інтерпретаційне роздоріжжя: Франкліна можна сприймати як того, хто йде на конфлікт із добою, виборюючи право на власне переживання темпоральності, – або ж як фігуру, що уособлює інший, «неканонічний» спосіб модерного світогляду. Час для Джона також є центральною категорією, але спосіб його пропускання через себе вкрай індивідуальний. Поза цим – Франклін Надольного добре кореспондуює з днем сьогоднішнім, із все більшою цінністю усвідомленості та варіативності норм.
Комусь у книзі буде замало зовнішньої подієвості (хоча сліди «роману пригод» очевидні), комусь забракне емоційного діапазону (хоча чим це не «роман виховання»?). А втім, програмна й відрефлексована неквапливість (як героя, так і безпосередньо автора) в істеричні часи – те, що може зрезонувати.
Садхґуру, Внутрішня інженерія. Керівництво з йоги, що приведе вас до радості (Форс, 2019, пер. Лесі Бідочко)
Садґуру – він же Джеґґі Васудєв, йог і коуч, – у всесвіті медитацій та всього супутнього хтось штибу Жижека в царині гуманістики: фантастична, як на сферу його занять, медійна популярність, величезні наклади книжок, принцип «просто про складне» – і можливість для зацікавлених самоствердитись під час читання. З тою лиш – хоча й дуже симпатичною – різницею, що індус, на відміну від словенця, не є догматиком: радше завзятим популяризатором певних доступних технік покращення життя на щодень. Звісно, він також навчився першокласно це капіталізувати, але приводом для критики це навряд чи може бути: навіть йога має свою ціну, та й взагалі – коли це дармові поради сильно цінувались?
Доступність – це також і про саму книжку: історія про себе – ширше узагальнення – про себе – узагальнення. Попри колорит і притчевість, Садхґуру (ну добре, він разом зі своїми редакторами) геть не Коельйо: тут нема вульгарних профанацій складних матерій чи там видавання давніших відкриттів за власні одкровення. Це радше різновид міцної мотивуючої літератури з помічним функціоналом, позаяк «Інженерія» – книжка лаконічна та по-хорошому підсушена, наче той йог. Навіть спорадична «поетичність» тут, якщо подумати, також є інструментальною: про леткі матерії по-іншому – і щоби було точніше – й не скажеш.
З іншого боку, конкретних поз для ефективної релаксації не чекайте: медитацію тут вмонтовують в побут, а не роблять відрубною й напівспортивною практикою. Стрес – він не від роботи, а від внутрішнього тертя, бо можна бути активним і заразом розслабленим (легко сказати!); а усвідомленість – це не про внутрішню сторожкість чи інтелект; та й бадьоритися через силу – самоґвалт, що корисним бути не може апріорі. Щось про це ми наче й знали, і невелике воно відкриття, але от із правильною інтонацією нам нагадали про базове – і спасибі, і приємно, і корисно.
Словом, якщо є ціль перестати читати про медитацію і таки щось спробувати, то зарядити на це книжка може: у неї самої правильний заряд. Але також вона може стати іще одною доброю – і дочитаною до кінця – історією про одне з найскладніших завдань, тобто про дружбу з собою; чому ні.
Ганс Рослінг, Фактологія. 10 хибних уявлень про світ, і чому все набагато краще, ніж ми думаємо (Наш Формат, 2020, пер. Ірини Ємельянової)
Якщо когось і називати еталонним популяризатором науки – а заразом і фаховим антипанікером, бо тверде знання працює саме у цей спосіб, щосили відгрібаючи від продукування панічних атак, – то якраз Рослінга. Вже назва книжки сповіщає чимало, також сюди можна додати і віртуозні виступи шведа на конференціях TED, але сам текст – то окрема історія, максимально переконлива, доступна і терапевтична. Вийшло друге видання українського перекладу – і це зайвий привід поговорити про книжку, що навіть у нас здобула батальйон вірних шанувальників.
Рослінг, окрім того, що лікар, ще й спеціаліст зі статистики – і ось це виявилось його переможним джокером, позаяк, подившись на те, як найрізномастіші люди – а серед них і десятки патентованих розумників – назагал сприймають стан справ у світі, він зміг побачити глибинні закономірності. А саме: думаючи про найвідаленніші одна від одної царини життєдіяльності (від рівня освіченості та електрифікації до питань безпеки і народжуваності) люди стабільно схильні бачити реальність у куди похмуріших барвах, ніж воно є насправді.
