Ноги ковзають у місиві із землі, глини й води. Те, що кілька місяців тому було ґрунтовою дорогою, нині перетворилося на справжнє болото. Часом черевики повністю провалюються у драговиння, перетворюючи прогулянку селом на випробування. З-за парканів надриваючись гавкають собаки. Вдалині час від часу розриваються снаряди й лунають автоматні черги. На вулицях порожньо. Лише де-не-де швидко пройде людина. А деякі нечисленні місцеві, побачивши фотокамеру, лише прискорюють кроки. Намагаючись уникнути зайвих запитань. Так нас зранку 29 лютого зустрічає Золоте-4. Селище, де минулої осені відбулося розведення військ.

“Та що тут за цей час помінялося? Стріляти менше не стали. Майже кожної ночі гатять. І з крупного калібру теж. От сьогодні під ранок нарахував 22 розриви. Чи то з якогось “Буратіни” стріляли, чи то Бог його знає, з чого ще. Я саме прокинувся, почув вибухи. Вийшов покурити. Треба ж зрозуміти: в нас воно летить чи ні”, – говорить Ігор, місцевий.

Чоловік саме порпається у своїй “Ладі”, припаркованій перед в’їздом на подвір’я. Він уважно дивиться на бруд, який поналипав на нас. “У нас же тут загострення почалося на фронті. Не знаю, чи вийде у тебе з кимось поговорити. Народ у нас не надто хоче на контакт іти. Говорити бояться. Але можеш сходити до магазину в центрі. Там люди збираються, може, хтось і захоче поспілкуватися. І краще цей, іди по коліях, там хоч не так брудно. А потім як до асфальту дійдеш – на нього звернеш. У нас всі місцеві так ходять”, – говорить Ігор і міцно тисне руку на прощання.

Олександр живе на околиці Золотого-4. Неподалік Хутора Вільного, де останніми днями активізувалися бойові дії. Ранок 29 лютого почався для нього о шостій. Чоловік вийшов на темне подвір’я. Відкрив віконниці, зачинені на ніч, аби бойовики не стріляли на світло. Олександр збирався годувати собаку. На годиннику була 6:10. На Хуторі Вільному почався обстріл. Чоловік кинувся до льоху у дворі. Встиг заскочити всередину. Попри те, що війна триває шість років, йому кожного разу страшно. Адже ніколи не знаєш, чи залетить щось до тебе на подвір’я: куля, міна з підствольника чи крупнокаліберний снаряд. Цього разу, на щастя, стирчати у холодному укритті довелося недовго – за 10 хвилин все припинилося. Олександр обережно вийшов із підвалу, погодував пса й пішов заварювати каву. За кілька годин йому їхати у справах до Лисичанська.

У центрі села активний рух: біля клубу збираються військові. Вулицями час від часу проїжджають бронеавтомобілі. Щоправда, коли намагаємося їх сфотографувати – військові починають цікавитися: хто ми, звідки, хто і коли дозволив нам знімати, чи в курсі штаб Операції об’єднаних сил, що ми приїхали в Золоте. Просять показати роздруковане підтвердження з дозволами. Звісно ж, його не існує. Військовий підозріло дивиться на електронну переписку зі штабом, в якій описаний наш маршрут. Коли бачить відповідь штабу, його брови повзуть вверх.

“Оце вам так підтвердження прислали? Двома плюсиками? Серйозно? Добре. Дайте сфотографую ваше посвідчення. Про всяк випадок. Ну, самі розумієте. Раптом щось станеться. І якщо раптом підете на околицю – будьте обережні”, – говорить людина у формі, фотографуючи журналістські посвідчення.

Біля магазину людно. Під входом запарковані кілька позашляховиків. Біля них – солдати. Чоловіки курять і п’ють каву. Побачивши нас, починають говорити тихіше. До прилавка невелика черга, в якій стоять і місцеві, і військові. Побачивши камеру, продавчиня починає поводитися максимально відсторонено. І на всі запитання відповідає коротко: “Ні, я впевнена, що вас не бачила. У нас все нормально. Вам скільки цукру в каву?” У черзі, між тим, розмови. Всі розмовляють російською або суржиком.

– Слухай, а дай мені оту ковбасу. Така вона вже смачна. Пам’ятаю, на початку війни ми її так *бошили – аж за вухами лящало. А потім вона, бл*дь, кудись зникла. А тепер от знову з’явилася, – говорить пенсіонерка до продавчині, яка саме відрізає шматок ковбаси і швидкими рухами запаковує її у целофановий пакет.

