Бездоріжжя

Авто з’їжджає з асфальтової дороги, під колесами натужно рипить гравій. За кілька кілометрів в’їжджаємо у село Красник. Наслідків паводку тут майже не видно – хіба що повсюди на дорозі нанесений водою мул. Магазини в селі працюють, подеколи навіть є перші покупці, попри те, що на годиннику заледве 9 ранку. На ґанку одного із них сидить чоловік на ім’я Василь (тут і надалі ми змінимо імена героїв, бо не всі хотіли бути публічними). Він місцевий.

“У нас особливих руйнувань і не було. Так, трохи вода піднялася. Дорогу подекуди затопило. Якщо хочете щось таке побачити – то вам краще їхати на Бистрець і Дземброню, – чоловік непоквапом затягується сигаретою. – Там, кажуть, вода наробила біди. Дороги порозмивало. Обвали були. Села від світу повністю відрізані. І техніка до них поки не дійшла”, – говорить чоловік.

Їдемо далі, нам назустріч ідуть жінки у нарядному вбранні та діти у білих вишиванках. Неділя. Люди попри карантин і нещодавній паводок ідуть до церкви. Проїжджаємо повз завмерлий екскаватор. У кабіні – нікого. Повертаємо на Дземброню. Ще кілька днів тому дорога була завалена землею, глиною і камінням. Саме цей обвал заблокував близько 20 автомобілів із туристами і місцевими жителями на початку тижня. Наразі ж його розчистили, мокрий ґрунт утрамбували.

Авто поволі їде розмитою дорогою, колеса ковзають у рідкій багнюці. Часом чути удари каміння й гілля об дно машини. За деревами шумить Чорний Черемош. Зараз ця річка відносно спокійна, але близько тижня тому вона вийшла з берегів. Наслідки видно й зараз: узбережжя досі замулене, дорога то тут, то там обвалюється у воду, час від часу трапляються залишки підвісних пішохідних мостів – натягнуті над річкою троси із кількома дерев’яними балками, які хитає вітер. Праворуч видно зсуви ґрунту – свіжа синя глина, немов застиглі лавові потоки, вкриває схили гори. Транспорт тут майже не їздить. А зустріти можна хіба що поодиноких туристів та місцевих, які вийшли на риболовлю.

“Вода зараз трохи спала. Можна ловити рибу. Сьогодні от зранку наловили форелі. Ні, малу рибу ми випускаємо, хай підростає. Велику забираємо”, – розповідає чоловік на ім’я Семен. Аби довести, що не бреше, він відкриває рюкзак і дістає звідти целофановий пакет. Всередині кілька великих рибин.

“Ви б далі машиною не їхали, там дорога скоро закінчується. Ну, може ще з кілометри 2-3 проїдете. А далі все змило. Ще там є міст. Був. Але якщо хочете подивитися – то їдьте”, – говорить чоловік і далі йде своєю дорогою. Ми ж продовжуємо повільно котитися болотом.

Приблизно за півтора кілометра дорога зникає під брудною водою бурого кольору. В ній видно колію, якою їздила важка техніка. Проїжджаємо ще кілометр, і наїжджений шлях раптово звужується з кількох метрів до приблизно метра. Кидаємо авто та йдемо пішки. Ще за сотню метрів видно міст, теж непроїзний: вода розмила один з берегів. Аби перебратися по ньому пішки, потрібно пройти по вузькій дерев’яній дошці. Щойно ступаєш на неї – відчуваєш, як вона прогинається під твоєю вагою. Ще за сотню метрів дорога зникає остаточно: з-під води стирчать лише гора й груди каміння. По них обережно йдуть київські туристи.

“Ми паводку не застали, приїхали лише вчора. Вирішили прогулятися. Нам казали, що там далі є село Дземброня. Але ми, здається, до нього не добралися. Бачили якусь базу. Там у дворі багато різної техніки і при цьому немає людей. І дорога там теж так собі”, – говорить Марина.

Вертаємося до свого авто й рушаємо у зворотній бік. Дорогою зустрічаємо ще одного місцевого жителя, Славка. Чоловік у шортах і шльопанцях, за спиною – кольоровий рюкзак. Каже, що ходив зранку в магазин, і зараз повертається додому.

