22-річна Катерина Фісенко 10 діб провела на польсько-українському кордоні. Через відсутність українського паспорта, який дівчина не змогла отримати внаслідок окупації Луганська ще у 2014 році, процедура повернення в Україну стала справжнім випробуванням. Про історію Катерини #Букви писали ще тоді, коли вона перебувала на кордоні. 

— 10 діб в цілому Ви провели на кордоні. Скажіть, будь ласка, чи змінювали Ви КПП?

— Спершу я намагалась потрапити в країну через польський КПП Медика, 7 діб я провела у наметі. А потім завдяки волонтерам й чоловікам, що погодились відвезти мене до іншого пункту пропуску, я опинилась вже на кордоні Будомєж-Грушів. Надзвичайно дякую людям, що підтримували мене всі 8 годин перебування на останньому КПП, що були разом зі мною, що давали надію, яка згодом втілилась!

— Як тривали допити на українських кордонах?

— Останній допит тривав 4 години. Коли всі люди давали паспорти у віконце прикордонникам, а я — свідоцтво про народження, до мене миттєво змінювався тон й розпочинались допити. Основним запитанням було, не чому я не змогла отримати паспорт громадянина України, а навіщо я взяла документ квазіреспубліки. Маю зазначити, що проблема українців з ТОТ – взагалі набагато масштабніша й глибша, аніж здається нашим структурам — ми не є ворогами, ми є заручниками вимушеної паспортизації. Потім зі мною спілкувалась головна прикордонниця, що тоді перебувала на зміні. Ставила класичні запитання: “Чому ти заїжджаєш в країну лише зараз?”. Перша причина — на момент окупації Луганська мені було 14, я не могла приймати самостійні важливі рішення. Друга — моя сімʼя була фінансово неспроможна виїхати у вільну Україну. Третя — у мене всі ці багато років був надзвичайний страх перетинати лінію фронту, бути у суспільстві “не такою”, бо я – з окупованої території, а, значить, “інших політичних поглядів”. Мене не чули, мої аргументи не сприймались. Я прекрасно усвідомлюю, що із себе представляє робота прикордонників й служб безпеки країни, але я хотіла бодай нормального ставлення…

Коли я показувала їм Постанову про спрощений вʼїзд в Україну людям з ТОТ, мені відповідали, що це не про мій випадок, адже я заїжджаю з території Польщі. Примітку в документі, що вказує на те, що закон діє й для людей, що приїжджають з третіх країн, прикордонники не враховували. Я плакала, я була розгублена й розбита. До мене ставились не як до законного громадянина країни, що, як би це не хотіли визнавати всі наші структури, стала однієї з сотень тисяч жертв російської окупації. Останньою людиною, яка проводила допит, був начальник КПП — абсолютно адекватний чоловік, єдиний, хто не кричав на мене, не тиснув й вислухав всю мою історію. Потім працівники перевіряли мої речі та телефон, в якому, до речі, й прочитали нашу попередню статтю. Я писала пояснювальні записки, в яких відповідала на запитання, який кордон я вперше намагалась перетнути та що я робила, коли отримала відмову.

— Що, на Вашу думку, допомогло Вам врешті заїхати в Україну?

— Без сумнівів, залучення у цю справу начальника КПП. Без нього я б не заїхала. Підтримка звичайних незнайомих людей, допомога волонтерів, що давали віру й надію у краще завершення цієї історії.

— Як триватиме далі процедура відновлення документів? Чи буде проходити процедура ідентифікації особистості з залученням свідків?

— У Державній Міграційній службі разом з правом на захист та з залученням моїх знайомих, які готові підтвердити мою особистість.

— Розкажіть про Ваші емоції під час перетину кордону та щойно Ви опинились в Україні.

— Під час намагання перетину почуваєш себе як тварина, що зачинена у темній клітці без шансу врятуватись. Але щойно мені дали дозвіл, і я опинилась в Україні, була надзвичайно рада, етап пройдено. Після 8 років перебування в окупації, де я проходила курс лікування, перебувала у депресії, постійному нерозумінні, як мені жити далі, опинитись на свободі — щастя! У мене немає рідних на неокупованій території України – та навіть попри небезпеку обстрілів з боку РФ я не хочу їхати звідси, я волонтерю, намагаюсь жити далі, наближати нас до перемоги. Я вірю, що й мій Луганськ колись знову стане українським!