– Люда! Давай оцю х*йню візьмемо! Воно ж смачне, що п*зд*ц! – кричить до своєї подруги інша пенсіонерка, витягаючи з холодильника синю пляшку “Фанти”.

– Нам, будь ласка, два еспресо. Без молока. І без вершків. Дякуємо, – говорять двоє військових.

Троє хлопців, на око десь 10-13 років, купують кілька скляних пляшок “Пепсі”. Школярі виходять з магазину, поглядаючи на військових. Відходять за ріг будівлі. Лунає слабкий вибух. Десяток чоловіків у формі разом повертають голови на звук. Петарда. Діти “жартують”.

– Ідіоти. А якби рука дьорнулася й вистрілив? Вони головою думати взагалі можуть? – говорить чоловік у формі, відриваючись від своєї кави.

– Та ми якось з пацанами йшли, то за нами тяглися школярі. Теж петарди кидали за спинами. Ми мовчали-мовчали, а я потім не втримався, розвернувся і коротку лекцію їм прочитав. Що так робити… не варто, – говорить інший.

Врешті армійці вантажаться по авто і роз’їжджаються у різні боки. Площа біля магазину порожніє.

Ми йдемо до будинку Олександра з його сусідкою Вірою. Дорогою вона розповідає про свої пригоди останніх днів. “Ми недавно з чоловіком посварилися. Вже й не пригадаю чому. Було це ввечері. І він одягнувся, грюкнув дверима й кудись пішов. Почалася стрілянина, вибухи. Страшно. А я ж іще хвилююся: чи цілий мій чоловік? Куди він попхався? Ранок прийшов – я його шукати побігла. Одразу до патрульних. Вони у нас по вулицях ходять час від часу, на авто теж їздять. Кажу їм: у вас же камера спостереження десь на будівлі є, мій чоловік мав повз неї проходити. Гляньте, чи є він на записах. Ну, вони почали їх передивлятися. Розпитали, коли пішов, у чому одягнений був. Жартували, мовляв, може він до коханки вирішив прогулятися? Але яка, в біса, коханка, йому 64-й рік іде! Я тим часом на телефони знайомим дзвоню. Розпитую, може, він десь у них? Врешті додзвонилася до кума. І слухавку мій чоловік підняв. Я знов до патрульних. Кажу: не шукайте, знайшовся. Хлопці хороші такі, запропонували за ним з’їздити, на машині привезти. Але ні. Хай ногами ходить. Забагато честі”, – говорить жінка. Вона саме поспішає на автобус до Лисичанська, який скоро має відправлятися з центру селища. Прощаємося із нею на перехресті біля місцевого клубу.

За цей рік для Олександра найстрашніший день – 18 лютого. Він прокинувся рано через вибухи. Міни падали в Оріховому. За кілька кілометрів від його будинку. А потім почали наближатися. Близько 6 ранку почався бій у районі Хутора Вільного – зовсім поруч. У цей момент чоловік традиційно годував свого собаку у дворі. Встиг заскочити у льох. На город прилетіло кілька ВОГів (осколковий снаряд для підствольного гранатомета – ред.). Гуркіт ніяк не припинявся. На позиції військових падали крупнокаліберні снаряди. В підвалі, у якому було +3 градуси, Олександру довелося просидіти 4,5 години. Аби не замерзнути, він почав перебирати картоплю. Потім моркву. Потім інші овочі. Вийти на поверхню він зміг лише після 11-ї. Знадвору його зустрів переляканий і голодний пес.

Чим ближче підходимо до околиці – тим менше у дворах видно машин, тим менше розбиті дороги. І більш побиті війною будинки. Врешті болото під ногами перетворюється на притомну ґрунтову дорогу. Через кількасот метрів зустрічаємо двох сусідок нашого знайомого Олександра. Вони кажуть: чоловіка нині немає вдома, він десь пішов у справах. Але має скоро повернутися.

“А ви журналіст, так? А то приїжджає до нас телебачення, сюжети знімає. А потім неправду говорить. Ми ж тут всі за мир. Сподівалися, що з розведенням (відбулося восени минулого року в частині Золотого-4, яка найближче до контрольного пункту в’їзду-виїзду “Золоте” – ред.) стане якось спокійніше. Менше будуть стріляти. Але ні. Здається, навіть ще більше гатять. І ти ледь не кожної ночі просинаєшся. І тобі насправді байдуже, від звуку чиїх вибухів і хто там стріляє. Це дуже страшно. І виїхати нема куди. І нема як. Бо для цього гроші потрібні. І ми ж думали, що Зеленський молодий, ще не в системі оцій. Може б у нього вийшло якось миру домогтися. Але ж ні”, – говорить Вікторія.