“Я із села Бистрець. Це поруч, кілометри 3-4 йти. До години часу. Авто ви там не проїдете. Навіть не думайте. Там три обвали, дорогу просто змило в річку. До нас ніхто доїхати не може вже тиждень. Товарів у нашому магазині майже нема, тому ми ходимо в сусіднє село. Якщо хочете подивитися, як живемо – то йдіть із нами”, – говорить Славко.

Козячими стежками

Лишаємо машину на узбіччі та йдемо пішки. Звертаємо з головної дороги і майже одразу впираємося в обрив. Через нього саме перебираються діти з туристичної групи: на величезній брилі стоїть вожатий, який допомагає малечі перескакувати з каменя на камінь. Замикає групу ще один чоловік, який стежить, аби діти не впали у воду. За кілька хвилин група опиняється на твердій землі. Ми ж із Славком перебираємося на інший бік і зустрічаємо його знайомих, з якими він зранку ходив купувати продукти.

“То правда, у нас хліба в магазині нема. Бо дороги в село нема, розмило її. В кого є якесь господарство – то люди якось виживають. Є якась барабуля, якщо є корова – то є молоко й сметана, якщо був запас борошна – то і хліб є. Але в магазин до сусіднього села ходимо. Наприклад, сьогодні зранку кількадесят людей пішло. Вже й вернулася частина, бо у церкві служба. А ми трохи затрималися дорогою”, – розповідає Славко.

Доходимо до наступного обриву. Замість брил тут здебільшого гірські породи, які виступають з-під води й ґрунту, та кілька повалених молодих дерев. По них ми й перебираємося на інший бік. Продовжуємо говорити. Цього разу згадуємо про гуманітарну допомогу.

“Та що, хіба до нас хтось заїжджав? Ні Зеленський, ні Шмигаль. Дороги ж нема. Літали кілька днів тому гелікоптери між горами. Замість того, щоб сісти десь на полонині та розвантажитися, вони скидали коробки з гуманітаркою. І то не нам, а десь на іншому боці гори. Та й то більше піару було. Ми бачили фото з тою допомогою: мінеральна вода, який сочок, трохи крупи й туалетний папір. Ну і самих ящиків не так вже й багато було. Зате шуму з того наробили” ,– обурюються чоловіки.

Доходимо до третього обриву. Він, певно, один із найбільш серйозних: спертися тут можна хіба що на гілля дерев, які приніс зсув ґрунту. Немає навіть каміння. Подеколи доводиться перебиратися ледь не повзком. Втім, місцеві долають перепону доволі швидкою. “І що, як вам наш місцевий екстрім?” – сміються вони. Щоправда, майже одразу серйознішають, коли починають розповідати, як боролися з негодою на початку минулого тижня.

“Довго йшли дощі. І одного дня почала швидко підійматися вода в річці. Ще й з гір текло. Несло якесь каміння, гілля, дерева. І кому не страшно було і хто міг – виходили на вулицю й руками розгрібали ті завали, відтягували дерева, відкидали каміння. Одне слово – робили все, аби не утворилися загати. Інакше горя могло б бути значно більше”, – розповідають чоловіки.

Доходимо до початку села. З нами лишається Славко, який погоджується провести “екскурсію”. Інші наші попутники йдуть додому. “Я ще, може, людей знайду. Були у нас тут розумні такі, говіркі, які можуть добре розказати про те, що сталося. Але зараз у церкві всі. Служба йде. Але ти не знімай, певно. Бо ж зараз карантин, коронавірус. Ще б чого на нас не сказали потім”, – говорить він.

Вулиці села майже порожні. Вздовж берега річки видно нанесене паводком сміття: каміння й уламки дерев. Поруч сільську дорогу перерізає швидкий струмок. Місцеві кажуть: раніше він був меншим. І там, де він тече зараз, була дорога до хат, які стоять на схилах гори. Зараз же добратися туди по великих кам’яних брилах, які приніс потоп, непросте завдання. Особливо для літніх людей. Які саме починають вертатися із церковної служби.

“Та що я вам буду говорити? І навіщо ото знімати беззубу бабу? У нас от зараз мужчина підійде, Іваном зовуть, то він вам все й розкаже. Він розумний, активний. На Майдані у Києві був, пройшов його від і до”, – каже пенсіонерка, вдягнута у чорне. Імені свого не називає. Поруч із нею молодша на десяток років подруга. Також уся в чорному. Поки очікуємо на Івана, місцеві між собою говорять про вирубку лісів, зміни клімату й вірусні хвороби.

