В суботу Ілон Маск запустив перший недержавний космічний корабель з двома космонавтами на борту. У неділю цей корабель успішно пристикувався до Міжнародної космічної станції. Space X Маска організувала цей політ лише за $50 млн, і цим фактом поламала монополію «Роскосмосу», який за відправку корабля до МКС брав $90 млн.

Ця подія у наших співвітчизників викликала двоякі почуття. Мовляв, поки цивілізоване людство відкриває нову сторінку в підкоренні космосу, у нас власники маршруток з’ясовують стосунки стріляниною в Броварах. А країна із унікальним «космічним» потенціалом ставить собі планку не вище «аграрної наддержави».

Але тут варто наголосити ось на чому. Ілон Маск зміг організувати приватну космічну компанію не просто тому, що був наполегливий заради великої мрії. Маск чітко поставив пріоритет: в першу чергу слід сформулювати унікальну мету. А уже потім під неї створювати унікальні виробництва, що потім дають світу унікальні космічні кораблі, як то Dragon Fly.

Маск також знайшов чітку відповідь на питання, у яких відносинах зі світом знаходиться він сам та його команда, котрі взялись підкорювати космос. І також Маск зміг чітко окреслити, у яких взаємовідносинах повинні бути держава та творчий індивід, зокрема – як саме варто розподіляти ролі. Поки Space X розвиває програму дешевих «цивільних» польотів у космос, Військово-повітряні сили США займаються для воєнних цілей програмою орбітального літака Х-37. Він буквально декілька днів тому, 28 травня, вирушив у свій шостий політ.

Нам не варто впадати у відчай. Краще –  сформулювати бодай власну мету, заради якої потрібно підкорювати зоряні простори. Адже ми навіть «аграрною наддержавою» не станемо без своєї космічної програми. Супутники для зондування ґрунтів можуть бути «подвійного» призначення, тобто заодно збирати дані для наших військових.

Врешті, власна космічна програма могла б стати найкращою антиросійською дією України. Ми програли РФ змагання за світовий ринок космічних технологій лише тому, що не мали чіткого бачення свого місця у світі.

Для «Енергії» створили «Мрію»

Мало просто міркувати, що Україні дісталася у спадок унікальна космічна промисловість від СРСР. Слід і розказати, які програми ця промисловість виконувала.

У 1960-х роках наш «Южмаш» був базовим виробником міжконтинентальних балістичних ракет (МБР) для ядерних боєзарядів та «цивільних» ракет-носіїв. Тим більш, що в першій половині 1960х років це була одна і та ж ракета – Р-7, яку розробив Сергій Корольов.

У 1970-х роках «Южмаш» не лише виробляв грізні МБР «Сатана», але й був базовим підприємством по програмі «Інтеркосмос» – запуску двох десятків супутників для геофізичного вивчення Землі.

У 1980-х роках для радянської космонавтики центровою була програма «Енергія-Буран». Вона поєднувала надважку ракету-носій «Енергія» стартовою масою 2400 тонн, та «Буран» – радянську копії американського «шатла». Ця зв’язка мала обслуговувати «цивільні» програми розвитку існуючої орбітальної станції «Мир», зведення нової орбітальної станції «Мир-2», потреби радянської «марсіанської» програми. А також – «військові» програми на кшалт експериментів із збивання ворожих супутників та доставки ядерних бомб на космічну орбіту.

Ракета «Енергія» злетіла лише двічі. Перший раз – 15 травня 1987 року, щоб вивести на орбіту супутник подвійного призначення «Полюс». Другий раз – 15 жовтня 1988 року, аби запустити той самий «Буран». Наступний політ «Енергії» був запланований взагалі на 1991 рік, але ця програма далі не розвивалась із-за непомірної дорожнечі, яку бюджет СРСР уже не міг собі дозволити.

Основними виконавцями програми «Енергія-Буран» були науково-виробничі об’єднання «Молния» та «Прогресс», котрі були створені у 1970-х роках та розташовані під Москвою. Українські космічні підприємстві для цієї програми були лише підрядники.