“Молоді у нас майже не лишилося. Самі старі люди. Ну бо роботи немає. Майбутнього тут немає. Та і яке майбутнє, які інвестиції, про які політики говорять, якщо у нас тут війна. В школу десь до 40 дітей ходить всього. Але наших старшокласників недавно вивозили на відпочинок волонтери. У Київ. На вихідні. Там у них купа різних зустрічей була, екскурсій: на радіо якесь ходили, десь на базу “Динамо”, здається, їздили. Коротше, їм дуже сподобалося. Та й влітку теж діток вивозять на відпочинок”, – говорить її подруга Юля.

На дорозі з’являється група людей. Попереду – Олександр, наш знайомий. В руках у нього два великих синіх пакети з коробками. Всередині – кілька кролів, яких чоловік хоче спробувати розводити. Йдемо разом із ним додому. Весь шлях нас супроводжують собаки, які намагаються заглянути в Олександрові коробки.

До війни Олександр працював будівельником. Навіть кілька разів їздив у Москву. 2009-го повернувся до Золотого. Знайшов роботу в Луганську – найнявся дивитися за будинком до одного бізнесмена. Щойно почалася війна – роботодавець виїхав за кордон, покинувши своє нерухоме майно на окупованих територіях: будинок, офіс і кілька магазинів. Олександр каже: можливо, і хотів би виїхати, але немає на це грошей. На початку війни не міг цього зробити – жив із мамою, якій тоді було 86 років. Вона померла у 2017-му. Тоді ж він забрав до себе тещу з непідконтрольних Україні територій. Вона померла від цукрового діабету 2018-го. Його кликали до себе родичі. До Новоайдару на Луганщині. Він хіба віджартовується. Каже: як лопата, щоб гроші гребти, з’явиться – одразу переїде.

Ми сидимо на кухні, в будинку. Чоловік саме завершив розсаджувати кролів по клітках. Каже, нині розводити тварин справа ризикована. Бо ж обстріли. Але треба з чогось жити. Тому вирішив спробувати. Тим паче, що колись займався подібним. На годиннику скоро друга. Чоловік заварює каву й показує “сувеніри”, які нещодавно прилетіли на город – залишки від ВОГів. Каже, що іноді під час обстрілів вдень не встигає сховатися. Тому лягає на матрац біля груби й чекає, коли все завершиться.

“Насправді ця ж стіна хіба від уламків захистить? А якщо буде пряме влучання снаряда – навряд мене щось врятує. Всяке бувало. Он, віконниці в мене побиті – то 2015-го прилетіло. Якось влітку з кумом сиділи на кухні, обстріл почався – то ми з ним удвох на підлозі лежали, перечікували. Боюся, що військових заберуть з їхніх позицій. Через розведення. Нині до позицій від мого будинку кількасот метрів, може до кілометра. І якщо їх не буде – це ж одразу сєпари зайдуть. Точно говорю. І як би вони тих, хто армії допомагав, на стовпах не повісили. Тому я проти всіх цих розведень. Хоча серед місцевих інші настрої є. Недавно от “1+1″ приїжджали, знімали сюжет. Так одна жіночка розповідала, що то все насправді українська армія всіх убиває. І американські солдати. Уявляєш?!” – чоловік сміється, попиваючи каву.

За розмовою минає година. Час рушати із села. Олександр міцно обіймає нас на прощання. Не встигаємо зробити й десятка кроків від будинку – за спиною гучно вибухає. Потім ще. І ще. Чути автоматні черги. Здається, це знову в районі Хутора Вільного. Або Оріхового. Прискорюємо кроки й виходимо до місцевого клубу. Військові вже роз’їхалися. Стоїть лише авто патрульних. З бійцями роти “Святослав” (колишній батальйон поліції “Кіровоград” – ред.). Попервах чоловіки не надто говіркі й радять звертатися до прес-служби. Але згодом погоджуються трохи поговорити.

“Та що тут робити в Золотому? Так, одна показуха. Он, у Новотошківці, Оріховому – от там зараз війна, сєпари на прорив пішли. І при цьому туди їздить шкільний автобус. От туди вам їхати треба. Бо у нас все так само, як восени. Часом на околиці щось прилітає, так. А деякі місцеві може дещо розчаровані, що із Золотого-4 війська не вивели. Що тут не “сіра” зона. Може, хтось хотів на цьому грошей заробити. Не знаю, торгувати контрабандою, наприклад. Але не вийшла бізнес-схема. А ми… ми вулиці патрулюємо, наша рота. І в Катеринівці теж. Там тихо поки. Бо ж війська трохи розвели. Але там розведення було у невеликому квадраті – десь кілометр на кілометр”, – говорить поліцейський.