“Та той лісгосп же рубає ті дерева. Та щоб же ж вони ще якось займалися новим насадженням смерек. Але знаєш, що сказав місцевий начальник? Що дерева оновлюються природнім шляхом. Воно то в природі й так, але не тоді,  коли ліс рубати безконтрольно тисячами кубометрів. А якщо я спробую собі спиляти якесь дерево на дрова – то мене арештують, ще й кримінальну справу заведуть. А тим, хто ліси рубає, нічого не страшно. А потім клімат міняється”, – говорить перша жінка.

“А ти чула за той коронавірус? Ото, може, воно й десь є. І у великих містах треба маски носить, себе захищати, то є правильно. Але у нас навіщо це робити? Живем на природі, жодних бацил нема. Які тут можуть бути хвороби?” – говорить друга.

“А я от читала в інтернеті, у фейсбуці, здається, писали. Що Китай зараз хоче всіх вакцинувати тою вакциною (станом на 29 червня вакцини від коронавірусу немає, низка перспективних розробок проходять тестування, а її пошуком займається не лише Китай – ред.). Але у тій вакцині буде живий вірус (вакцина – препарат, що складається з ослаблених, вбитих збудників хвороб чи продуктів їхньої життєдіяльності, що дозволяє людині виробляти до них імунітет), який буде заражати людей! І вони за шість місяців будуть повільно помирати! І знаєте, що ото влада собі надумала? Що якщо люди не будуть вакциновані, то їх не пустять на роботу!” – обурюється перша.

Втім, всі швидко повертаються до теми паводку: до нас приходить Іван. Чоловік у білій з синім вишиванці, щойно з церкви. Ми відходимо у тінь дерев, які лишилися після паводку, й говоримо про події тижневої давнини.

“Річка своє русло змінила. Отам, де зараз вода тече, – раніше була земля, на якій худоба паслася. Та ще й було кілька сараїв. Але вода все змила. Он, ви йшли повз хату Михайла, то в нього вода забрала двох телят. І моста річка йому знесла. Потім ЗІЛом назад затягували. А зі стихією боролися просто – хто не боявся, вийшли на вулицю та й почали руками розгрібати ті завали. Прямо коли йшов дощ. Щоб вода могла далі йти, щоб не наробила більшої біди в селі”, – говорить Іван. І тут же скаржиться на місцеву владу, яка, на його думку, мала б зайнятися облаштуванням та укріпленням берегів річок.

“У нас була повінь 2008 року. Теж тоді сильно розмило дороги. І здавалося б: природа сама показує, в яких місцях варто укріплювати береги: там, де розмивало. Але ні. Де ті укріплення зробили нормальними – так дорога встояла. А де просто понасипали каміння – то там забрало й дорогу, і ґрунт”, – розповідає Іван.

В очікуванні екскаваторів

Наш знайомий, Іван, показує на купу деревини, що лежить на узбіччі того, що колись було дорогою. Якщо уважно придивитися, то на уламках дерев можна розгледіти сліди чи то сокири, чи то пилки.

“Вся ця проблема від безвідповідальності і безконтрольності. Бо рубають ліси. Що після рубки лишається – не прибирають. От місце, де ми стоїмо, – це колись була дорога вгору. А вода й сміття її знищили. Але під час негоди ми не розчищали тут нічого. Бо страшно. Бо тут потік ніс стільки уламків і залишків дерев, що могло просто прибити. І от зараз у нас запитання: коли почнуть ті дороги в селі відновлювати, то чи врахують попередні помилки? Чи проведуть нормальне укріплення берегів ріки? Чи, як завжди, просто каміння накидають та й по тому?” – продовжує Іван. І веде нас далі на екскурсію до місцевого магазину. Але дорогою звертає додому й кличе в гості на каву. Ми відмовляємося та йдемо далі.

Магазин зустрічає прохолодою і майже повністю порожніми полицями і відсутністю хліба, на чому регулярно наголошують місцеві. У холодильниках стоїть мінеральна й солодка газована вода. Також поки торгують розливним пивом та сигаретами, яких майже не лишилося.

“Та я не годна говорити, ви шо. Не хочу. Чому хліба нема? Ну, я зазвичай роблю замовлення на доставку товарів раз на два тижні. І в день, коли мала приїжджати машина, прийшла велика вода. Це на початку минулого тижня було. А перед цим довго йшли дощі. Десь із місяць. А зараз дороги у нас немає, тому й машини з продуктами немає. Чекаємо, коли ту дорогу вже зроблять. Дуже чекаємо”, – говорить продавчиня. Свого імені не називає.