А літак «Мрія», українська національна гордість, скоріше – артефактом. Первинним призначенням Ан-225 була саме доставка елементів «Енергії» чи «Бурану» на зовнішній підвісці над крилом (через це «Мрію» можна було б назвати «літаючим краном»). Втім, усі необхідні перевезення для обох стартів ракети «Енергія» виконали два старі перероблені бомбардувальники 3М. «Мрія» свій перший політ виконала в 1988 році, тому встигла побути хіба що «літаючим краном» для «Бурана», котрого СРСР охоче показував на різноманітних авіакосмічних виставках 1989-1990 років. Усього мали побудувати 10 екземплярів Ан-225, але по факту встигли закласти лише другий такий літак. Його побудову кинули на 30% готовності, бо розвал СРСР сам по собі й завершив радянську космічну програму.

Очевидно, ці всі обставини і сформували для наших функціонерів поняття про «першість» росіян в освоєнні космічних технологій.

Як поділили «Дніпро»

Крім того, отримавши певну частину радянської космічної спадщини, українські чиеовники і те поспішили розбазарити. Наприклад, звіт парламентської ТСК по розкраданню армії, яку вела ВР 8 скликання, згадує про те, що в 1994 році Міноборони незаконно продало в Індію як металобрухт два унікальні судна зв’язку із космічними апаратами – «Космонавт Гагарін» та «Академік Корольов». Начебто, їх обладнання було в рази краще за те, що дісталось Україні в Євпаторійському Центрі далекого космічного зв’язку. Також у звіті ТСК йдеться, що на початку 1990-х років «невідомі особи» розібрали злітно-посадкову смугу біля м.Броди, яка призначалась як резервна для посадки того ж «Бурана».

Президентом нашої країни два строки був колишній очільник найбільшого космічного підприємства «Южмаш», тобто Леонід Кучма. І здавалось би, що він мав би найкращим чином розпорядитись потенціалом космічної галузі так, аби Україна була лідером у підкоренні зоряних просторів. Але в тому і проблема, що Кучма мислив скоріше як «червоний директор» (хоч і автор цього тексту розуміє, що історичних персонажів занадто легко судити «заднім числом»).

У своїй книзі-маніфесті «Україна – не Росія» Кучма визнав, що наша космічна галузь навіть після розвалу СРСР рухалась за інерцією часів «Перебудови», яка виражалась поняттям «конверсія». Тобто – коли унікальному виробництву намагаються дати бодай якесь «високотехнологічне» навантаження, замість того, щоб включити в ланцюжки «доданої вартості» в економіці.

Кучма прямо написав, що розвивати свої космічні технології Україна має спільно із Росією. Так тоді і було, але не завжди на нашу користь. Наприклад, спочатку наша країна передала Росії в 1990-х роках мінімум 10 ракет «Сатана», а потім ці бойові ракети російсько-український консорціум «Космотрас» переробляв на цивільні ракети-носії «Дніпро». Вони на початку 2000-х забезпечували найдешевшу доставку космічних апаратів у світі, але ж наша країна могла самотужки отримувати вигоди від такого проекту. Врешті, технологію конверсії «Дніпра» розробив саме «Южмаш». Цю ракету можна було запускати не із класичного космодрому, а із шахти для МБР, яких Україна мала 178 одиниць.

Також Кучма написав пасаж, що «співпраця із Росією по космосу» не виключає конкуренції. І як приклад він навів епізод, коли українське ОКБ «Південне» обіграло своїх російських колег на тендері на розробку супутника для Єгипту. Якщо другий президент України так бажав підкреслити суб’єктність у «космічних» відносинах із РФ, то це була невдала спроба. Росіяни в своїх космічні проекти зразка 2000-х включали українських колег як підрядників за замовчуванням.