В іншій частині села, ближче до зони розведення, свято. Просто посеред вулиці місцеві поставили опудало Зими. Також винесли стіл і кілька табуреток, поставили їх прямо на м’яку сиру землю. Накрили нехитрий обід: млинці, коньяк, самогон. Чоловіки й жінки сміються, грають в карти. Навколо них носяться двоє малих породистих псів. Нас кличе в гості їхня сусідка – Валентина Адамівна. Від її дому до позицій армії близько кілометра. Колись, у 70-х, вона з чоловіком перебралася до Золотого з Волині. І тут лишилася. Нині живе сама. Її чоловік помер восени 2016-го. У черзі за водою, яку привезли рятувальники.

Пенсіонерка заводить нас до хати, на кухню. Також показує свої “сувеніри” з війни: кулі різного калібру, які вона минулої весни знайшла у себе на городі. Каже, розведення особливо на ситуацію не вплинуло. А з нового року обстрілів навіть стало більше.

“Оце коли зустріч у Франції відбулася, так-так-так. Після неї стали частіше стріляти. Досі час від часу ховаємося у підвали. Хоча найбільше отримують околиці, де Саша живе. У нього ж за будинком терикон – там позиції наші. А перед Сашиним будинком лінія фронту. І от коли сєпари по терикону стріляють – все, що не долітає, падає до Саші на подвір’я. Це ближче до Хутора Вільного, Оріхового. Коли починаються сильні обстріли, виходиш на ґанок. Слухаєш, куди летить: якщо до нас, то треба ховатися під землю. А якщо від нас – то, прости господи, хай уже й летить. 18 лютого так стріляли – жах. Ноги від жаху терпнуть, але ж у підвал треба. Дякуємо Расєйє”, – розповідає жінка.

Каже, односельці дражнили її з чоловіком. Називали “бандерами”. А, бувало, йдуть вони вулицею, а їм кричать “Слава Україні!” в спини. “У мене чоловік у Нововолинську навчався. А потім його за розподілом відправили на Донбас. Ну і я, молода, дурна, 19 років мені було, за ним поїхала. От так з 1975 року тут і живем. Але так не хотілося на Донбасі жити – не повірите. Інша справа Волинь: природа, свіже повітря. Тим паче, я з Шацького району родом. Ми все з чоловіком думали виїхати. Домовилися у 2016-му, що зиму іще в Золотому пересидимо, а потім все кинемо й втечем. Але чоловіка не стало. Мені дочка часом телефонує, криком кричить: “Мамо, кидай все, давай до нас у Київ”. Але куди я поїду? У мене тут чоловік похований”, – розповідає Валентина.

Вона не часто виходить із дому. Хіба що у магазин. Із розваг – телевізор з російськими телеканалами, чай з подругами і в’язання. А ще вона намагається не реагувати на односельців, які не проти приходу Новоросії. Але в розмові з нами не стримується: “Пам’ятаю, коли літак у Луганську збили (йдеться про Іл-76, який проросійські бойовики збили 14 червня 2014-го), то тут деякі бігали, кричали, мовляв, капець нацикам прийшов, літак збили, Путін стільки військ прислав, зара всіх розбомблять. Я чоловікові казала: мовчи, побережи нерви, не заводься. Хоча, як на мене, хай би той Путін вже здох. Може, хоч порядок який буде. А ті, хто про Новоросію кричать, – то хай туди їдуть. Але ж ні, вони до нас за пенсіями катаються”, – каже жінка.

Говоримо з нею про контрольний пункт в’їзду-виїзду, який мали відкрити восени. “Він насправді потрібен. Бо ж у людей сім’ї у Первомайську полишалися. Родичі. Що так, що так їздять. Тільки зараз через Станицю Луганську роблять гак. Досі. Хоча політики приїжджали, президент приїжджав, всі  розповідали, що обов’язково відкриють КПВВ “Золоте”. Божилися. Але так цього і не сталося. Сєпари кілька разів процес зривали. Нульовий блокпост із Золотого до Первомайська досі закритий”, – скаржиться пенсіонерка.