До нас підходить Михайло, чоловік, у якого, за словами Івана, паводок забрав двох телят. “То давай я тобі розкажу, як вона не хоче. Диви, ми зараз із тобою у центрі села. Це магазин. Тут зазвичай є хліб, крупи, макарони різні. Але зараз до нас це ніхто не може привезти. І добре, є люди, які можуть пішки за 8 кілометрів піти в сусіднє село через ті завали й щось купити. Але ж у нас є старенькі люди, є люди з інвалідністю. Їм важко часом і до цього магазину дійти, не те що лізти через обвали. Їм частково змило городи в ріку. Наприклад, Василю: в нього три метри городу просто пішло за водою”, – розповідає Михайло.

Він же кличе нас далі на екскурсію. Йдемо повз перекошену автобусну зупинку й замулені городи. Віддалік у воді колесами догори лежать залишки старої вантажівки. “Ти уявляєш, яка тут була сила потоку? Вода на кілька метрів піднялася. І ту вантажівку просто взяла і знесла. А далі дорога – то там вимило весь ґрунт і понаносило каміння з гір. Не ясно, як відновлювати її будуть. А якщо пройти десь із кілометр – то там ще один зсув ґрунту був. Дороги не стало взагалі, її змило під саму скелю. І люди мусять шукати, як перейти річку через мілке”, – продовжує чоловік.

“У нас не такі вже й руйнування, бо на висоті. А от в долинах у людей справжня біда. Хати потопило, позабирало (знесло водою – ред.). То, може, туди б уже краще ту гуманітарку віддавали. Там людям потрібніше”, – говорить місцева жителька Параска.

Вечоріє. Вибираємося із села. Зворотній шлях займає понад годину. Дорогою зустрічаємо місцевих, які на конях везуть мішки з продуктами. Вже біля головної дороги помічаємо припаркований лісовоз. Поруч – група туристів готується спускатися Чорним Черемошем на байдарках. Виїжджаємо до села Красник. Екскаватор, як і зранку, стоїть нерухомо. На тому ж самому місці. Але в кабіні вже є водій, який представляється Михайлом.

“Та трохи маю сьогодні вихідний, то правда. Бо перед цим чотири дні працювали по 13-14 годин. Намагалися розчистити зсуви ґрунту. Найбільший з них, який ви щойно проїхали, розчищав дуже довго. Я його ніби розкопав – а земля знову осідає й завалює дорогу. Але то треба було розблокувати, бо там десь машин 10 з людьми застрягло. І ще далі дорогою за завалом на Дземброню з десяток був. Треба було пробити шлях до центральних доріг для цих людей. Дорогу на Дземброню розчищену бачили? Як нема? А, там же берег мосту підмило, правда. А з Бистрицем що? Три завали? То ми ще поки туди не доїхали. Загалом тут працює три екскаватори. Я, ще один десь у горах чистить, і ще один пробивається десь з іншого боку гори. І зараз, насправді, все залежить від влади і фінансування. Бо потрібно більше техніки для роботи, але ж де її брати? А ще мене сьогодні вже на Ворохту забирають. Кажуть, там теж біди наробило, хоч і не такої великої. Та й взагалі не я визначаю, де мені копати. Це десь начальство спільно з рятувальниками ці питання вирішують. А я вже виконую”, – говорить Михайло.

За кількасот метрів на ґанку вже знайомого магазину сидить компанія з чоловіків і жінок. П’ють пиво. Сперечаються про вирубку лісів.

“Та я кажу: це ліс так рубають. А він же тримає воду. От нас і затопило”, – говорить чоловік.

“У Польщі теж, по-твоєму, в таких масштабах ліс рубають, що їх топить? Чи то у Африці десь, у Сахарі ліс рубають? Та й взагалі  – у 1800-х роках у Карпатах лісів не було, все лисе стояло, і нічо, нікого не топило”, – впевнено говорить жінка.

“Та ви подивіться: там он на горі взагалі нема дерев. Але зсув ґрунту там теж відбувся, хоча лісу там і не рубали”, – встрягає у розмову третій чоловік.

Над Карпатами, між тим, збираються важкі хмари. Вдалині гримить грім. На землю починають падати перші важкі краплі дощу.