Наприклад, існував проект «повітряного старту» того ж «Бурану» із «Мрії». Радянський «шатл» стояв у ангарі казахського Байконуру. Одного дня 2002 року той ангар завалився, розчавив «Буран», тому «повітряний» старт із Ан-225 так і не відбувся. Росіяни планували розробити свій власний «шатл» за проектом «МАКС» (тобто «багатоцільова аерокосмічна система»). Для нього навіть мали добудувати другий екземпляр «Мрії», хоч орієнтовний бюджет робіт складав $400-600 млн. Але тут головний нюанс – росіяни для «МАКС» планували вести справи не із державою Україна, а із АНТК ім.Антонова як самостійним суб’єктом.

Тайконавти програли

Цілком ймовірно, що Кучма відпускав «космічні» реверанси росіянам в своєму opus magnum для того, щоб не втратити дочасно доступ до російського космодрому «Плесецк». Бо ж паралельно тоді Україна вела переговори із Бразилією про реалізацію проекту «Циклон-4»: бразильці будують космодром, ми робимо ракети, і це все працює на створення системи супутникового зв’язку. Офіційним мотивом для такої співпраці була географія – Бразилія дуже близько до екватору, тому там дуже зручно ставити космодроми. Неофіційний мотив – тут варто згадати про геополітичну ідею «об’єднання БРІКС» (тобто, Бразилія, РФ, Індія, Китай та Південна Африка»). Начебто об’єднання цих країн із динамічним ростом економіки мало створити новий геополітичний полюс. Але проблема в тому, що бразильці за 2004-2012 роки свій космодром так і не побудували. Хоча Україна під «Циклон-4» встигла позичити одразу $400 млн: $140 млн дали швейцарці, та $260 млн – російський «Сбербанк».

Україна в принципі не бажала власні «зоряні» амбіції оплачувати зі своєї кишені: якщо у 1990-х роках запити космічних програм держказна покривала на 50%, то в 2000-х роках – уже на 50-25%. Тому так і вийшло, що за часи Незалежності наша країна вивела на орбіту лише 4 власні супутники – «Січ», «Січ-1», «Січ-1М» та «Січ-2», які одна уже втрачені. А космічна програма «Либідь», судячи із усього, із стадії задуму перейшла одразу в термінальну стадію.

Хоча насправді «термінальним» для української космічної програми стало 1 лютого 2013 року – тоді завершився аварією старт ракети «Зеніт-3» в рамках проекту «Морський старт». «Зеніт-3» складалась в кооперації із росіянами, але ті встигли у всьому звинуватити українських колег. Начебто, це «Южмаш» допустив хибу при складанні джерела живлення ракети. В підсумку, українська космічна галузь стала втрачати замовлення та прибутки, які в 2011 році були близько 0,5 мільярда гривень, у 2012 році – 1,1 мільярда гривень.

Росіянам слід віддати належне, що вони не поскупились на «агресивний маркетинг» власної космонавтики у світі. Так, їх кораблі «Союз»-монополісти в польотах до МКС – напрочуд архаїчні. Але технологію виробництва корабля «Союз» купили й китайці у 1990-х роках, і на своїй копії відправили першого космонавта в 2003 році. Тоді преса захоплено передбачала, що космос підкорюватимуть «тайконавти», себто переважно китайські космонавти. Але в Піднебесної з цим якось не склалось. А от Рогозін якраз в 2014 році мав усі підставити тролити свої американських візаві «відправкою космонавтів на батуті».

До зірок через бур’яни

Останні 6 років Україна зберігала за собою участь в спільно з американцями проекті ракети «Антарес».

Під час анексії Криму наші військові встигли врятувати можливо найцінніший актив на півострові – обладнання Центру космічного зв’язку із Євпаторії. Його перевезли в Дунаєвці на Хмельниччині, де власне і запрацював оновлений Національний центр управління та випробування космічних засобів (НЦУВКЗ). Якщо вірити інформації із відкритих джерел, то нині НЦУВКЗ успішно працює на наші оборонні потреби.