Виходимо із нею на вулицю. Її сусіди саме збираються палити опудало Зими. Чекають на малих дітей, аби ті подивилися. Один із чоловіків бере пляшку з-під пива, з якої пахне бензином. Обливає опудало. Скручує шмат тканини. Просочує його паливом. Підпалює. Кидає. Саморобна баба-Зима в момент займається.


Полум’я швидко з’їдає старий одяг опудала. Солома й сіно горять трохи довше. Жінки радісно кричать “Зима пішла, весна прийшла!” Чоловіки, між тим, продовжують пити. Чути, як хтось із них радісно скрикує: “Ти диви, а їй сукню вгору підняло!!!” Всі закочуються в реготі. Чоловіки скручують собі по самокрутці.

– Віталік, це у тебе шо, конопля? – питає одна з жінок.

– Це медична ма-ри-ху-а-на! Тим паче, її легалізувати хочуть. То чому б не покурити, – чоловік хвацько пальцями скручує шмат паперу, в який насипана подрібнена конопля.

Його колега у білій фуфайці, який сидить поруч на хиткому табуреті, скручує таку ж сигарету. Кілька разів затягується. Його хилить набік. І чоловік разом із табуретом падає в мокру землю. Намагається піднятися. Марно. До нього підбігають кілька людей, і завдяки груповим зусиллям його ставлять на ноги.

– Казав же тобі: вдягнув би собі спецівку. А так білий, чистий одяг виваляв, – говорить чоловік, який підпалював опудало.

– Що, конопля дала в голову? – питає Валентина Адамівна.

– Та нє, то просто табурет поганий, – говорить інша жінка.

Навколо згарища, яке лишилося від опудала, бігають діти й собаки. За столом продовжують розпивати самогон. Чоловік у брудно-білій спецівці поволі човгає ногами до хати.


Скоро весна. Олександру треба садити городину. Найімовірніше, як і минулого року – під обстрілами. Впродовж кількох днів. Так само доведеться за нею і доглядати: під свист куль та снарядів, часом повзаючи до льоху, аби пересидіти найбільш активні фази боїв. І він такий в селі не один. Більшість людей тут тримає городи попри небезпеку. Бо ж овочі дозволяють заощадити гроші, яких у місцевих пенсіонерів не надто багато. Олександр вже й не сподівається на тишу – переконаний, що війна триватиме. Головне для нього, аби його будинок на околиці не опинився у “сірій” зоні. І з Золотого-4 не пішли українські військові.

Пустою вулицею, похитуючись, іде чоловік. Час від часу він витягає ноги з болота, яке колись було дорогою. Побачивши нас, скрикує: “О, а я все шукав, де б собі дістати фотокамеру. Ану знімай! Та спокійно, я так жартую”.

Це Микола. Тутешній. Надвечір вийшов прогулятися по селу, заглянути до магазину. Багато говорити про війну боїться. “А як ти записуєш? А раптом я щось бовкну, а до мене прийде СБУ потім? Ну да, стріляють у нас і далі. Хоч і розведення. Але офіційно тут – мир і тиша. І чесно – скільки це вже може тривати? Велика вітчизняна тривала 5 років. А тут вже скоро сьомий рік піде. Та й хіба це війна? Сидять ото по окопах і гатять одне в одного. Може б той Зеленський зібрався з Порошенком та кудись у “сіру” зону, та сіли б з кимось… ну з ким там домовлятися треба. На*б*нілісь би самогону. І домовилися б. Бо без кінця ця війна тривати не може. Ми от часом з дружиною сваримося. Вона в мене з Рівненської області. То я її “бандерівкою” називаю. А вона ображається. А взагалі, знаєш шо? Я б так хотів у Києві побувати. Це у мене прямо мрія. Побачити Хрещатик, каштани. Бо ж я лише два великих міста бачив. І то ще в часи СРСР. І одне з них вночі, коли нас, військових, з Німеччини після служби додому везли літаком”, – чоловік махає нам на прощання рукою та йде до магазину.

Просякнута водою земля липне до взуття, змушуючи ковзати. Шлях із центру до виїзду із села займає хвилин зо 20. Врешті вибираємося з болота на твердий асфальт. Вечоріє. Повз нас проїжджає останній автобус Золоте – Лисичанськ. Із хати неподалік на всю околицю лунає “Деее-спаа-сіі-то” – певно, хіт усіх можливих сільських дискотек останніх років. Вдалині, в іншому кінці села, гуркочуть мінометні вибухи. Стріляють автомати.

P.S. Частину імен героїв матеріалу змінено.