Розповідь опублікована на сайті маріупольського видання 0629.

“Не ждать конца, в часы уставив взгляд, Тогда и на краю свободно дышишь. И пули, что найдёт тебя, Ты не услышишь, А остальные мимо пролетят”.

“Кожного дня останні три тижні в Маріуполі я повторювала ці слова Макаревича, як мантру. Вони допомагали мені долати страх”, – розповідає маріупольчанка Катерина.

Фото: 0629

Весь сенс її життя в ці дні звівся до однієї єдиної речі – врятувати власну дитину, доньку Сашу.

Кожного дня під час обстрілів Катя схилялась над донькою, затуляючи від загрози.

“За три тижні моя спина зігнулась так, що я досі не можу розпрямитися”, – каже жінка.

Для будь-якої матері немає нічого важливішого, ніж життя дитини.

“Я зараз в безпеці. Намагаюсь якось жити, зібрати себе до купи. Ось вирішила вранці, як колись, піти на пробіжку. Я біжу по ранковому Львову, а в голові прокручую знову і знову свої розмови з донькою.

– Мама, а якщо ми загинемо? Мені страшно.

– Не бійся доню. “Пулю, которая нас найдет, мы не услышим”. Якщо нам судилося загинути – ми нічого не відчуємо. Боляче не буде. Не бійся.

– Мамо, а якщо ми не загинемо, а будем поранені?

– Ні, доню, цього не трапиться.

Всі три тижні дев’ятирічна Саша спала в гірськолижному шоломі, щоб якщо щось, не поранити голову. Катя тренувала її, як могла.  Казала: “Ти спиш. Тривога. Встаєш. Черевики тут. Шолом. Куртка – хапаєш і в коридор, одягаєшся вже там”.

Фото: 0629

“Саша стала дуже дисциплінована. Я тільки коротко кажу – у ванну! І вона мовчки миттєво – туди. Здавалось, що не хвилювалась. Зібрана така. Мовчазна. Ось тільки малювала все чорним…”

Фото: 0629

Катя з чоловіком відпочивали в Буковелі, коли почалась війна. 25 лютого повертались у Маріуполь. На Східному Маріуполі вже палав.

“Чому не поїхали з міста одразу? Не знаю. Мені здавалось, що за 8 років наше місто стало фортецею. Думала, що не трапиться такого страшного. Нам з чоловіком здавалось, що всі, хто залишає місто, — зрадники Маріуполя. Ми працювали, допомагали іншим, ми відчували, що потрібні тут і зараз. Коли почались килимові бомбардування, я подумала, що помилялась”

Катін чоловік – лікар. Він майже не з’являвся дома. Ночував у лікарні.

– Мама, а чому, коли тато працює, ми їмо один раз на день, а коли тато приходить  — то два? – питала Саша.

Лікарі працювали в такій напрузі, що навіть страшно уявити. В ті короткі години, коли чоловік приходив додому, Катя готувала насправді не тільки для нього, а для всіх його колег. Він брав із собою в лікарню кашу, плов – все, що вдавалося приготувати, і годував колег, які жили далеко від лікарні і не мали взагалі можливості потрапити додому.

“Коли у нас зникло світло і вода, а газ ще трошки був, ми зрозуміли з мамою, до чого все йде. Витягли все м’ясо, що було в холодильнику, і почали на газу його тушкувати. Трохи не дотушили – закінчився газ. Але це тушковане м’ясо рятувало нас. Ми змішували з крупами і готували кашу на багатті у дворі.

Щоб бути корисною, Катя почала волонтерити. Закупала ліки для лікарні, необхідні речі для молодих матусь і немовлят. Розвозила все це по місту.

“Але 1 березня чоловік заборонив мені виходити з дому. Мовляв, обстріли – тотальні. Поранених в лікарні – десятки щодня. І я послухалась.”

Кожного дня навколо дома, де жила Катя, вибухали снаряди. Вони у квартирі заклали вінка дитячими матрасами, ковдрами, щоб скло нікого не поранило, якщо шо. А потім в місто прийшли морози, і температура у квартирі опустилась до +6.

Фото: 0629

Фото: 0629

Вода в нас була. Ми встигли набрати ванну технічної води. Наприкінці лютого встигли придбати в магазині воду, газовані напої – брали будь-яку рідину, яка ще була в магазині.

“Про магазини скажу. Мені дуже боляче було дивитись, як поводили себе деякі маріупольці. Як мародерили, тягли все що можна і не можна. Я розумію – їжа. Але ось дивлюсь на 17-му мікрорайоні жіночка тягне 15 сумок з магазину. 15! А цей магазин належить моїй подрузі. І я знаю, як складно вона його відкривала, як непросто їй було вести свій бізнес. Я питаю, ну ось навіщо вам 15 сумок під час війни? Немає відповіді. Це неприємно дивитись. Гидко”.

Фото: 0629

Найважчим для Катерини видався день 14 березня.

“Гатили так, що я вже прощалася зі своїм життям. Чоловіка 4 дні не було дома. І у мене в голові були страшні думки, а на серці – відчай. Але зранку чоловік повернувся з лікарні та сказав: поїхали. Ми сіли в машину і рушили в путь. Знаєте, під час обстрілів я молилась за машину так сильно, як і за рідних. Бо вона була нашою останньою надією на порятунок. Коли ми рушили в путь, я жахнулась тому, що побачила. Ми ж сиділи весь час у своїй квартирі та лише виходили у двір, щоб приготувати їсти. Я думала, ну, може це тільки в нашому районі  так жахливо, а в інших місцях Маріуполя все добре. І ось я побачила свій рідний Маріуполь. Це просто жах! Місто – зруйноване. Це такий біль. І це не можна пробачити…”