Але в цілому останні роки українська космічна галузь стагнує. На її потреби держказна давала щороку близько півтора мільярда гривень, які йшли скоріше на погашення боргів по зарплаті та виплати по раніше взятим кредитам.

Прем’єр Гройсман наприкінці 2018 року проголосив, що в наступні 5 років українська космонавтика отримає 25 мільярдів гривень держпідтримки. Але далі декларацій справа не пішла.

11 років тому Україна позичила понад 290 мільйонів доларів на створення першого українського телекомунікаційного супутника “Либідь”. Він мав стати першим українським телекомунікаційним супутником. З-поміж іншого, «Либідь» дозволив би українським телеканалам економити, користуючись ресурсом саме українського апарата і потенційно за кілька років дозволив би заробити 700 мільйоні доларів. Натомість супутник не запущено, місце на орбіті зайняли французи, з проєкту вийшли канадці, а справу про розкрадання грошей на проєкті веде з 2016 року НАБУ.

Нинішнє керівництво Державного космічного агентства (ДКАУ) заявляє про те, що в Україні фактично відсутній замкнений ланцюжок виробництва космічних апаратів. Водночас, провідники ДКАУ не висловлюють оригінальніших ідей, аніж розділити по різним держструктурам функції володіння державними космічними заводами та формування державної політики по галузі в цілому (цим очевидь і пояснюється ідея створити окреме міністерство по космосу).

Нинішній очільник ДКАУ Володимир Усов обіцяє зробити українську космічну промисловість «чемпіоном» (ця фраза аж занадто тхне «темниками» із ОП).

Усов обіцяє також за 3-4 роки організувати український «повітряний старт» космічних апаратів. І тут проблема не стільки в тому, що очільник ДКАУ пропонує використовувати радянський літак Іл-76, хоча є ж аналогічний за класом український Ан-70/77. Проблема в тому, що «повітряний старт» – це поки що нездоланний технологічний бар’єр. Сама ідея так відправляти в космос апарати народилась в 1960х роках, коли із бомбардувальника Б-52 американці запускали орбітальний дослідний літак Х-15. У 1990-х американці також провели декілька вдалих стартів ракет із переробленого літака «Боїнг-747» в рамках програми «Пегасус».

Водночас, із 2012 року компанія Virgin Orbit, що належить ексцентричному мільярдеру Річарду Бренсону, веде свій проект «повітряного старту» LauncherOne. На перший тест вони вийшли лише за 8 років робіт, тобто 25 травня 2020 року, і цей пуск був невдалим.

Поза увагою лишилась й інша новина. У лютому 2020 року НЦУВКЗ та Поліський аграрний університет запустили спільний проект «Космічний кластер Полісся». Для цього в Житомирі навіть поставили самохідний апарат космічного зв’язку «Фазан». У «Кластері Полісся» планують слідкувати із космосу не лише за станом ґрунтів, але й за кліматичними змінами, що зокрема можуть впливати на нашу продовольчу безпеку.

Навіть така точка прикладення зусиль може бути перспективною для країни в цілому. Ми уже як мінімум третій рік підряд проходимо один і той же ланцюжок – зима непередбачувано тепла та безсніжна; грунти та частина озимих вимерзає; з’являються панічні очікування дефіциту їжі; на початку літа починаються зливи; і в підсумку Україна отримує черговий рекорд по урожаю. Частка агроекспорту в валютній виручці непристойно зашкалює, але навіть дещиця цих грошей не йде на якісь довготривалі проекти по продовольчій безпеці. Їх неможливо передбачити без поєднання аграрної та космічної науки.

Можна піти й шляхом Ізраїлю – тобто стимулювати космічні розробки на базі політехнічних інститутів, а їх напрацювання використовувати одночасно для потреб оборони та землеробства.

А можна піти й нашим звичним шляхом. Тобто сподіватись, що в одній із місій Маска полетить астронавт-українець, а Space-X саме запросить до співпраці космічні заводи нашого Дніпра.