Але чому воно так – банальне невігластво? Найрадше – особливості роботи мозку, який змінює свій захисний алярмізм значно повільніше, ніж збільшується міра безпеки у світі. Рослінг навіть каталогізує ці захисні інстинкти: інстинкт негативу, страху, єдиного ракурсу, терміновості, долі, узагальнення… І всі вони – ось новина – погано кореспондують із безпосередньою реальністю за вікном: захищеність росте, а тривоги не зменшуються.
Бо таки нема де правди діти: теперішня кондиція світу, що багатьом здається прикалабком пекла, з точки зору захищеності індивідуальних життів є найкращою з-поміж тих, що колись тут були. І на підтвердження цього у шведа є направду багато фактів, між іншим, цінних і безвідносно до контексту дослідження.
Рослінг жвавий та іронічний, як то і личить авторам суперпопулярних нон-фікшенів. Хоча важить те, що його оптимізм – не данина формату, а підкріплена з усіх боків перевіреною інформацією картина хай і не найкращого, але й запевно не найгіршого зі світів. А ще тут є можливість тестово перевірити ступінь свого панікерства, пересвідчившись, що когнітивну нейробіологію швед знає не згірше від мови фактів. «Лікування компетенцією та експертизою» – ось що робить із читачем автор, і непросто нині знайти ефективніше поєднання.
Медлін Міллер, Цирцея (Vivat, 2020, пер. Остапа Гладкого)
Міллер, спеціалістка з античності та викладачка мов, заявила про себе майже десять років тому, випустивши дебютну «Пісню Ахілла». Працювавши над нею десять попередніх років. Сім років потому, вже у 2018-му, вийшла «Цирцея», що з не меншим успіхом проїхалась по преміальним спискам (переважно) читацьких літпремій. Компетенція письменниці, плюс ніжна любов дуже різних читачів – привід, аби на текст принаймні звернути увагу.
Важливе питання: чи не хоче американка осідлати вже знаного – і тому почасти «троянського», бо підступного, – коня успіху, чи не їде прокладеною нею ж дорогою? Там було про Ахілла, центральну фігуру «Іліади», тут про Цирцею-Кірку, другорядну фігуру з «Одіссеї». Там був розворот до ніжно й тонко аранжованого гомосексуалізму – тут важливу роль відіграє феміністичний фільтр, крізь який пропускаються «легенди та міфи Стародавньої Греції». З іншого боку, ані в «Пісні Ахілла», ані в «Цирцеї» вся розповідь до вдало прищеплених давнім історіям сьогоднішніх суспільно-культурних актуальностей не зводиться.
У Гомера Кірка була жорсткою – і навіть жорстокою – та звабливою хазяйкою острова, що могла і зачаклувати, але також дати цінну пораду. У Міллер вона – донька бога сонця і океаніди, справжня німфа, або ж – наречена: про «інтрументальність» свого статусу Цирцея, яка й розказує нам цю історію, говорить вже в першому абзаці. Однак, непевність і вразливість її місця в ієрархії цим не вичерпується. Вона – фігура, що не належить вповні жодному зі світів, вона «інша» – а то й ворожо-чужа – як для богів, так і для людей, її однаково остерігаються і Зевс, і Одіссей; «олімпійський» світ не може сприйняти на рівних сильну жінку. От і виходить драма зависання «між» та неможливість опертися на жодну систему координат тієї, хто відмовляється бути слабшою і грати за чужими правилами.
Проте гостроту конфлікту почасти знімають декорації та масштаб фігур: ми начебто читаємо розархівовану історію з затертих книжок нашого дитинства, де боги, богині й найкращі з людей ділять між собою сфери впливу. Тому радості впізнавання, як і приємності від спостерігання «пропущених»колись ланок туманно знайомого сюжету, тут куди більше, ніж тривожних переживань за долю зрозумілої у своїх слабкостях, а все ж могутньої Цирцеї.
До речі, незабаром обіцяють серіал-адаптацію від HBO на вісім серій; ще одна можливість звірити годинники щодо того, як в ідеалі має виглядати історія здемонізованої, але не зламаної і непересічної жінки, що хоче протиставити фатуму власне призначення.
